Олександер Шугай. Цвіт вишні, або Втрачене кохання Василя Мисика. Оповідь у листах і документах — з коментарями. “Ярославів Вал”, 2015
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Василь Мисик побачив світ у священничій родині в селі на Катеринославщині липневого дня 1907 року. Мав щастя бути учнем Аркадія Казки, що викладав мову й літературу. Казка першим помітив літературне обдаровання старанного школяра. Він навіть надіслав зошит його віршів Павлові Тичині, з яким приязнився, а Тичина, своєю чергою, познайомив із творами літературного неофіта Миколу Зерова, Максима Рильського та Павла Филиповича, які посприяли його першим публікаціям у “Червоному шляху” 1923 року. Воднораз із оригінальними поезіями він береться до перекладацтва.
Звичайно ж, йому було тісно й самітно у своєму селі Новопавлівці. Юність завжди ваблять непройдені дороги і нові середовища. Дев’ятнадцятилітній Мисик приїздить до Харкова. Якийсь час працює коректором у друкарні, далі влаштовується бібліотекарем у Будинку літератури імені В. Блакитного. Так він опиняється в літературному середовищі, дуже важливому для формування юного таланту. Уже в двадцять видає свою першу збірку “Трави”. Потім — “Блакитний міст”, “Чотири вітри”, “Будівники”, книжку оповідань “Ґалаґанів сон” і дві збірки подорожніх нарисів, котрими звітує про свої мандри в Середню Азію. Закінчивши курси англійської мови й технікум сходознавства, став чи не найактивнішим перекладачем ізпоміж усіх у наймолодшій літературній генерації. Цікава така подробиця. Організаційно Мисик належав до літорганізації “Плуг”, де гуртувалися так звані селянські письменники, але всією своєю оригінальною творчістю, а особливо ж у перекладацтві він був суголосний із неокласиками, на яких постійно взорувався. Початки його літературної біографії були навіть більш аніж благополучними.
Із глибоким подивом замислюєшся над тим, як сформувався й дозрів Василь Мисик. Бо ж для цього він не мав якихось особливо сприятливих умов. Де і як, наприклад, вивчати іноземні мови у степовому селі? А він, ще учнем, товаришуючи з сином німцяколоніста, самотужки взявся одразу за німецьку. А приїхавши до Харкова, пішов на курси англійської, і вже в технікумі сходознавства освоїв перську й таджицьку. Скромному й тихомовному селюкові заповідалося блискуче літературне майбутнє. У свої неповні двадцять сім він уже став помітною літературною постаттю.
Феномен Василя Мисика розкриває Олександер Шугай у своїй новій книжці. Феномен цього архіскромного, незмінно доброзичливого чоловіка із його многотрудною долею, котра хіба що в другій половині його життя трохи зласкавилася до нього. Феномен поета, який був мовби сам по собі — далеко від літературної та білялітерної метушні, від сліпучих юпітерів, президій, поета, що з анахоретською послідовністю, мовби несучи якусь покуту, тримався аскетичного берега. Феномен перекладача, що явив нам свою підсумкову антологію “Захід і Схід”, котрої вистачило б і на окрему повноцінну літературну біографію.
Шугай — не новачок у біографістиці. Він — автор монументального романудослідження про життєву одіссею Івана Багряного. Впродовж тривалого часу народжувалася ця книжка. Фрагменти її вже були оприявлені на сторінках журналів. Уже від перших публікацій стало виразно помітно, що автор, окрім біографічних фактів і документів, широко використовує Мисикову епістолярію, даючи змогу йому самому коментувати ті чи ті події з його життя.
У своїй розповіді автор, сказати б, обережно вступає в Мисикові сліди, цікаво коментує, що відбувалося з ним і навколо, яка атмосфера панувала в суспільстві. Це “повторення пройденого” через контекст конкретної людської біографії дає авторові широкі можливості.
