Наша земля — Україна, а ми — українці

До 110-річчя створення Подільської «Просвіти»

Віталій МАЦЬКО,

доктор філологічних наук, професор, почесний Голова Хмельницького ОО ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка

Цьогоріч минає 110 років, як зорганізувалося Подільське товариство “Просвіта”. А сприяв такій епохальній події жовтневий Маніфест 1905 року, яким скасовували певні обмеження громадян царської Росії. Скориставшись царською “ласкою” — лібералізацією — інтелігенти, священнослужителі Кам’янця-Подільського Кость Солуха, Олімпіада Пащенко, Сергій Іваницький, Кирило Стиранкевич, Віталій Стиранкевич, Юхим Сіцінський, Віктор Приходько, Калістрат Степура, Степан Дложевський, Віктор Злотчанський, Павло Вікул зібралися на організаційний комітет і заходилися довкола затвердження статуту, перший пункт якого гласив: “Товариство має на меті допомогу культурно-просвітницькому розвитку українського народу на Поділлі”. Для того, щоб цей документ набрав юридичної сили, потрібна була допомога дворян. Своє плече у цій важливій справі підставив Михайло Степанович Завойко.

Як результат, 6 травня 1906 року губернатор Ейлер підписав статут. Перше засідання Подільської “Просвіти” відбулося 8 травня 1906 року, на той час у товаристві налічувалося 120 членів. На засіданні обрали раду із 8 осіб на чолі з головою, лікарем Костем Григоровичем Солухою. Тоді ж надіслали текст телеграми на ім’я лідера української групи в Державній Думі І. Шрага з побажанням сил і снаги в боротьбі за волю і щастя України, ще одну телеграму надіслали В. Антоновичу з проханням стати почесним членом подільської “Просвіти”.

Якщо, скажімо, В. Приходько, Г. Степура, Ю. Богацький, В. Злотчанський емігрували за кордон, продовжували там просвітницьку діяльність, то Г. Кондрацький, С. Іваницький, С. Дложевський та інші сприйняли більшовицьку ідеологію, повірили їхній пропаганді. Віктор Леонідович Злотчанський, математик за освітою, закінчив Юріївський університет, 1917 року бачимо його уже на посаді заступника голови Гадяцької повітової організації “Просвіта”, пізніше він стає редактором газети “Вісті Кам’янецького повітового виконкому”. Працював учителем Камʼянецької гімназії, член “Комісії для збудування Кам’янець-Подільського державного українського університету”, гласний Кам’янецької міської думи. Наприкінці 1918 р. очолював осередок Національного союзу в Камʼянці. 1919 р. обраний депутатом Трудового конгресу від інтелігенції Подільської губернії. Із 1920-го на еміграції — в. о. віце-директора департаменту професійної освіти Міністерства освіти УНР, професор Українського народного університету у Ланцуті (Польща). Доля голови крайової “Просвіти” (1920) Євгена Кондрацького, автора статті “Шевченко — поет відродження України і студіювання його творів в школі” (“Освіта”, 1919. — № 6. — С. 1), закінчилася трагічно, дарма, що він силкувався довести свою співпрацю зі спецорганами (був стукачем). 18 лютого 1930 року особлива нарада при Колегії ДПУ УРСР постановила: Кондрацького Євгена Григоровича, як антирадянського елемента, ув’язнити в концтабір строком на три роки. Уже 16 червня 1937 року він був знову засуджений Ярославським обласним судом на 5 років. Помер Є. Кондрацький 15 січня 1938 року. І лише 1961 р. за протестом військового прокурора Прикарпатського військового округу справа проти Кондрацького Євгена Григоровича за відсутністю складу злочину була припинена. Реабілітований посмертно. Колишній секретар Подільської “Просвіти” С. Іваницький (листувався з Б. Грінченком) пере­орієнтувався на радянський лад, очевидно, також був “стукачем” (зрадників всюди не бракувало), він вітав прихід червоноармійців, зі встановленням влади Рад виїхав у Ленінград, захистив кандидатську дисертацію, працював у місцевому педінституті.

На тих просвітян, хто емігрував, спецслужби оголосили справжнє полювання. Так, 1939 року в с. Юляна (нині село Дачне), біля Луцька, енкаведисти “виловили” колишнього члена Центральної Ради, губернського комісара доби УНР Григорія Степуру. І хоч він листом звертався до однокурсника Й. Сталіна (з ним навчався в Кутаїській духовній семінарії), не допомогло — від знущань 1944 р. помер на засланні (м. Ургенч, Узбекистан). Подібна доля спіткала уродженця м. Старокостянтинів Петра Зленка (1891—1954, Озерлаг, Тайшет), який мав за плечима три вищі освіти (Новоросійський, Київський університети та педагогічний інститут імені М. Драгоманова (Прага, 1928). Викладав математику в приватних гімназіях Бреста, був бібліотекарем місцевої філії товариства “Просвіта” (1922—23), від 1936-го — бібліотекар Словянської бібліотеки в Празі. Від грудня 1932 р. — редактор-видавець газети “Український тиждень”, у якій висвітлював українське життя, пропагував рідне слово, рідну культуру. 1945 року заарештований спецпідрозділом СМЕРШ і звинувачений у “великих” гріхах: редагував націоналістичну газету (!).

