Наша розмова з учасником бойових дій в АТО 29річним Олегом про події, які там відбуваються, їх причини та наслідки і наші завдання для поліпшення ситуації. Не вказуємо його прізвища, оскільки боєць перебуває на передових позиціях і виконує завдання, які не підлягають розголошенню.
— Олеже, що надихнуло Вас піти добровольцем в АТО?
— Вважаю, що якщо сепаратистів не стримувати локально, то вони будуть і в Харкові, і в Дніпропетровську, і в Запоріжжі, і в Херсоні. У мене в Дніпропетровську живе дитина, і я не хочу, щоб там колись було те, що на Донбасі. Моє сумління не дозволяє ховатися за чиєюсь спиною, приміром, якогось хлопчика, якого мобілізували, а він і воювати ще не вміє, і не дуже цього хоче. А я до армії був спортсменом, контактний вид спорту.
Спочатку пішов у добровольчий батальйон, потім отримав важку травму, півроку лікувався. Нині служу в Збройних силах України, у високомобільних десантних військах. Зараз перебуваю у відпустці. А так — захищаю себе сам, борюсь за себе сам, за свою дитину, за своїх друзів.
— Чим гібридна війна особлива? Чи ми вже навчилися воювати поновому?
— Хоч де б ти перебував, насамперед викопуєш яму для себе, для техніки. За умов сучасної війни за першого артобстрілу, якщо ти не в окопі, то гинеш. На це витрачаємо найбільше часу. Значну частину часу відводимо на ремонт техніки, бо техніка стара. Навіть ті, хто перебуває на першій лінії, стріляють дуже мало. Щоб провести двітри хвилини бою, треба двітри години заряджати всі короби, магазини тощо. Це набагато довше, ніж вистрілювати.
Українська армія за попередні два десятки років була по суті знищена. Нині створено немало нових частин, підрозділів, збільшилась кількість військовослужбовців, але дуже мало робочої техніки, навіть просто старої відремонтованої. Хорошої техніки не вистачає катастрофічно. Поки стару та розвалену звідкись приженуть, більша частина її ламається по дорозі.
Умови навіть у частинах дуже погані, а на передовій тим паче. Спиш на землі чи в землі. Коли починається дощ, усе брудне, липне, зимою замерзає. Люди лежать у лікарні з відмороженими частинами тіла. Води часто не вистачає, добре, якщо десь у лісі знайшов струмок, — можна помитися.
У нас жорстке командування, дуже вимогливе до бійців. Є частини, які більшість часу перебувають за зоною АТО і виїжджають туди за потреби. А наша частина завжди в зоні АТО, навіть відпочинок там, крім відпустки.
— Україна втрачає території, просувається вперед чи все на місці?
— Я всієї території не бачу, а лише свій сектор. Справжньої картини не дають не тільки російські ЗМІ, а й наші. Є багато піару. Добровольчі батальйони реально не мають можливості воювати, адже у них немає важкої техніки.
Лінія розмежування дуже умовна. Є якесь селище, у якому живе, скажімо, три родини. Там нема ні наших, ні сепаратистів. Воно просто на лінії розмежування. Якщо там з’являться хоч наші, хоч їхні — наведуть зброю, дадуть залп, і там нічого не буде, суцільна яма. Для картинки на телебаченні туди може заїхати, наприклад, двома красивими машинами якийсь підрозділ, бійці піднімають український прапор, це все швидко знімають і їдуть звідти. Потім це показують у новинах.
Насправді у сучасній війні можна з великої відстані знищувати значні площі важкою зброєю. Відвоювати якусь територію — означає знищити все, що може туди дострелити. А тепер і наші ходять аж до лінії сепаратистів, а ті — до нашої. Туди можуть проникати диверсійнорозвідувальні групи, люди в цивільному, серед яких може бути хто завгодно.
Навколо степ, терикони. Тобі накажуть заїхати приблизно туди чи туди, плюсмінус 500 метрів, там окопатися — ти виконуєш. Ти не знаєш, чи ти на своїй території, чи сепаратистів, чи на лінії розмежування. Зайшов, окопався і живеш.
— Які в населення настрої?
— Люди різні: одні кажуть, що вони за Україну, просять захищати їх. Інші: “Чого ви сюди приперлися?” Дехто вважає, що ми воюємо, бо сюди втрутилося США. А хтось каже, що вони за Україну, але не довіряють сучасному керівництву. А ще там є люди, які вийшли захищати свої ідеали, свято вірять у Радянський Союз, вірять, що Бандера — фашист тощо. Абсолютно нормальні люди, просто піддалися спецтехнологіям, пропаганді.
Мешканців Донбасу не завжди можна звинувачувати в такій позиції. Українські військові — також люди, можуть помилятися. Коли кажуть, що українські військові обстріляли селище, де нема озброєних терористів, — таке справді може трапитися. Можливо, промахнулися. Або туди під’їхала машина, на якій закріплено міномет. Постріляли і втекли. А дають відповідь за цими координатами. А є снаряди, які рикошетом можуть пролетіти кілька кілометрів — і зруйнувати якусь хату. Негатив посилюють російські ЗМІ. Війна — це трагедії.
Там не завжди зрозумієш, хто є хто — чи він мирний мешканець, чи бойовик, чи з нашого добровольчого батальйону. Чоловік може вдень ходити у цивільному в якомусь селищі. А ввечері вдягнути форму, взяти автомат і стріляти. У мене є знайомі в деяких містах — одні служать в українській армії, а є — за сепаратистів. Воюють і жінки: снайпери, медсестри, зв’язківці. Не завжди говорять правду — можуть усміхатися, робити вигляд, що за Україну, а все це лише для того, щоб щось вивідати, підслухати.
Тут лишилися не лише ті, хто за ДНР, ЛНР, а й ті, що прикипіли до свого місця і бояться кудись від’їжджати. Переселенців більше мільйона, це дуже багато, зазвичай вони вирізняються. На Донбасі завжди було нелегке життя: погана екологія, важка робота. Люди грубіші, жорсткіші, агресивніші, бо там поіншому не виживеш. У шахті не можна бути м’яким і делікатним. Вони не такі, як люди у Західній Україні, де ближче до Європи, багато європейського спадку. У маленьких шахтарських містечках на Донбасі люди не мали можливості ходити в кіно, театр — після такої важкої праці не до цього, та і в більшості таких населених пунктів їх просто нема. Держава їм у цьому не сприяла. Там діти змалечку допомагають батькам. Переважна більшість нікуди не виїжджала, навіть у Донецьк, не те що в Карпати чи ще кудись…
Мешканці живуть у будинках, навіть обробляють городи. Тільки почують постріли — ховаються. Якщо пощастило — встигли, а як ні — самі розумієте. Переважно дістають поранення від осколків.
— Із ким ми там воюємо і чи видно кінець?
— Професійні російські військові, хороша російська техніка там, безумовно, є. А різні бандити, які живуть на території Росії, кавказці, узбеки — там теж є. Серед ополченців — мешканці Донбасу, де не було нормального життя, а зараз вони мають зброю і почуваються королями. Російських військовослужбовців ідентифікувати просто — вони воюють хитро та якісно. Сучасна техніка передбачає швидке пересування, дальні постріли (до 120 кілометрів). Росіянам нема потреби тримати армію всередині — тримають своїх воїнів по той бік кордону. Коли проводять серйозну операцію, заїжджають великою кількістю, виконують завдання — і назад. Але їхня присутність завжди відчутна. Воюємо нібито проти якихось ополченців, бандитів, але як тільки їх почнеш чавити, заїжджає серйозна російська техніка, яка тебе просто зносить.
Сучасна війна — війна маневрів, артилерії, розвідки.
— Чи є на Луганщині й Донеччині безпечні місця?
— Є місця, де не стріляють зараз. Від лінії фронту до Дніпропетровщини приблизно 150 кілометрів. Це дві години їзди на танку. Сказати, що десь безпечно, — не можна. У будьякий момент будьде може щось статися. Нападати в такому випадку простіше. Ми в обороні, а вороги завжди роблять перший хід. Вони можуть зайти з будьякої точки російського кордону, білоруського, з Придністров’я, з Криму, треба бути напоготові.
— Зараз головне — дипломатія?
— На мою думку, головне — консолідація низки країн. Санкції треба посилювати, зробити зовнішню холодну завісу. Добре, якби Японія почала забирати території, які вона вважає своїми, подібні претензії є й у Китаю, Фінляндії, Грузії, Прибалтики, Молдови. Можливо, почалися б хвилювання всередині, якщо Кавказ відчує слабину, підніметься увесь.
Російська імперія, яка зібрана з дуже великої кількості невеличких країн, увійшла б в економічну кризу, розпалася на окремі території. Навіть російська мова — це по суті есперанто, зібране з усього, що вони свого часу назахоплювали. Імперія завжди войовнича, прагне розширити свої кордони — або військовим шляхом, або економічним, політичним тощо.
Із цілою імперією змагатися важко — вона завжди вкладала величезні кошти в армію. Мають техніку, про яку Україна може тільки мріяти. У нас хороші заводи, інженери, але ж ми майже все це продавали їм, навіть зараз продаємо. Виходить так, що ми самі робимо зброю, з якої по нас стріляють…
— Але ж чи не найлютіші наші супротивники — чеченці?
— Ні. Чеченці (незалежна Ічкерія) завжди були дружніми до українців. У Грозному три вулиці було названо на честь українських героїв. Є ічкерці, які за незалежність своєї держави. Багато хто з них воює за нас. А є кадирівці, це по суті чеченські бандити, зібрані з банд Кадирова, яких купив Путін, і вони воюють проти нас. Путін примусово, чи маніпуляціями зігнав на Донбас з усієї імперії гопоту, зеків, бандитські угруповання, праворадикальні елементи, озброїв їх. А назад їх не пускають. Таким чином, він собі почистив країну і нам створив більше проблем.
