Людмила ЛЕЩЕНКО,
журналіст, Гребінки—Васильків
Микола Полікарпович Таран усе життя живе на прадідівській землі у селищі Гребінки Васильківського району Київської області. Поважні і мудрі літа Його (вже розміняв восьмий десяток) написали непросту і яскраву долю патріотанародника. Відчайдушний правдолюб, безкомпромісний політик, краєзнавецьромантик, своєю активною життєвою позицією не всім угодний Хлібороб із дідапрадіда — працював головним зоотехніком, керував відділком, був профспілковим головою та органічно поєднував основну роботу з громадською.
Симпатик, а згодом активіст Народного руху України, він одним із перших пробуджував у своїх земляків національну свідомість. Спочатку — головою Гребінківського територіального Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, що на той час прирівнювалося до політичної партії. Пізніше — співзасновник Селянської демократичної партії України, член її політради та голова ревізійної комісії, редактор і видавець газети “Сільський майдан”, що не давала спокою місцевим божкам. Делегат позачергової конференції Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, делегат Конгресу національнодемократичних сил України, делегат першого та другого Всесвітнього форуму українців, гість позачергової сесії Верховної Ради України ХІІ скликання, яка проголосила Декларацію про державний суверенітет України, член Центральної виборчої комісії 1989—1994 років, мав честь особисто вітати першого Президента України Л. М. Кравчука. 1996 року балотувався кандидатом у депутати до Верховної Ради України.
Онук військового моряка Федора Ілізоровича Тарана, з того самого крейсера “Ізумруд”, що єдиним вцілів після Цусімської битви в Російськояпонській війні. За мужність і героїзм дід був відзначений Георгіївським Хрестом із рук самого імператора Миколи ІІ. З дідовим портретом, що зберігається у материнській світлиці — одне обличчя. Син простого селянина Полікарпа Федоровича Тарана. На батькову чоловічу долю випало три війни: з Польщею, Фінляндією, Німеччиною. З третьої повернувся з перемогою і орденом бойового Червоного Прапора. Та ще з контузією, тяжкохворий, і з надією на мирне життя, а прожив лише кілька місяців.
— Батько повернувся навесні 1946го, а в січні 1947го його вже не стало. Тяжкий був час, голодний. Мати поїхала в Західну Україну поміняти речі на харчі. Довго її не було. А повернулася з рятівним провіантом: добрий клумак картоплі, борошно, крупи, словом, з’явилася надія перезимувати голодний 1947й. Та через тиждень батька не стало. Мені виповнилося п’ять років…
Попри свою неміч, батько з родичами з обох сторін встиг поставити хату, бо ту, в якій мешкали, німці спалили, і дружина з чотирма дітьми знайшла притулок у своєї сестри. Ця батьківська хата сьогодні стала музеєм для нащадків. Із покуттям, портретами і світлинами в рушниках, посаговою скринею на дерев’яних коліщатах і лозяною колискою під сволоком, із сонячною калитою. Вона сьогодні стоїть поруч із сучасною двоповерхівкою, як данина пам’яті, і служить музеєм. Мамина світлиця — так називає її Микола Полікарпович. На екскурсію до світлиці ходять учні місцевої та сусідніх шкіл, її двері завжди відкриті для всіх охочих доторкнутися до витоків української духовності.
Особливою експозицією в іншій будові, яка донедавна була літньою кухнею, представлено тяжкий період голодомору 1932—33 років. Як член асоціації дослідників голодомору в Україні, Микола Полікарпович знає про цей період із перших уст його очевидців, які дивом вижили.
— Ось передрук державних постанов у васильківській районній газеті “За більшовицькі темпи” “Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібопоставку”. Це означало одне: село, яке потрапило в список, залишиться без крихти їжі, а його мешканці приречені на голодну смерть. Ось обов’язкова Постанова Білоцерківського районного комітету партії “Про заборону торгівлі зерном, борошном та хлібом у білоцерківському районі”. А це вже рішення “Про скасування обмежень для перемелу зерна” вже після голодного 1933го. Знайшов у державних архівах повідомлення “Про підвищення ставок оплати голів і секретарів сільських рад”. За успішно виконану роботу з голодомору. Представлені експонати зібрані у селян нашого краю. Макітра без дна, розбиті навпіл дерев’яні ночви для замісу тіста. Під час обшуків їх знаходили в оселях і розбивали так звані червоні активісти, бригади із заготівель, щоб люди не змогли ані зерно зберігати, ані тіста замісити. Маю трагічний експонат зерна ячменю, яке було заховане у залізному ящику та закопане на колишньому подвір’ї сільської садиби в селі Велика Бугаївка, що постраждало найбільше. Знайдено при розкопках на сільському пустирі, а це означає, що люди, які його ховали, вимерли з голоду.
На другому поверсі житлового будинку господаря теж територія музею. Тут — зібрані старожитності краю: старовинні вжиткові речі, одяг, рушники, картини. Окрема експозиція — період Другої світової війни. Микола Полікарпович пишається куточком, виділеним під шевченкіану. Має унікальні видання, можливо, єдині, які чекають публічного доступу. На його глибоке переконання, всі ці артефакти мають стати надбанням краєзнавчого музею його рідного селища. Досі Гребінки такого музею не мають, але він певен, що колись знайдеться гідне для історії місце для облаштування музею.
