Дмитро ПАВЛИЧКО. Честь — загинути за Україну

Моя поема “Іван Богун” — це насамперед образ духу великого українця, якого Генрик Сенкевич принизив у романі “Вогнем і мечем”. Це — також моя вдячність видатному польському письменникові і мислителю Александрові Свєнтоховському (1849–1938), який розкритикував антиукраїнський твір Сенкевича. Він писав, що ставлення польської магнатерії до козаків як до бидла було причиною справедливих повстань українського народу. Свєнтоховський, приятель Івана Франка (на жаль, майже забутий у Польщі та в Україні), допоміг мені глибше глянути на епоху, в якій збройно жив полковник і наказний гетьман Іван Богун.

Уже після Конотопської битви, в якій Богун брав участь на боці гетьмана Виговського, його впіймали польські окупанти 1662 р. Перебуває в Марієнбурзькій в’язниці до 1664 р. Власне, в моїй поемі представлене його життя з 1662 р. до 17 лютого 1664 р., коли його розстріляли польські шляхтичі. Це сталося біля села Комань, недалеко від Новгорода-Сіверського, поблизу Десни.

Про деякі перемоги козацьких військ Івана Богуна пише Владислав Серчик, найвидатніший польський дослідник історії України. Отже, 12.06.1652 р. під Батогом “козаки пішли в генеральний наступ, в якому вирішальну ролю зіграла кіннота Івана Богуна. Армія польська була розбита дощенту”. 1652 р. “під Монастирищем на Брацлавщині наступ Чарнецького* був стриманий військами Богуна, який після смерті Кривоноса став одним із найближчих співпрацівників Хмельницького”. Хмельницький вважав, що перемога Богуна — помста за Берестечко.

Непоступливість Богуна щодо угод Богдана Хмельницького, а потім щодо подібних угод його сина Юрія з Москвою відома. Мені як людині, що перебувала з Богуном в уяві своїй перед самою його смертю, чути боління його душі, яка переживала московське гноблення України як найстрашніше, невідворотне горе рідного народу.

Головним політичним мотивом діяльності Богуна була переконаність у тому, що Україна повинна спиратися завжди тільки на власні сили. Дарована сусідами-“визволителями” свобода — це загибель України. Іван Богун, щоб тільки не вписатися в історію свого народу як зрадник, воліє вмерти і вмирає від ворожої кулі.

Отже, моя поема — це не реакція на дискусію про те, треба чи не треба назвати Кіровоград містом Богуна. Богун або ж Богунівці. Я виступив на підтримку мудрої пропозиції громадян Кіровоградщини, що почули в наші часи питання Тараса Шевченка: “А де Богун?” Прикро мені, що Верховна Рада, Президент, міністр культури не почули цього питання. А треба збагнути їм, що в назві розташованої в центрі нашої території області має жити історія всієї України, ідея нашої державності, за яку боровся й віддав життя своє найголовніший воїн козацької війни за нашу незалежність.

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment