Поема
Закінчення. Початок у ч. 34 за 2015 р.
VI
Тепер Богун вгорі. Лиця його не видко,
Він навіть по землі ступає наче тінь.
О людської судьби мінлива й довга нитко,
Не падай і не рвись, здіймись на височінь!
Тетеря з Королем, а де Богун — не знати.
Він в Сосниці стояв, заходив до Борзни.
Він — гетьман наказний з Дніпра аж по Карпати,
Та вже душа його — мов кістка бузини.
На Сході — москалі, опричники й бояри,
Вони вистежують його віддалеки.
А він ховається, як сонце поза хмари,
Ляхам і москалям готує блискавки.
Він грає пíдляшка, гуляє по Вкраїні,
Спідлоба дивиться на нього козачня.
А він вишукує своїх людей в Руїні,
Під Кальникóм з вівса зове свого коня.
Того коня, що мав, як ангел, дужі крила,
Тремтіла перед ним, тікала польська рать.
Всі спомини його кривава мла покрила;
Все, що було, — то дим із тліючих багать.
Тепер у Глухові — не змова й не розмова —
Мовчання голосне. Богун і гетьман Брюх.
Москва й Варшава тут. Вкраїна — безголова.
Сніги. В заметах кров чорніє надовкруг.
Вже все сказав Богун: “Я — не слуга Варшави.
Я підніму народ. Відкинься від царя!
Допоможи мені! Мені не треба слави.
Я буду в почеті твоїм за дзвонаря.
Ти будеш гетьманом, але не під Москвою.
Відповідай! Кажи! Як ні, тебе я вб’ю,
Розтрощу, брате мій, твоєю булавою
Московською твій дух і голову твою!”
Буває час такий, притишено-мертвецький,
Коли цурається душа звичайних слів.
Мовчить. Не відповість ніколи Брюховецький.
Чув чи не чув?! Та чув, бо страшно побілів.
Богун чекав два дні, і знов стоїть при хаті,
Де бачились; тепер там гетьмана нема.
Там ромодановські6 солдати бородаті,
Слова, де згадані всі людські сорома.
Що ж, поспішив Богун, не мавши остороги,
Він сам себе відкрив і смертно прохолов.
Вже бачить він здаля штиків московських роги, —
На їхніх кінчиках вже бачить власну кров.
Пора! Пора! Пора скидати маску хижу,
Бо зрадником помреш, і загребуть, як пса.
Ти бачив сто смертей. Тобі не в дивовижу
Знадлива і дзвінка, стинаюча коса.
Навіщо мучитись, навіщо підло жити,
Коли Вкраїна вмре в золоченій петлі?!
Тебе повинні вбить ляхи та московити,
Щоб вийшла кров твоя з козацької землі.
Щоб вибухнула кров твоєї непокори,
Вставай, іди на смерть і запали степи,
Подільські пагорби, карпатські сині гори,
І Київ запали, — але не відступи!
VII
До Іллінців своїх, до матері на сповідь
Приходить син, втікач зі штабу короля.
Був коротенький плач, а ще коротша сповідь
Про те, що сніг іде й не дихає земля.
Недовго син побув у лагідній гостині.
Сказала мати: “Йди до церкви й поклянись,
Що ти прийшов з тюрми служити Україні,
І нищити ляхів, як це було колись”.
“Так, як було колись, не буде, моя нене,
Бо не дадуть мені розкрити крил своїх,
Я вмерти мушу сам, ніхто не вмре за мене,
Мій вихід із тюрми — то мій смертельний гріх.
Спочатку нас кують, а потім нам свободу
Дають, щоб вільними любили ми ярмо,
Немов своє життя, свій край, свою господу;
Носили в серці страх, а на очах — більмо”.
Втім син згадав село, що Скориківці7 зветься.
Там сповідавсь Богдан, прямуючи на Львів.
Там біля гетьмана, як серце біля серця,
Молився він тоді, устами шелевів.
Там то й збирає він до церкви в ніч різдвяну
Значних полковників, знайомих оддавен.
Там відкриватиме душі своєї рану,
Цілуючи краї опалених знамен.