Звичайно ж, найперше і найцікавіше питання: де Мисик такий узявся? Вже його першодруки засвідчили: талант. Так яскраво тоді дебютував хіба що дзвінкоголосий Олекса Влизько. Тільки Мисик на противагу йому був тихий і медитативний. Слово Влизька аж здригалося від його буреломного ентузіазму, від викличності й епатажності, а бува, й корчилося від деструктивного над ним насилля. У Мисика ж воно було природне й елегійне, непідвладне неспокійній атмосфері 1920х років, коли довкола було так багато політичних закликів, звинувачень, індустріального смогу, всякого ідейного й технічного грюкоту, брязкоту й подеколи дивовижно абсурдних кампаній. Мисик жив мовби поза всім тим. Лиш денеде в нього промайнуть якісь невиразні тогочасні реалії на кшталт “фордзонів”, котрі прийшли в село, чи зборів у сельбуді. Устократ більше його цікавить те, як шумлять осінні дерева, яку мелодію має літній дощ, як тече задумлива ріка, з якою новиною заявився вітер зі степу.
Як уже мовилося, його обнадійливий дебют привернув увагу метрів літератури — Павла Тичини, Максима Рильського, Миколи Зерова, Павла Филиповича. Автор поетичної збірки “Трави” тільки ступив на поріг двадцятиліття, а вже тоді здивував творчою зрілістю. У нього мовби й не було наївного учнівського періоду; очевидно, він лишився поза читацькими очима — Мисик не поспішав друкувати найперші екзерсиси. До перших публікацій він прийшов уже сформованим поетом.
Тодішня Мисикова поезія — мовби велике вікно, обернене до села, до полів і гаїв. Він співчутливо пише про селянські дні і роботи (як античний Гесіод — це посилання є в його “Літі”). Він — справді співець селянської цивілізації з її патріархальним началом. Він із подивом і захватом розглядає кожну рослину, з цікавістю читає книгу рельєфів і відчуває оту незриму гармонію, котра ще затрималася в тому світі. Ось — авторитетне цьому потвердження — “В дорозі”:
…Далеко навкруги
Біжать тонким димком підсинені луги,
Під насипом — бур’ян, полин сухий,
ромашки,
Там соняшшя дрібне, забуте на стеблі
Вже стятому, спішить в останньому
теплі
Ще квітку викинуть. Синяк терпкий, що літом
Заяр’я заливав сірявосинім цвітом,
Підсох і спопелів — і рідко де між ним
Півсонна вже бджола дзвенить
крильцем ясним.
Поблідлі по дощах, стоять хмарки
жовтила,
А там, де край стерні дорога пилом вкрила,
Рудіє цілий лан сухого буркуну.
Баштанів рівний гін — і пильно в далину
Курінь поставлений на згірку одиноко,
Зорить, примруживши своє старече око,
І диму ниточка висить над ним…
Гармонійна картина, котру завершує ота імпресіоністична ниточка диму, — справді мисиківська. Важко сказати, хто з його сучасників, “сільських” поетів (Степан Бен, Олександр Лан…) написав би саме так. Характерно, що Мисикова стилістика, починаючи ще від часу дебюту й до кінця його творчого життя, майже не змінювалася. Ті ж самі автологічність, прозорість і буденно прості слова. А ще — спокійне прийняття всього, що йде від життя. Жодних нарікань, душевного спротиву й скарг. Він кілька разів мандрував у Середню Азію, де пильно приглядався до тамтешнього укладу життя, національних звичаїв, студіював культуру. В його життя прийшли спершу західні (Роберт Бернс і Шекспір) та східні (Хайям, Гафіз, Фірдоусі, Нізамі) поети, яких він активно перекладає.
Але настав чорний день, коли до Мисикового помешкання посеред ночі вдерлися непрохані гості, які посадили його в чорний “воронок” і повезли у відомому напрямку. Це був 1934й, рік, коли заарештували Олексу Влизька, Григорія Косинку, Костя Буревія, Антона Крушельницького з синами та інших діячів української культури. Всі вони згинули в пащі зловісного Молоха.
Характерно, що Мисика заарештували випадково. Вже згодом, у роки горбачовської перебудови, Василь Минко розповість у телефільмі, присвяченому репресованим письменникам: “Я жив у Харкові /…/ на четвертому поверсі. Піді мною жив на третьому поверсі мій друг, чудовий поет, учень Тичини Василь Мисик. У нас у будинку у 34му році з’явилися “гості”… Мене не було тоді в Харкові. Вони спустились на третій поверх і взяли Мисика, бо їм треба було виконати план. Їм треба було взяти мене, Василя Минка, а вони взяли Василя Мисика…”.
Цей епізод особливо яскраво виписаний у Шугаєвому творі. Від Мисика чекають зізнань у неіснуючих політичних гріхах, він повинен назвати своїх поплічників. Усі ці категоричні вимоги звернені до нього як до Василя Минка. Зловісна макабричність ситуації в катівнях НКВД. Він упродовж місяця переконує слідчих, що він не Минко, а — Мисик. Нарешті до них дійшло, що “не того взяли”, але суті справи це не міняло. Мисик? Тоді буде ворогом народу не Минко, а Мисик. Яка різниця?! Так Василя Мисика було призначено ворогом народу і запроторено на Соловки.
Мисик не взяв на себе жодного з пред’явлених йому звинувачень. Можливо, саме це хоч і не врятувало його від ув’язнення, зберегло йому життя. Бо ті, хто, зламаний катуваннями, погодився з пропозиціями слідчих і підписав зізнання в страшних політичних гріхах (як, скажімо, Олекса Влизько), цим підписали собі вирок.
Він поламав плани слідчих, які записали його до складу ними вигаданої організації ОУН, котра буцімто готувала теракти проти керівників компартії. Член “харківської терористичної групи” Мисик вистояв у поєдинку зі слідчими й не дався ні на які вмовляння та запевнення, що, визнавши звинувачення, виторгує собі значно легший, аніж у інших, вирок. Усіх, хто визнав себе винним, розстріляли, а Мисикову справу відправили на додаткове розслідування. 26 лютого 1935 року з’явився висновокзвинувачення, де говорилося про відсутність достатніх даних для направлення Мисика під суд у згадуваній справі. Але “особлива нарада” при НКВД СРСР ухвалила ув’язнити його у виправнотрудовому таборі строком на 5 років. Мотивація: належність до священничої родини і те, що він “був зв’язаний з українськими націоналістичними елементами, а тому є особою соціально небезпечною і його перебування в Україні в нинішній час небажане…”
Хтозна, як би тоді склалося його життя, якби він не був сусідою Василя Минка. Може, “пронесло б”, і Мисик не мав би соловецьких “вакацій” та довгого періоду поновлення в людських правах. Але сталося саме так. І вирішальну роль тут відіграла ця фатальна подробиця сусідства з Минком.
Шугай докладно розповідає, як і завдяки чому фізично вцілів поет. Як перед початком Другої світової війни він, не реабілітований, вийшов на волю й не знав, куди себе подіти.
Після п’яти років Соловків, не маючи в Харкові жодного пристановища, бо квартиру його забрали, він опинився на хуторі Миколаївка, де жила мати й сестра. Йому тільки тридцять три. На календарі — передвоєнний 1940й. Він пробує повернутися до літератури, але всі дороги до друку йому закрито. У вердикті, за яким його ув’язнювали, наголошено: “Беручи до уваги, що Мисик виходець з попівської родини і був зв’язаний з українськими націоналістичними елементами, а тому є особою соціально небезпечною і його перебування на Україні в нинішній час небажане”. Це було як тавро і тоді, коли він опинився на волі. Нікому нічого не доведеш, ніхто до тебе не прислухається.
І тут — війна. Мисик добровільно йде на фронт. Полон. Знову табір і конвой. Навесні 1945го групу бранців, у якій був і він, фашисти повели на розстріл. Війна йшла до кінця, і вони поспішали ліквідувати полонених. Але йому — беріг Господь! — пощастило втекти. Живий. Уцілів у пеклі двох концтаборів.
Йому пощастило влаштуватися обліковцем на Харківський шарикопідшипниковий завод. Очевидно, ті, хто був на роботі поруч із ним, дуже здивувалися б, якби їм хтось сказав, що він відомий український поет. Мисик заблокований у своєму непевному статусі.
