Наталія ДЗЮБЕНКО-МЕЙС
Цей фільм навіть у реаліях хрущовської відлиги був неможливим. Бо взагалі був неможливий у реаліях радянської влади, постійної боротьби з українським “буржуазним” націоналізмом, наступу на релігійну атрибутику — хрестики, ікони, вівтарі, заборон на народну обрядовість — веснянки, колядки, щедрівки, при неймовірних утисках української мови, коли майже половина українського словникового запасу зазначалася як застаріла, або вузьковживана. І раптом мистецький вибух колосальної сили, зрушення омертвілих тектонічних плит, небувале виверження національного духу там, де цього найменше очікувала влада. Від тих, хто найменше до цього надавався, взявшись за фільм до 100-річчя М. Коцюбинського. Сергій Параджанов — вірменин, маловідомий режисер, Юрій Іллєнко — московський оператор, Лариса Кадочникова — акторка московського театру «Современник”. Хіба що молодий Іван Драч, але він був спрямований у цю кіношну групу як московський практикант-сценарист. Та ще Іван Миколайчук — двадцятилітній хлопчик, без творчого доробку, що від нього взагалі могло залежати?
Проте Провидіння іноді діє у глухих сутінках. І таки без його промислу не обійшлося, бо серед Карпатських гір в одній групі зібралися абсолютні генії, кожен у своїй справі. Параджанов — великий режисер, Іллєнко — неперевершений оператор, Миколайчук — геній-самородок і світла Муза фільму — Лариса Кадочникова. Бо там, де виринає бодай її тінь, починає впливати на глядача жагуча магія любові, адже ми дивимося на неї очима до нестями закоханого чоловіка — Іллєнка-оператора. А Іван Драч… Хтозна, як би склалася доля цього фільму, якби не його геніальне осяяння — поділити фільм на короткі новели-притчі, які раптом згармонізували увесь матеріал, надали йому довершеної досконалості. А ще геніальний художник Георгій Якутович, залюблений у Карпати, котрий знав усі гірські таємниці, неходжені стежки, неповторні краєвиди. І молодий композитор Мирослав Скорик, роботу якого в цьому фільмі відзначив Дмитро Шостакович…
Вкотре за багато років дивлюся цей шедевр, але вперше — на широкому екрані, у чудовому залі столичного кінотеатру “Україна”, саме там, де 50 років тому відбувся прем’єрний показ фільму “Тіні забутих предків”, поставленого за геніальним твором Михайла Коцюбинського.
Ось Хроніка того дня, відтворена на сайті Національного центру ім. Довженка:
“4 вересня 1965. Прем’єра в кінотеатрі “Україна”. Вітальне слово бере директор кінотеатру Федір Брайченко. На сцені присутні Параджанов, Якутович, Миколайчук, Кадочникова, оператор Давидов, художниця по костюмах Лідія Байкова, директор картини Юр’єва. Юрій Іллєнко не заходить до кінотеатру, а чекає у сквері поруч. Співсценарист фільму Іван Драч — на показ запізнюється.
Слово бере Параджанов і каже, що йому, попри те, що його фільм розуміють французи та аргентинці, радянські керівні органи не дають можливості випустити фільм на екран, “бо його не розуміє народ”.
Після промови режисера на сцену виносять квіти знімальній групі, зокрема письменник Іван Дзюба, вручає квіти художниці Лідії Байковій, після чого підходить до мікрофону та мовить: “Наступила реакція 1937 року. Зараз в Україні ведуться арешти інтелігенції — письменників, поетів, художників”.
В залі присутні журналіст В’ячеслав Чорновіл та поет Василь Стус, останній викрикує “Хто проти тиранії — встаньте”. Деякі люди встають.
В залі з’явилася служба безпеки. Кінотеатр оточують чоловіки у цивільному, розпочинаються арешти. Ті кого не арештовують, за словами Лариси Кадочникової занурюються у тривалу атмосферу страху”.
Розпочинається двадцятирічна епоха цензурних заборон та арештів.
І півстолітня епоха тріумфальної ходи Великого фільму по екранах світу. Найпрестижніші нагороди, захоплення, овації. “Тіні забутих предків” здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 Гран-прі) у 21 країні й увійшли до Книги рекордів Гіннеса.
Трагічні долі творців фільму. Івана Миколайчука, який пішов із життя у розквіті сил, Сергія Параджанова, якого доламували за тюремними ґратами, Юрія Іллєнка, котрий згасав на наших очах від гвалтівної неможливості займатися улюбленою справою. Неймовірні удари випали на долі тих, хто тоді так відважно благословив цей фільм у його тернисту дорогу — Василь Стус, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл…
Сьогодні ми побачили цей фільм у його первозданній красі та величі. І чудово, що цьому мистецькому шедевру віддав шану Президент, представники уряду, що цього дня його побачили глядачі в 24-х кінотеатрах в різних регіонах України. Глядачі після перегляду фільму 4 вересня ц. р. у кінотеатрі “Україна” вражені. Знову в усій непроминальності розкривається мистецький дар Івана Миколайчука. У ролі він проживає два життя. Одне — юне, закохане, крилате. А інше — вичахлого чоловіка, з якого вийнято душу. “Люди гадали, що він загинув з великого жалю, а дівчата склали співанки про їхнє кохання та смерть, які розійшлися по горах. Шість літ не було чутки про нього, на сьомий раптом з’явився. Худий, зчорнілий, багато старший од своїх літ…” Це Коцюбинський. І таким достоту є Іван Миколайчука, який осліп від туги і нічого не бачить, нічого не бажає. Оженився, бо треба газдувати, робить, бо така природа карпатського чоловіка: треба працювати. Молиться, бо так треба, але душа омертвіла. І цей перехід живого, теплого, люблячого у порожнечу духовного небуття такий виразний, такий трагічний і моторошний, що виростає до трагізму біблейних образів, великих міфів, великих легенд.
Я не знаю, яка магія водила камерою Іллєнка, і зовсім не розумію, як він творив оте диво. Жаль, кадри біжать і їх не можна зупинити помахом чарівної палички, хоч, звісно, технічно це можливо, але тоді розсиплеться іскриста плинність карпатського потоку, перестане пломеніти зірками небо і застигне єдина зірочка, яка дорога тільки для тебе, бо колись її голубили поглядами лише двоє на цілому світі. Ні, цей світ ворушкий, живий, і ці іллєнківські червоні коні багряними жагучими тінями знову влітають у твою свідомість і пам’ять, аби спалахувати на твоєму шляху одвічним прагненням неба, крил, сотворених фантазією і поривом геніальних майстрів “Тіней забутих предків”.
4 вересня 2015 року