Після визволення Поділля, 1944 року заградотряди “виловили” великого “диверсанта”, голову Теофіпольської районної “Просвіти” Антона Ярощука, вчителя музики. Арештували за те, що на зборах виспівував гімн “Ще не вмерла Україна”, від “визволителів” отримав десять років таборів. Повернувся з неволі 1955-го і ще своєю непересічною творчістю прислужився цій же радянській владі настільки, що хор, яким керував Антон Каленикович Ярощук 1964 року отримав звання народного.

Прикладів можна наводити безліч, як царський, і більшовицький режими ставилися до національного питання, утискували вживання рідної мови, культури, звичаїв і традицій. Один промовистий факт: Подільський губернатор, випускник Московського університету Олександер Ейлер не раз викликав К. Солуху в кабінет, підвищеним тоном звертався: “Вы мне революцию в губернии разводите. Я Вас всех разгоню!”. Одначе, коли 1911 року назавжди виїжджав у Петербург, то подарував К. Солусі бюст Т. Шевченка й фотографію, на якій залишив дедикацію: “Высокоуважаемому доктору Солухе на добрую память от уважающего его кацапа. А. Эйлер”. Таким був прощальний реверанс. Та від цих слів не ставало тепліше на душі, бо аж до 1917-го, а згодом із приходом до влади більшовиків саме слово “Просвіта” взагалі зникло з ужитку. Та про нього пам’ятали ті, хто долучився до національно-визвольних змагань, хто постійно носив у серці високопатріотичну думку про те, що наша земля — Україна, а ми — українці.

Мама мені розповідала про справжніх борців за волю свого народу. По війні, в голодний 1947 рік вона пішла по хліб у “западну”, на Тернопільщину, в Підволочиський район. Не одну “ходку” робила. Одного разу, йдучи полем, потрапила під перестрілку, йшов справжній бій упівців з енкаведистами. Мама впала в пшеницю і нишком молилася, бо вдома на неї чекали діти. Підвелася лише тоді, коли бій стих. Біля Меджибожа, йдучи пішки з Проскурова (нині Хмельницький), на її очах енкаведисти зліквідували снайпера, який сидів на густій липі і полював за активістами. Коли людина упала з дерева, то виявилося, що не чоловік був снайпером, а вольова дівчина, молода патріотка, яка боролась за незалежну Україну, у такий спосіб висловлювала свій протест сталінському режимові. Уже і я пригадую, 1962 року мені йшов одинадцятий рік, приходить мама з меджибізького базару й розповідає. У центрі Меджибожа, коли вранці люди йшли на базар, то помітили, як на простягнутій руці Леніна висів плакат із написом: “Встань, Володю, подивись, / До чого ми дожились: / Сало-м’ясо тридцять сім, / Хліба жадні ми усі!”. Більшовицькі агітатори затрубили в один голос, як попки, що, мовляв, це витівки українських буржуазних націоналістів. А й справді, нерівна збройна боротьба припинилася, але своє продовження знайшла на ідеологічному ґрунті. Правда-протест була виведена поетичними рядками на плакаті українською мовою, бо як не силкувалися більшовицькі агітатори, а історичні документи сильніші від брехні: 1963 року СРСР вперше звернувся до капіталістів і закупив за кордоном зерно. Добрехалися! Догнали і перегнали Америку, називається.

Горбачовська перебудова пришвидшила розпад СРСР. 1989 року на Хмельниччині створено обласне товариство української мови імені Тараса Шевченка, яке 1992 року відновило первісну назву — товариство “Просвіта”. Мені випала почесна місія її очолювати упродовж 1994—2005 рр. За цей час ми провели чимало заходів, про що неодноразово повідомлялося в газеті “Слово Просвіти”, налагодили контакти із просвітянами, які мешкали за кордоном, серед них Оксана Вікул (онука П. Вікула), академік Григорій Костюк, письменники, журналісти Павліна Андрієнко-Данчук, Ольга Мак, Олекса Гай-Головко, Ярослав Січинський та інші. З нагоди ювілейної дати материнської “Просвіти” правління Хмельницького обласного осередку нагородило активного просвітянина початку 20-х років Григорія Костюка Почесною грамотою. На цю подію відомий учений 22 червня 1998 року відгукнувся так: “Я дуже вдячний Вам за Вашу увагу і за всі Ваші відгуки в періодичній пресі про мою особу, а також особлива подяка за Грамоту від “Просвіти”. Дякую Вам і всій управі “Просвіти” за виявлену честь”.

Для подільських просвітян також було честю спілкуватися з відомим у західному світі науковцем, літературним критиком, письменником, бо такий контакт для нас засвідчував неперервність зв’язку просвітянських поколінь, був продовженням їхньої величної справи, яку наші попередники не могли довершити з ідеологічних і політичних причин, утисків і переслідувань лише за те, що висловлювали вголос любов до рідного слова, до України. Нині цю благородну патріотичну місію підхопило молоде підростаюче покоління українців. Молодь не забуває золоте правило: чим більше нас буде у лавах просвітян, тим міцнішою стане наша держава, зростатиме її міжнародний авторитет. Бо, справді, Україна — наша рідна земля, а ми — українці. І цим пишаємось, прославляємо її у рідному слові, у пісні, на ратнім і трудовім полі прославляємо працею.

Україна — наша земля. Нам і нашим дітям тут жити і трудитись велів сам Господь-Бог, як і велів оберігати від усякої скверни.

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment