Надія КИР’ЯН
У музеї шістдесятництва відбулося відкриття виставки “Я з вами”, присвяченої 30-м роковинам від дня загибелі у тюремному карцері села Кучино Чусовського району Пермської області видатного поета, правозахисника, політв’язня Василя Стуса. Друзі Василя згадали обставини тієї трагічної події у ніч із 3 на 4 вересня. Назва виставки — це ті слова, які були зображені разом із його портретом на Майдані під час Революції гідності, де відчувалася присутність його духу.
Розпочала захід старший науковий співробітник музею шістдесятництва Олена Лодзинська. Вона нагадала присутнім, що про Василя Стуса в Україні спочатку дізналися не як про поета, а як про дисидента-патріота, за визначенням тодішньої влади “буржуазного націоналіста”. А про Стуса як поета спочатку дізналися за кордоном. Коли готувала цю виставку, хвилювалася, що не вистачить матеріалів. Звернулися до архівів Надії Світличної. Там знайшлося багато цікавого: автографи Василя Стуса, його вірші, які він давав на рецензії, перші публікації — добірка віршів у Літературній газеті 1959 року “Забутим словом молися”, публікація 1961 року в журналі “Донбас”; родинні світлини, інші знахідки, з яких складається його образ. Є документи із закордону на захист Василя Стуса. Працюючи на радіо “Свобода”, Надія Світлична робила передачі, присвячені поетові, зверталася до преси, громадських організацій, формуючи світову думку. Є матеріали про подання його на Нобелівську премію. На виставці представлені закордонні та вітчизняні видання з публікаціями творів Василя Стуса, “Сучасність”, “Смолоскип” та ін. Представлено першу Василеву книжку — самвидав, надруковану на друкарській машинці. Цю книжечку подарували Надії Світличній син Дмитро Стус і дружина Валентина.
Камертоном вечора прозвучала колискова на слова Тараса Шевченка, яку співала мати і про яку Василь Стус писав синові: “Шевченко над колискою — це не забувається”; було продемонстровано кадри з фільму Станіслава Чернілевського про Стуса “Просвітлої дороги свічка чорна”. Їх прокоментував правозахисник, автор багатьох книжок про політв’язнів Василь Овсієнко, який разом із поетом перебував у таборах у Кучино Пермської області у 1981—1985 роках. Він прочитав вірші Стуса і розповів про версії загибелі поета. До речі, зауважив: “До 1972 року я був українофілом. Тюрма зробила мене українцем”.
Василь Васильович, коли сидів в одній камері зі Стусом у лютому—березні 1983 року, читав зошит поета з написаними у в’язниці кількома десятками верлібрів (збірка називалася “Птах душі”). Василь досі дуже шкодує, що тоді через проблеми зі здоров’ям не зміг їх вивчити. Бо з цього уральського періоду збереглося лише 6 віршів Стуса, 39 листів і текст “З таборового зошита”, який виніс на волю співкамерник, литовець Баліс Гаяускас. Він мав побачення з дружиною Іреною, якій передав свої тексти і Василеві. Писали їх гострим олівцем на конденсаторному папері, тонесенькому, прозорому. Винести це можна було лише в собі, (є такий вираз: у невимовних місцях). Щоб передати щось на волю, вдавалися до різних хитрощів. Наприклад, Михайло Горинь розповідав, що передав під час побачення дружині 1969 року через прощальний поцілунок із дірки у зубі заяву Лук’яненка, Кандиби і Гориня про те, що їх отруюють.
Тексти Василя Стуса передали Надії Світличній за кордон. Це була бомба, яка вдарила й по Василеві і стала однією з причин його знищення. Друга причина — створення за кордоном “Міжнародного комітету для осягнення літературної нагороди Нобеля Василеві Стусові в 1986 році”. До цього комітету увійшло близько 100 діячів із діаспори. Вони розіслали листи лауреатам Нобелівської премії і видатним діячам із пропозицією висувати або підтримувати висунення Василя на здобуття Нобелівської премії. Ходила легенда, що його пропонував на здобуття цієї премії нобелівський лауреат Генріх Белль. Такого документа насправді нема. Але відомі принаймні два виступи Белля на захист Стуса: зокрема, звернення до тодішнього генерального секретаря компартії Черненка, на яку він не дістав відповіді. Комітет було створено 1984 року. Москва дізналася про це. Відомо, що премію присуджують лише живим. Очевидно, що адміністрація табору суворого режиму, де на той час відбував покарання Василь Стус, дістала розпорядження знищити його у будь-який спосіб. На нього шалено тиснули, особливо в 1984—85 роках — відправляли за надумані провини раз за разом у карцер. Останні три місяці він перебував у камері № 12. Нижнє місце займав російський письменник Леонід Бородін, а верхнє — Василь. Умови жахливі: одна на двох тумбочка, дві табуретки, а в ногах параша. Дуже тісно. Розкинувши руки, дістаєш стіну. Якщо хтось хоче походити, інший мусить сидіти. Сідати на нари можна було лише протягом 8 годин — од відбою до підйому.