Бо, знову ж, не реабілітований, колишній полоненець. Ніхто не міг йому ні в чому зарадити. Такі, як він, були цілком безправні. Безнадійні соціальні маргінали. Люди, проти яких уся система.
Він був депортований із літературного процесу на два з половиною десятиріччя. І лише після смерті Сталіна й офіційного засудження культу його особи — реабілітація. Скромний бухгалтер Василь Мисик повертається до літературної роботи. Тепер він більше зусиль віддає перекладацтву, переживши в Україні катастрофічний спад після злету в 20х і на початку 30х років, знову переживає період піднесення. У цей час в українському перекладацтві працюють Микола Лукаш, Максим Рильський, Григорій Кочур, Борис Тен, Євген Дроб’язко, Микола Терещенко, Юрій Лісняк, Дмитро Паламарчук, Дмитро Павличко, Євген Попович, Ольга Сенюк, Ростислав Доценко, Анатоль Перепадя.
Вони пересаджують на український грунт світові літературні шедеври, роблять їх явищами української культури, розширюють простір загнаного в гетто українського слова. Не випадково саме тоді починаються нагінки на наших перекладачів, піддаються безжальному остракізму (саме через претензії до мовної партитури творів) ті переклади, котрі є найвищими досягненнями українського перекладацтва. Щоправда, ця кампанія якось обійшла стороною Мисика.
Він тихо сидів у Харкові й перекладав із давньоарабської Аль Харіса ібн Хілліза й Імру Уль Кайса, з перської Абу Абдаллаха Джафара Рудакі, з перської Шамсіддіна Розі Абу Шакіра Балхі, Абу Мансура Дакікі та Абу Касима Фірдоусі. А за ними також у перекладах із перської пішли Абульфатті Бусті, Абу Алі Хусейн ібн Сіна, Насір Хосров, Омар Хайям, Нізамі Гянджеві, Мусліхіддін Сааді, Шамседдін Гафіз та Абдурахман Джамі.
Важливий момент. Мисик не визнавав роботи з підрядником. Він неодмінно перекладав з оригіналу. Це був його засадничий постулат. Він справді знав мови, з яких перекладав. І, звичайно ж, добре (як це властиво нашим найкращим перекладачам) знав українську. Він остерігався кидатися у такі сміливі творчі експерименти, як, скажімо, Микола Лукаш, що вдавався до оригінального бурлескування чи травестії. Досить згадати тут його “Декамерон” чи Лорку. Мисик у цьому розумінні “рівніший”, обережніший, незмінно близький до оригіналу; це — інша творча школа. Але Мисикові переклади також звучать напродив органічно.
У цьому сенсі маємо таке цікаве свідчення у спогадах доброго Мисикового знайомця періоду літературної молодості Григорія Костюка, який пише у спогадах “Зустрічі і прощання” про Мисикову роботу над перекладами Роберта Бернса. Тоді саме вийшли Маршакові переклади Бернса на російську. Їх усі хвалили. А Мисик зауважив: Маршака там значно більше, аніж Бернса. “І хоч Бернсові образи, назви, ідеї, але нема його поетичної душі”.
У Мисика Бернс звучить, як і в оригіналі, на розмовних інтонаціях, він менш літературний, аніж у Самуїла Маршака. Щоб побачити цю різницю, досить порівняти будьякий із Бернсових творів у тому й тому перекладі. Ось, наприклад, Мисиків переклад широковідомого “Фіндлея”:
“Хто за дверима там стоїть?”
— Та хто ж, коли не Фіндлей?
“Тобі там нічого робить?”
— Невже? — одмовив Фіндлей.
“Чи думка в тебе не лиха?”
— А спробуй! — мовив Фіндлей.
“Наробиш мені гріха”.
— Авжеж! — промовив Фіндлей.
“Хіба устати й відімкнуть?”
— Устань! — промовив Фіндлей.
“Ти ж не даси мені заснуть”.
— Авжеж, — промовив Фіндлей.
“Боюсь, тебе лише впустить”.