Вже свічі мерехтять, меркочуть, а між ними
У потемках Богун стоїть, неначе дзвін
На серці власному. “Панове побратими! —
Говорить клячучи і не встає з колін. —
Я сповідаюсь вам. Я побоявся вмерти,
Закутий в кам’яну і непроглядну кліть.
Не хтів я гинути, немов кертиці й керти,
Мені призначено горіти, а не тліть.
Жадають вороги розбити нас на стада,
А далі вже ловить і брати в хомути.
Повстаньмо! Покажім, де правда, а де — зрада, –
І, може, вчують нас змосковщені брати.
Вони — прислужники царя, а ми, панове, –
Лакеї короля, Тетері борзі пси.
Або ж ми розірвем самі свої закови,
Або помрем на дні співчутної сльози.
Я бачив плачучих людей біля могили
Товаришів своїх, і плакав я також,
Та я ненавиджу рабів стогнання й квили
На трунвах золотих гетьманів і вельмож.
Вставайте ж, земляки, але при світлі зброї,
Хай вигасне сльоза, розтане й щезне жаль,
Хай піснею стають козацькі наші строї,
Хай не волочиться за шаблею печаль.
Готуйтесь до весни, гостріть ножі і рала,
Плуги і борони виносьте із-під стріх.
Орати будем те, що в нас Москва забрала,
І те, що взяв король для підпанків своїх.
Нам допоможе Бог! Ми злучимо докупи,
Як береги Дніпра, із горами степи.
Плечима витнемось з тяжкої шкаралупи
І спалимо свої невольничі струпи”.
Богун перехрестивсь. Священику в поклоні
Подав якийсь принос і вийшов за поріг.
Побачили його і заіржали коні…
На скронях молодих лежав блакитний сніг.
VIII
До береста Богун прив’язаний. Хустина
Червона на очах. Драгуни — надовкруж.
І виє, наче вовк, лютнева хуртовина,
І клацають замки рушниць — важких оруж.
Засуджений вже є, але судді нема ще.
Не квапиться король, він завжди має час.
Чи взагалі прийде, чи все напризволяще
Покине. Військо жде. Убивці — напоказ.
І раптом — крик сурми. Іде суддя. Гусари
Завмерли. Йде король. Стоїть блискуча бронь
Шеренгами двома. Нема між ними й шпари.
І пари з уст нема. Не дихає вогонь.
“Пане король, — Богун порушив мертву тишу, —
Я чую, ти вже тут. Мені хустинку з віч
Зніми й візьми собі. Я не втечу із кшижу8;
Як зрячого мене чекає вічна ніч”.
Король шепнув: “Зніміть із козака хустину”.
А голосно додав: “На мене ти поглянь!
Ти Польщу погубив, ти зрадив Україну.
Не жду пояснення, чекаю покаянь!”
“За Польщу я не вмер. Це правда. Не хотілось.
А на твоїх очах за Україну вмру.
А ти її з царем вже ділиш, люба мілосць,
Й мене ти вчиш її ділити по Дніпру.
Де ж армії твої, що мали до Азова
Дійти і вигнати з Лугані москальню?
Ти ж обіцяв мені! Що ж, ница твоя мова,
Та я вже не тебе, а сам себе виню.
Я вийшов із тюрми твоєї лиш для того,
Щоб знов під Конотоп з поляками наспіть.
А ти казав мені, що прошу я замного,
Тебе врекла на смерть тяжка московська пліть.
Не много ти хотів, а тільки половину
Козацької землі; я ж мав допомогти
Тобі й царю, вам двом, роздерти Україну,
А я зшивав її порубані ґрунти.
До Брюховецького ходив, шукав як брата,
А він тікав, ховавсь, гетьманська булава,
Царем дарована — його судьба проклята.
Зжере його орда, азійська мурашва.
Дозволив ти царю взять поле українне,
Де виростає хліб, б’є море в береги.
А він усе візьме, і Польщу він поглине,
Бо ви без козаків не маєте ваги!”
Замовк Богун. Король не ворухнувсь ні разу.
По-польськи говорив полковник, ніби свій.
Король мав крикнути: “Вогонь!” Але наказу
Свого злякавсь. І зник у хмарі сніговій.
Виходить Казимир на конях із діброви.
