Едуард ОВЧАРЕНКО
Багато хто не любить відзначати ювілеїв, але, напевне, мало хто сперечатиметься, що саме круглі дати у житті — це гарний привід, аби проаналізувати зроблене та намітити плани на майбутнє. А відомий український художник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Валерій Франчук, якому 10 вересня виповнилося 65 років, за своє життя встиг зробити чимало добрих справ і ще має багато творчих планів.
Вперше я побачив пана Валерія на благодійному вернісажі, що нещодавно відбувся у Національній філармонії України. Під час цього вернісажу українські художники передали свої картини військовим шпиталям, де проходять реабілітацію воїни АТО. Серед митців, які брали участь у цьому вернісажі, вирізнявся чоловік із шляхетною зовнішністю і загадковою усмішкою. І хоча я не знав цього чоловіка, але мимоволі виникло почуття симпатії до нього. Це був Валерій Франчук. Вже потім у мене була можливість поспілкуватися з художником, і він трохи розповів про свої життєві дороги.
Народився Валерій Франчук у селі Зелена Красилівського району, що на Хмельниччині. З чого почався його потяг до малювання, не пам’ятає, але вкарбувався у пам’ять дитячий спогад, напевне, найперший спогад у житті. Він сидить на печі поруч із братами (всього у родині було п’ять хлопців) і щось малює. Мама пере білизну. Хлопчик показує свої малюнки мамі, і вона дуже рада. І таким дорогим залишилося у пам’яті оте малювання на печі!
Часто до батьків приходили в гості куми і, вже будучи старшим, Валерій полюбляв сидіти на припічку і слухати розповіді літніх людей. Також часто співали народних пісень. Саме тут, у батьковій оселі, формувалася національна свідомість хлопця, у душі з’являлося почуття гордості, що на такій благодатній землі поталанило народитися.
Розповідь про рід Валерія Франчука — це окрема тема. Проте коротенько згадаємо про його коріння. Після похорону батька його мати розповіла Валерію про історію їхнього роду. “Ти, сину, пішов своїм талантом у Орловських. У твого прадіда — Андрія Орловського були золоті руки. Він любив і знав ткацьку справу, мав велике господарство і свою землю. Хоча, слід зазначити, що цінували вони і твого другого прадіда — Стефана Кобилянського, котрий у 188692 роках спільно з односельцями зводив нашу трикупольну церкву”, — мовила тоді пані Марія.
Валерія дуже збентежили мамині слова. Він пригадав, як маленьким ходив із нею в цей храм. Спогад зігрівав його і надавав відчуття якоїсь особливої захищеності.
Родове дерево ОрловськихКобилянськихФранчуків об’єднало представників двох націй: поляки та українці міцно вросли на цій землі. Валерій Франчук зумів прослідкувати історію трьох минулих поколінь свого роду, яка у часовому вимірі охопила ціле століття.
Батько його матері, Броніслав Стефанович Кобилянський, народився у селі Зелена на Поділлі 1888 року. За спогадами людей, які його знали, він умів знаходити воду під землею. Земляки і зараз згадують його з вдячністю, приходячи до криниці із чистою холодною водою.
Батько, Олександр Іванович Франчук, народився 12 грудня 1918 року. Родина весь час жила в селі Решнівка Подільської губернії. Батькові виповнилося всього вісім років, коли він разом із братами Данилом і Остапом та сестрою Тетяною залишилися круглими сиротами. А вже чотирнадцятилітнім підлітком працював у Антонінському рибному господарстві, де й почався його важкий, повний випробувань трудовий шлях. Його братів, Данила і Остапа, за те, що не відмовилися від віри і Бога, вислали в Карелію. Там вони пройшли всі кола пекла. Остап, який не витримав тяготи табірного існування, помер, а Данило ще не раз відбував покарання.
“Це була людина з такою душевною силою, що ніякі труднощі не могли його зламати. До кінця життя він зумів зберегти стійку впевненість у правоті обраного життєвого шляху. Приклад стійкості дядька Данила став для мене опорою, коли і я відчув на собі підлість радянської епохи: брехнею та наклепом із мене хотіли зробити злочинця. Пам’ять про силу духу мого дядька підтримує і зараз — в цей час ницої байдужості”, — зізнався Валерій Франчук.