— Впусти, — озвався Фіндлей.
“До ранку тут лишишся ти”.
— Авжеж, — промовив Фіндлей.
Із численних Мисикових листів, котрі наводить Шугай, можемо простежити його роботу над тим чи тим перекладом, навіть відчути себе майже співучасниками тієї роботи. Мисик ніколи й ніде не оприлюднював ніяких своїх творчих маніфестів, однак саме з цих листів маємо змогу скласти систему його поглядів на мистецтво перекладу і на мистецтво поетичне загалом.
Окрема тема — особиста драма Василя Мисика. Болісна втрата коханої дружини, з якою поет не міг змиритися аж до останніх своїх днів. Делікатно й тактовно пише про це Шугай. Власне, дає змогу висловитися про це самому Мисикові. У листах до сестри померлої дружини Мисик пише про свої почуття і спогади про ті дні щастя, коли вони з дружиною були разом.
Біографічна проза — особливо клопітна справа. Тут усе має бути достовірним. Тут вельми недоречні всякі легковажні відсебеньки. І таких відсебеньок ніде немає в Шугаєвому творі. Повсюдно йде він за документом, за перевіреним фактом.
Прикметно, що Шугай не приховує свого ставлення до героя. Він глибоко співчуває йому в ці чорні (а як багато їх було!) дні. Захоплюється його літературним талантом.
Охоче цитує і коментує ті рядки, що йому особливо подобаються. Авторський голос тут чергується з голосом героя. Автор часто підхоплює сказане героєм і коментує його, докладно пояснює читачеві, що за цим стоїть і що спричинило те, про що каже Мисик.
Шугая можна зрозуміти, коли він раптом зупиняється у викладі подій Мисикового життя і, вражений тим чи тим його твором, пропонує читачеві вглянутися і вслухатися у той текст, збагнути таїну Мисикового мистецтва. Принагідно цікаво мовиться про психологію творчості взагалі, про випадки з літературної практики і про перекладацькі принципи Василя Мисика, вірного послідовника методи Миколи Зерова.
Цікаво зіставити два переклади з Омара Хайяма, котрі належать двом класикам нашого перекладацтва. Перший — Ігореві Качуровському й виконаний він за російським науковим інтерлінеарієм.
Ти, Господи, мене ліпив із глини —
що я подію?
Зіткав для мене всі мої тканини —
що я подію?
Добро і зло, що я чиню на світі,
Заздалегідь накреслив ти, єдиний, —
що я подію?
А ось Хайям у Мисика:
Ти з глини сам зліпив мене, о Боже!
Ти ковдру тчеш мені і стелиш ложе,
Ніхто у голову мені, крім тебе,
Ані добра, ні зла вписать не може!
Читач має змогу порівняти обидва переклади й допевнитися, що Ігореві Качуровському було значно важче в його “сліпому” варіанті — на його перекладі виразно відчувається силуваність і вагання, чи так він віддає зміст. Те, що блискуче виходило в перекладах Качуровського з італійської, іспанської чи французької, з великими труднощами і з втратами дається йому тут.
А Мисик почувається в оригіналі як у своїй рідній стихії. Це й зумовлює безпосередність і граціозний артистизм його інтерпретації Хайяма й випрозореність змісту.
Книга Олександра Шугая — не просто путівник по Мисиковій біографії чи коментар до неї. Автор мав набагато амбітніший замір, аніж повправлятися в жанрі маргіналій чи порезонерствувати на берегах цього життя.
Шугай тут — і реставратор, що з найдрібніших фактів складає загальну картину всього, пов’язаного з Мисиком, і аналітик, який осмислює долю цієї людини в широкому історичному контексті, й літературознавець, для якого Мисик — то яскраві сторінки історії національного письменства, і белетрист — біограф, що систематизує та вияскравлює унікальний життєвий матеріал. Усе це й зумовило оригінальну жанрову контамінацію з усіма ознаками канонічного біографічного роману, романуесе, епістолярного роману, романурозслідування й літературознавчої студії.
Твір Олександра Шугая справді наближає Мисика до нас, а нас — до Мисика.
2015 р.