Незадовго до трагедії стався випадок: на охоронній вежі солдат співав азіатських пісень. Бородін постукав у двері камери і звернувся до наглядача з проханням попросити охоронця не співати, бо заважає спати. Наступного дня начальство сказало, що це Стус розбудив усю тюрму, не давав нікому спати. За це йому дали 15 діб карцеру. Бородін заперечував проти такої брехні, але даремно. Щойно Василь вийшов із карцеру — нова напасть. Одного разу поклав книжку на горішню полицю, сперся на нари і так читав. Наглядач зазирнув і до нього: “Стус, нарушаете форму заправки постели, поправьте подушку”. Стус поправив. А в доповідній наглядач написав: Стус у робочий час лежав на нарах у верхньому одязі і на зауваження контролера вступив у суперечку. Виходячи з камери, Стус сказав Бородіну, що оголошує голодівку. “Яку?” — “До кінця”. Це було 27 серпня 1985 року. На той час у цьому таборі уже померли Андрій Турик, Михайло Курка, Іван Мамчич, Юрій Литвин, Олекса Тихий, Валерій Марченко, Акпер Керімов, Ішхан Мкртчян. Стус став наступним.
Доступу до його камери не було. Але по сусідству в іншій камері вдень працював Левко Лук’яненко. І коли поблизу наглядачів не було, він гукав: “Здоров, Василю!” І той відгукувався. А 4 вересня Стус не відгукнувся. Натомість Левко чув, що коридором проходило начальство, він упізнав їхні голоси. Вони дзвеніли ключами, відчинили Стусову камеру, стиха перемовлялися і пішли. А вночі з 4-го на 5-те у коридорі був підозрілий шум. Мабуть, по-злодійськи, щоб ніхто не бачив, виносили тіло Василя.
Роками в’язні, — розповідав В. Овсієнко, — бачили тільки обличчя співкамерників та наглядачів, а що відбувається зовні, здогадувалися лише за звуками. 2 вересня я чув, як Василь повертався від начальства і повторював щойно почуті їхні слова: “Накажу, накажу… Так от знищіть, гестапівці”. Це щоб ми чули, що він тут є. Естонець Енн Тарто розносив по камерах роботу і забирав готові вироби (з’єднували деталі до праски). Він чув, як 3 вересня Василь просив валідолу. Йому сказали, що нема лікаря (насправді той був). Енн Тарто сам підійшов до нього і попросив валідолу, мабуть, дали. 3-го я ще чув, як Василь просив черевики (на роботу його вивели в капцях).
Поширювали чутку, що Стус повісився в 7 камері, мовляв, там він працював. Проти цієї версії є неспростовні докази, зокрема від Левка Лук’яненка.
Ще одна версія. Поруч у 6 камері сидів в’язень Ромашов. Він розповідав Еннові Тарто, що чув увечері під час відбою Стусові слова: “Убили, холера”.
Могло бути так. Нари у камері пристібаються до стіни. Вони тримаються на шворні, який просувається з коридору. А під нарами приковано табуретку, на ній можна сидіти, коли нари підняті. Могли витягти шворня, щоб нари стукнули Василя по голові і вбили. Має місце версія, що Стус помер від серцевого нападу. Це можливо — адже голодуючий поет ослаблений, окрім того у камері холодно, а одяг благенький. Так чи так, а смерть геніального поета на совісті радянського режиму.
Про цинізм нинішніх російських властей свідчить ще й такий факт. У Пермі знайшлися люди — викладачі ВНЗ, студенти, інтелігенція, які створили музей політв’язнів радянського режиму — музей міжнародного рівня — рівня Освенціма, Бухенвальда, Заксенгаузена та ін. Я їздив туди багато разів, був членом ради цього музею. Написав статтю “Музей в Кучино — совість Росії”. 2012 року побував там востаннє. Нині його перейменували на “Музей лагерной истории и работников ГУЛАГа”. Він уже не належить засновникам і став музеєм наших карателів. Пояснили це так: “Русское государство не должно содержать музей для отмывания бывших бандеровцев и прочих фашистов”. Але сподіваюся його відвідати ще, коли там буде Уральська народна республіка, — завершив розповідь Василь Овсієнко.
Журналістка Маргарита Довгань поділилася спогадами про приятелювання з Василем Стусом і його родиною. Розповіла, як із дружиною Стуса Валентиною їздили в Кучино, щоб забрати тіло поета, як над ними знущалися, створювали всілякі перешкоди, і, врешті, показали могилу Василя, на якій навіть імені не було, — лише табірний номер.
Учасник національно-визвольного руху, громадський діяч Олесь Шевченко зауважив, що назва виставки “Я з вами” дуже слушна, бо такі люди не вмирають, ми ще довго осмислюватимемо його подвиг. Нагадав, що нині виповнюється 50 років від першого показу в кінотеатрі “Україна” шедевра режисера Параджанова “Тіні забутих предків”, який перед цим із тріумфом пройшов за кордоном і влада змушена була його показати і в Україні. Саме перед переглядом цього фільму Іван Дзюба, Василь Стус та В’ячеслав Чорновіл повідомили, що йде черговий погром української інтелігенції і закликали до протесту проти цього. Рівно через 20 років цього дня загинув Василь Стус. Про подробиці презентації “Тіней…” розповіла сестра В’ячеслава Чорновола Валентина.
У сучасному політикумі нам зараз не вистачає саме такої людини, як Василь Стус, його чесності, безкомпромісності — з цією думкою погодилися всі.
На завершення Тарас Компаніченко виконав пісні на слова Василя Стуса.