З особливою теплотою згадує художник і свою маму Марію. Жінка прожила 95 років і до останніх днів чудово пам’ятала пережите. Саме мамині розповіді ще в далеких 50х про страхіття голодовки, як називала цей злочин його матір у своїх спогадах, і стали стрижневими, коли Валерій працював над циклом про Голодомор—геноцид 1932—1933 р.
Знову згадується дитинство. Брат Петро Франчук теж любив малювати, хоча й не став художником, а багато років викладав історію у школах Миколаївщини та Хмельниччини. Якось Петро перемалював на мішковині картину Васнєцова “Три богатирі”, коли ж Валерій побачив цю роботу, то впевнено заявив, що теж малюватиме. І малюватиме краще від брата.
Проте на малювання часу було мало, адже жили бідно і ще змалечку довелося допомагати батькам по господарству. Ще тримали пасіку, але мед не продавали, а роздавали людям. Ота пасіка та садочок досі зринають у пам’яті.
Коли ходив до початкових класів, взяв у брата Володимира книжку “Від арбалета до гармати”. Перемалював усю зброю, що була там зображена. Потім допомагав вчительці готувати стінгазету. Але талант художника у Валерія відкрила армія. Коли йому доручили оформлювати червоний куточок у військовій частині, то саме тоді вперше почав відчувати себе митцем.
Після повернення зі служби працював у Красилівській райсільгосптехніці, почав потроху забувати про малювання. Якось до нього прийшла мама і сказала: “Ти ж хотів бути художником”. Матуся принесла Валерію хлібину, що була завернута в газету. А в тій газеті оголошення про курси з підготовки керівників художньої самодіяльності при Хмельницькому обласному будинку народної творчості. Вступив на відділ художниківоформлювачів.
За десять місяців навчання відбувався справжній переворот у свідомості Валерія. З особливою теплотою у серці досі згадує своїх вчителів Миколу Івановича та Людмилу Іванівну Мазурів, саме після цього навчання посправжньому зрозумів, що малювання — це його покликання і доля.
Єдиному з випускників В. Франчуку дали можливість представити власну персональну виставку — першу виставку в його житті, лише йому одному дали направлення на роботу. Спочатку працював художником у парку відпочинку в місті Славута, що на Хмельниччині, а вже через рік став директором цього закладу. Швидко вдалося навести тут лад, парк отримував перші місця на багатьох конкурсах. А коли запропонували вступити до КПРС, то відповів: “Не обов’язково бути членом партії, щоб керувати парком культури”.
Ці слова виявилися фатальними. Спочатку різко погіршилися стосунки з керівництвом міста та району, а потім нещодавно молодий і перспективний керівник став “ще однією краплиною у морі таврованих радянською системою людей”. Як тільки почалися переслідування, то Валерій закопав свій комсомольський квиток, іншими словами сам відрахував себе з комсомолу.
Якщо людина сильна духом, то випробування лише її загартовують. Валерій Франчук гідно пройшов через усі перепони, а вже 1980 року став студентом Київського державного художнього інституту, навчався на графічному факультеті. Спочатку було важко, адже не мав відповідної підготовки. Але уважно придивлявся до своїх колегстудентів, працював над підвищенням майстерності, так поступово вимальовувався власний стиль.
Саме тоді в житті Валерія з’явилася його муза і помічниця Поліна із славної родини Таїсії та Михайла Кульбів, справжніх українських патріотів, які пройшли виселення і засудження радянською системою, але не зрадили своїм переконанням, зберегли та передали дітям і внукам любов до України.
Після закінчення інституту Валерій Франчук певний час працював у графічному цеху на Київському комбінаті монументального та декоративноужиткового мистецтва, а останні чверть століття — на творчій роботі.
Із 1983 року художник проводить активну виставкову діяльність і на території України, і далеко за межами нашої держави, що сприяє інтеграції українського мистецтва до світової культурної спільноти. Творчий доробок митця за 30 років складається з більш ніж 4000 творів живопису і понад 1100 графічних листів. На його рахунку 114 групових, республіканських і міжнародних художніх виставок та 164 персональні виставки в Україні і за її межами.