— Чи правда, що Ваші земляки з Дніпропетровська відчули себе українцями саме через війну?
— Зараз багато хто ідеалізує Дніпропетровськ, думає, що все там так добре. Але на попередніх виборах більшість голосувала за опозиційний блок. І зараз там є чимало людей, які проти України.
Коли умовно захопили Дніпропетровську ОДА (фактично її здали), там жили одиниці. На мітинги виходило тисяч 15, вночі лишалося 30—50 осіб. Нині модно чіпляти українські стрічечки, прапорці тощо. Але це поверхово. Щоб ставлення змінилося, необхідно змінювати життя. Багато хто вважає: якщо погана влада, яка їх обкрадає, якщо міліція, суди корупційні — значить, погана Україна. У них любов до країни нерозривна зі ставленням до влади. Простіше сказати, що влада така є й буде, ми не можемо нічого змінити, нема чого робити в цій Україні.
— Що потрібно робити, і скільки часу необхідно, щоб усе нормалізувалося?
— Десятки років, бо у нас знищений величезний шматок України, у нас засилля зброї, засилля скалічених людей, травмованих психічно й морально, які повертаються сюди і дуже злі на тих, хто тут. Вони звикли вирішувати проблеми, вбиваючи, звикли, що вони нікому не потрібні. Коли повернуться, це буде страшна проблема. Наші герої, яких ви тут свято любите, думаєте, що вони всі воїни світла, благородно вас захищають, повернуться з претензіями до людей, які тут гуляли, розслаблялися, до корумпованої влади.
На війні у головах з’являються погані думки. Серед військових є й пияки, трапляються мародери. Одна з найбільших проблем влади, що вона не готується до повернення цих людей. Їх треба зустрічати, забезпечувати нормальними умовами життя, надавати психологічну підтримку, когось відправити вчитися, когось у поліцію, інструкторами. А тих, кому подобається воювати, — найманцями в гарячі точки (ухвалити закон, який би це дозволяв). Українське АТО — це вже бренд. Ми в переліку десяти найгарячіших точок планети. Є іноземний легіон, нас будуть приймати, використовувати там, де мусульманські, африканські конфлікти чи деінде. Вони не створюватимуть проблем в Україні, ще й платитимуть податки. А ще у нас будуть такі хлопці, які за потреби повернуться і захищатимуть країну, які не втратять військових навичок. Навіть зараз бувають випадки, коли наші сантехнікирезервісти з Кіровограда утрьох беруть у полон десяток росіян. А згодом будуть сильні, підготовлені хлопці, які вмітимуть воювати.
В Україні треба легалізувати зброю. Бо зараз із зони АТО завозять багато зброї, у бандитів вона тут завжди була. Заїжджають багато переселенців, які також невідомо що з собою везуть. Повертаються солдати зі зброєю. Її продають. Зброї більшає. А мирні мешканці її не матимуть. І вони не захищені. Із давніхдавен тільки у рабів не було зброї. За статистикою, у країнах, де легалізували зброю, рівень злочинності зменшився в кілька разів. Людина повинна мати можливість сама себе захищати. Також треба змінити статтю про перевищення необхідної самооборони.
— Чи скоро відновимо українськоросійський кордон?
— Багато хто з політологів вважає, що 2017 року Росія економічно ослабне. Тоді можна буде обережно дійти до кордону. Обережно, бо це наша земля. Сепаратисти часто перебувають у населених пунктах. Ми маємо туди тихо заходити, проводити спецоперації. На це потрібно немало часу. Треба готувати професійні поліцейські загони з сучасною апаратурою, з навченими собаками, все це допоможе визначати наявність пороху на руках у людей, виловлювати сепаратистів, знаходити зброю, розміновувати території тощо. А потім ще треба чистити Україну — від сепаратистів, які розбіглися по всій країні, наводити лад.
Для того, щоб створити державу, у якій приємно жити, треба усім разом дуже багато працювати, не тягнути ковдру на себе, не красти, не займатися корупцією. І дуже жорстко карати за негідні вчинки, незважаючи на посади. Доки ми корупціонерам дозволятимемо нас обкрадати, дурити, нас ніхто не жалітиме, будуть робити те, що й раніше, до чого звикли.
Якщо не навести лад, не дай Боже, буде третій Майдан, але такого лагідного, танцюючого й співаючого, вже не буде. На Майдан вийдуть озброєні й розлючені люди, які пройшли війну. Їх не зупинить жодна поліція. Тому краще владі задуматися про це. А нам усім разом треба агресивно тиснути на злочинців усіх рівнів і глобально перебудовувати країну. Тільки це принесе добробут і спокій. Наслідки жахливого керівництва усіх наших п’яти президентів, на додачу цієї війни, а ще й радянської спадщини — усе це дає нам дуже великий обсяг роботи.
Спілкувалася Надія КИР’ЯН