Не чує пострілів. Радіє, мов дитя:
Не дав команди він стріляти в Богунове
Палюче серце, він зберіг йому життя!
Він думає: “Зберіг я тишу в Україні,
Не буде мститися народ за Богуна.
Так я пошанував незламну честь в людині,
Що проти двох держав іде на бій — одна.
Богун — не брат, але такого патріота
Серед моїх людей побачити немóж.
Боїться козака моїх маршалків рота,
Почують — він іде! — вже їх проймає дрож.
А як його уб’ють мої панки тремтячі
У лісі одного, прип’ятого до пня,
Я вмру від сорому… Гей, зупиніться, клячі!
Вертаймось!” — і король вже стримує коня.
Вертатися? Та ні, хай буде воля Божа!
А Божу волю він спізнає на полях,
Як здожене його московська рать ворожа
І крикне радісно: “Вкраїну зрадив лях!”
IX
Стріляли в Богуна одразу три рушниці,
Але не вся, не вся шеренга бойова.
Тоді сполохані з дерев злетіли птиці,
І вчули постріл той Варшава і Москва.
Чарки і келехи заграли кришталеві,
Московський гренадер і польський мушкетер
Вітались, як брати, а пану королеві
Приснилось, що Богун не вбитий був, а вмер.
І справді він помер. Його не відв’язали
Убивці-шляхтичі від береста-хреста.
А козаки прийшли і на коліна впали,
Та не молилися, тремтіли їх уста.
Тверда земля була в морозяну погоду,
Та в ній заснув Богун, ждучи на ясні сни.
Там цілий рік стояв козацький хрест із льоду,
Та похилився він, став хвилями Десни.
Став хвилями Десни, Дніпра та океану
Той хрест, немов життя Івана Богуна.
Могутнє то життя, як музика Майдану,
Як воскресаюча із-під крижин весна!
Епілог
“А де Богун, скажи?” — спитав мене Шевченко.
А справді, де він є? Як був, то вже нема.
Скажи, душе моя, сумна переселенко
В нову війну з війни, в нове ярмо з ярма.
“Він вічний. Він живе”, — сказала мудра жінка9.
І я повірив їй. Це правильний одвіт.
Та всю ріку не вздриш з маленького зарінка,
І я писати став щось наче заповіт.
Як заповіт, але з майбутньої епохи,
Коли вже вигине дощенту хахлашня,
І в тих містах, де він, Богун, бував нетрохи,
Ми вчуєм біг його спижéвого коня.
Ми думку вчуємо його — болящу совість,
І каяття, і жаль, і перемоги — вщерть,
І сумнівів печаль, і слави тимчасовість,
І подаровану свободу — справжню смерть.
Ще буде час, коли в Радилові та Львові,
Чи в Умані, чи десь побіля Батога,
Де він до польської додав своєї крові,
Подякуєм йому за пам’ятні благá.
А вже як з Києва, де діє рабський норов,
Втече у Петербург крикливий арлекін,
Паяц зі шпагою, як з прутнем, — граф Суворов, –
Ми Богуну складем за вигнання поклін.
Є нації, що в них могутня пам’ять зброї
Вникає в кожен нерв, цілюща і страшна,
А ми плугатарі, ми сівачі-герої,
І сівачі ростуть із нашого зерна.
Але в тривожний час, коли в землі смиренній
З’явилась наша кров з чужого палаша,
В нас народивсь Богун, відомсти й правди геній,
Гетьманів сповіднúк, державності душа.
Я всю свою любов, ненависть і зажуру
Сприйняв од Богуна, як віно мовчазне.
Якщо я жив колись, то в нього був за джуру;
Якщо я вмру колись, Богун мене спімне.
3 серпня 2015 р., Гущанки
————————
6 Від прізвища князя Григорія Ромодановського (?–1682), що командував московськими військами, під захистом яких перебував гетьман Брюховецький. — Д. П.
7 Скориківці (тепер — Скорики) — село на Тернопільщині, де досі збереглась церква, в якій 1651 р. молився Богдан Хмельницький, йдучи з військом своїм на Львів. — Д. П.
8 Кшиж (поль. krzyż) — хрест. — Д. П.
9 Йдеться про Євгенію Лещук, авторку книжки “Вічність Івана Богуна”. — Д. П.