“Валерій Франчук вивів розповідність і зміст свого живопису з традицій вирощування і збору, землі і пір року. Цей вид свідомого самоаналізу і прорив до корінних фундаментальних традицій, що закликають до загальних цінностей, пов’язаних із сім’єю та Землею, найкращим чином показує синтез сучасної України та її устремління в майбутнє”, — так відгукнулося одне з американських видань на виставку В. Франчука у США ще 1992 року.
Художник неодноразово їздив із виставками своїх робіт по світові. Особливо запам’яталася поїздка до Польщі. Там роботи митця експонувалися у п’яти містах, були показані у Польському сеймі (у Верховній Раді України досі такої виставки не було), а польська молодь дуже зацікавилася темою Голодомору. Залишилися також у пам’яті виставки, що відбувалися у Німеччині, Угорщині, Греції, Італії.
Валерій Франчук — лауреат багатьох нагород і відзнак. Та найдорожча йому премія імені Василя Стуса — “за радісну творчу працю на українській ниві”, яку вручав Євген Сверстюк, та Національна премія України імені Тараса Шевченка за роботи, присвячені жертвам Голодомору 1932—1933 років. Саме цей цикл, що має назву “Розгойдані дзвони пам’яті” — один із центральних у творчості митця. За понад двадцять років він створив більше 200 творів живопису, графіки і скульптури до “Розгойданих дзвонів пам’яті”. Сьогодні художник готовий подарувати 75 робіт цього циклу державі з умовою, аби вони постійно експонувалися, а не стояли в запасниках. Поки це питання залишається відкритим.
Інший цикл — “Молюсь за тебе, Україно”, присвячений Тарасу Шевченку. На переконання Валерія Франчука, “до Біблії теж не всі ставляться з серцем, а тим більше вивчають, чи хоч читають Її. Та Вона від того не стає для людства менш святою Книгою буття.
Так само і з Кобзарем!
Є люди, які взагалі цю Святу книгу не бачили, не читали, не знають. Є такі, які намагаються перекроїти все на свій лад.
А є чисті помислами люди, що живуть Кобзарем, як вірні — Біблією. Через те для чистих помислами свідомих українців Кобзар нашого Пророка Тараса Шевченка є насправді Біблією на всі часи, на всі віки”.
Наразі спільно зі Всеукраїнським товариством “Просвіта” готується до друку “Кобзар” у творах Валерія Франчука”, хотілося б, щоб цей шляхетний задум швидше був втілений у життя.
Є також живописні і графічні твори художника зараховані до інших циклів і серій: “Пізнання істини” (пошук відповіді на вічні питання людського життя), “Чорна — Биль” (світлій пам’яті ліквідаторам Чорнобиля), “Осанна творцю світу” (враження від дива світу — природи української землі), “Плоди саду людського” (гармонійне поєднання душі людини, філософське осмислення буття, портрети), “Мир Вам!” (біблійні сюжети), “Джерела” (на сюжети історичних пісень), “Тиша нашого міста” (присвята старому Києву), а також скульптурні серії “Вчора, сьогодні, завтра”, “Героям Небесної сотні”, “Євангеліє”, “Кобзар”, “Притча”, “Свіча пам’яті”, “Скіфи” та інші.
“Про нього можна сказати, що він — чоловікоднолюб, навіки закоханий в Україну й у диво світу природи її землі. У своїх пейзажах він освідчується у коханні осіннім туманам, які огортають і пестять рідний край, лісовому джерельцю, яке омиває, очищає і живить його єдину Батьківщину. Через стиглі поля пролягають стежкидороги, серед них — і його Дорога.
Кожна робота Валерія Франчука — гімн Україні, молитва за її долю. Все своє творче життя він присвячує воскресінню України. Саме ця дорога обрала його”, — пише мистецтвознавець Олена Шовкова.
Обрала батькову стежину і донька Валерія Франчука Марійка. Митець бажає, аби їй випало менше випробувань на творчому шляху, ніж йому.
Тож побажаємо Валерію Франчуку творчого натхнення!