Наймолодший у родині він залишився біля матері, коли старші пішли на власний хліб. У той час ніщо так не цікавило підлітка, як газетні новини. Мати, Варвара Лаврентіївна, приносила їх із контори відгодівельного комплексу, де працювала. А місцеві новини хлопчина дізнавався з районної газети “Прапор Леніна”. Кілька днів вона висить під склом у центрі Гребінок для громадського читання, а потім десь зникає. І досі, напевне, ніхто не знає, що то була справа рук майбутнього краєзнавця. Вчився добре, легко давалися точні науки, любив історію, географію, а з премудростями української граматики доводилося попотіти. Старшокласником мріяв стати журналістом, письменником, навіть успішно склав іспити на факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Та за конкурсом не пройшов. Така ж невдача спіткала при вступі на лісогосподарський факультет сільськогосподарської академії. Волею долі опинився у Фастівському зоотехнічному технікумі. На четвертому курсі перевівся на заочний і був запрошений на роботу до Гребінківського народного суду на посаду судового виконавця. П’ять років роботи під керівництвом Т. С. Сліпченко, жінкисудді, з якої письменник Ю. ДольдМихайлик написав образ до свого твору, дістав гарну життєву школу. Аграрну вищу освіту здобув у Білоцерківському сільськогосподарському інституті на агрономічному факультеті.
Переворот у свідомості колишнього комуніста, заступника секретаря парткому, голови профспілкового комітету одного з провідних господарств Васильківського району — Саливінківського елітнонасінницького радгоспу стався під впливом протестних настроїв української інтелігенції, яка об’єдналася в Товариство української мови імені Т. Г. Шевченка. Письменників, українських патріотів, викладачів університету Микола Полікарпович слухав на лекціях, як вільний слухач факультету журналістики КДУ ім. Т. Г. Шевченка, на літературних вечорах у Спілці письменників.
Якось під час відрядження до Москви у справах участі на ВДНГ його господарства, з’явився вільний час і подався український патріот у скверик з бюстом О. Пушкіна біля видавництва “Известия”. Чув, там збираються дисиденти.
— Сів у сквері, читаю газету, — розповідає. — Вірніше, роблю вигляд, що читаю, а сам уважно придивляюся до поодиноких перехожих. Дуже вже кортіло наживо побачити борців за права і свободи людини! Спостерігаю уважно, але нема нічого особливого. Через деякий час бачу, під’їжджає автобус. Через віконечко видно, що міліція, але ніхто з автобуса не виходить. Вперше тоді побачив міліцію з кийками. Почалося пожвавлення у сквері, сходяться люди. Під’їхав ще один автобус. Раптом до мене підійшов чоловік вірменської зовнішності, запитав, звідки я. “З Києва”, — відповідаю. “А Павличка знаєте?” — “Звичайно, Він написав пісню “Два кольори”, її вся Україна співає і я її люблю”. Через хвилину повернувся і дає мені згорток газет: “Передасте Павличку, а зараз ідіть звідси, тут небезпечно”. Я зробив, як він просив, а сам далеко не відходжу. Стою на тротуарі і дивлюся. Під’їхав ще один автобус з міліцією, і вони пішли на людей з кийками…
Ключову роль відіграли цинкові домовини з Афганістану. Не обминула така трагічна звістка про загибель його земляків із Гребінок. Батько загиблого юнака став почесним гостем на урочистостях і пишався цим.
— А мені серце краяло: за що гинуть наші юнаки на чужій землі?
Ще до припинення діяльності КПРС М. П. Таран викликав вогонь на себе, не побоявся публічно висловити свою думку щодо війни в Афганістані, зробити вчинок і покласти на стіл президії партійний квиток.
Роками виплекана потреба нести правду в народ спонукала до політичного самвидаву “Земля і воля”, яка згодом трансформувалась у легальну громадськополітичну газету “Сільський майдан”. Її, як засновник 1991 року Селянської демократичної партії України М. П. Таран видавав за власний кошт впродовж п’яти років, чим нажив собі не одну судову справу. Він одним із перших на Васильківщині почав увіковічнювати пам’ять про своїх земляків, скошених голодомором. Але порозуміння з місцевою владою не знаходив. За власний кошт виготовив великий дубовий хрест, який три роки кочував із комори в комору, поки знайшов своє належне призначення. Його встановлили на місці колишніх масових поховань, де планувався бути дитячий майданчик…
Колосальним історичним розвідкам М. Тарана, систематизованим в історичні нариси про населені пункти над річкою Протокою (історична назва Великий Рут) від села Пинчуки до Ротка на Житомирщині, можна позаздрити. Матеріалів зібрано на десятки тисяч друкованих сторінок. Тільки рідні Гребінки тягнуть на тисячу. А вийшло друком тільки п’ять.
Ніщо не зламало подвижницького духу навіть у важкі часи. Коли властьімущі позбавили його права п’ять років допрацювати до пенсії, а потім її законне призначення за їх прямими вказівками піддавали сумніву кілька перевірок. Чи шкодує він про обрану високу патріотичну місію? Звичайно, ні, відповідає герой моєї розповіді, хоча пережити подібне переслідування зможе не кожен. Його громадська діяльність відзначена численними Почесними грамотами різного рівня, Подяками, відзнаками. Орденом “За заслуги ІІІ ступеня” з рук найвищих посадовців і відзнакою Святішого патріарха Київської і всієї РусиУкраїни Філарета. Минулого року до 400річчя рідних Гребінок удостоєний звання “Почесного мешканця селища”.
У свої сімдесят із невеликим не почиває на лаврах. Як і завжди весь у пошуках і планах. Завдяки Миколі Полікарповичу Тарану міськрайонна газета “Життя і слово” до 90річчя Васильківського району цього року надрукувала серію матеріалів з історії краю, які знайшли гарячий відгук у читачів.
