Леонід ПАСТУШЕНКО,
член НСПУ, заслужений журналіст України
“У світі немає другої країни (крім України! — Л. П.), де держава сприяла б розвиткові і поширенню чужої мови і культури, де була б упосліджена мова й культура власного народу, де власні державні структури порушували б мовні і культурні права корінного населення. Жодна країна світу не віддала своїх засобів масової інформації на поталу чужій мові, щоб за їхньою допомогою поширювати і утверджувати чужу культуру, чуже слово, чужу книжку”.
З відкритого листа
учасників II Всесвітнього
форуму українців
Сьогодні, коли Україна через національні злидні та панічні настрої нової керівної еліти майже накидається своїм громадянством — цієї критичної години дуже слушно оглядатися не тільки на ближніх сусідів. Коли вже заявлено про шлях до Європи, коли буквально у спину підступний Путін та вся російська агресія штовхають нас туди, то варто, мабуть, усім нам пройти хоч якісь перші європейські уроки. І насамперед — з мови.
Я й досі пам’ятаю, як свого часу західну пресу запосіла справжня сенсація: легенді радянського дисидентського руху, одному з найперших правозахисників у колишньому Союзі РСР Олександрові Гінзбургу відмовили в отриманні французького громадянства.
Мекка демократії та свободи — Париж став для цього борця за громадянські права тривалим прихистком від тоталітарного свавілля. Вперше студента Московського університету Сашка Гінзбурга вкинули за ґрати навіть не за політику, а за публікації у самвидаві поетів радянського андеґраунду, тобто авторів вільного творчого слова. Через два роки він виходить на волю, але незабаром новий судовий процес: уже за участь у створенні знаменитої “Білої книги” про судилище над інакодумцями Синявським і Даніелем. Востаннє тюремні двері грюкнули за Гінзбургом 1977 року: йому інкримінували діяльність у Фонді допомоги політв’язням, який створив Олександр Солженіцин на Заході. Саме там почався масовий рух громадськості за звільнення Олександра Гінзбурга, і через два роки його, важкохворого, та ще трьох політв’язнів Москва обміняла на двох своїх розвідників, яких схопили у США. І з 1980 року Олександр Ілліч, а відтак і його сім’я жили у Франції.
Тривалий час він активно працює в газеті “Русская мысль”, що стала однією з найпомітніших трибун російського антикомунізму.
І ось дружина та старший син Гінзбурга французьке громадянство одержали, а Олександру Іллічу відмовили. На тій підставі, що він погано говорив пофранцузьки, не вмів ні писати, ні читати цією мовою. А тому не міг вважатися асимільованим у французьке суспільство, як cлушно вважали чиновники з міністерства зайнятості та соціальної підтримки Франції.
Звичайно, прикро, але навіть для такої особи Франція не зробила винятку.
Це яскравий приклад того, як велика держава, яка ніколи не була під чужим чоботом, дбає про себе, насамперед — про свою мову і культуру. Це сфера, де компромісів бути не може. Для цього Національні збори та Сенат Франції 4 серпня 1994 року, згідно з рішенням Конституційної Ради, ухвалили Закон про вживання французької мови. Президент Республіки підписав його без жодних вагань.
Ось, трохи скорочено, лише окремі з його 23 статей:
1. Французька мова, як державна мова, згідно з Конституцією, є важливою складовою частиною самобутності та національного надбання Франції. Вона є мовою навчання, праці, обмінів у всіх сферах суспільного життя…
2. Вживання французької мови є обов’язковим у назвах, оголошеннях про пропозиції, презентації, в способах використання, описі умов гарантії товару, виробу або послуги, а також у рахунках та квитанціях.
Ті самі положення застосовуються щодо будьякої реклами, письмової, усної чи аудіовізуальної.
3. Будьякий напис або оголошення, розміщені на шляхах, у місцях загального користування та громадському транспорті і призначені для інформації публіки, мають бути виконані французькою мовою…
5. Французькою мовою складаються тексти угод, незалежно від їхнього змісту та форми, сторонами, що є юридичною особою публічного права, чи приватною особою, яка виконує публічні функції. В цих угодах не повинні вживатися вислови чи терміни іноземною мовою, якщо існує аналогічний французький вислів чи термін…
6. Кожен учасник будьяких зборів, колоквіуму чи конгресу, організованого у Франції фізичними чи юридичними особами французького громадянства, має право висловлюватися французькою мовою.
Документація, що роздається учасникам перед початком і під час роботи, має бути складена французькою мовою і може бути перекладена однією чи кількома іноземними мовами…
11.1. Французька мова є мовою навчання, іспитів та конкурсів, а також мовою дисертацій, дипломних робіт у державних і приватних навчальних закладах, за винятком випадків, виправданих необхідністю вивчення регіональних чи іноземних мов та культур, або коли викладачами є асоційовані чи запрошені іноземні професори.
11.2. (…) Вивчення французької мови та знання двох інших мов входить до основної мети навчання…
22. Щорічно до 15 вересня уряд надсилає до палат парламенту звіт про застосування даного закону і положень міжнародних договорів і конвенцій щодо статусу французької мови у міжнародних інституціях…
“Якщо існує загроза для мови народу, це означає, що є загроза і для існування держави”, — наголосив член Французької академії Жан Дютур після ухвали парламентом цього закону.
На жаль, нема змоги зацитувати всі його статті, але згідно з ними французька мова, нагадую, проголошена державною, а тому є обов’язковою для всіх офіційних, комерційних, рекламних, наукових документів, оголошень, інструкцій, настанов і повідомлень. Радіо, телебачення, кіно не можуть користуватися іншими мовами, окрім державної, тобто французької. За порушення цього закону одразу ж почали накладати значний штраф або ув’язнювали до 6 місяців.
У нас же Закон про державну мову ухвалено про людське око. Адміністрація і нинішнього Президента та й уряд України фактично двомовні. Верховна Рада — так само демонстративно двомовна. Чимало депутатів навіть хизуються тим, що публічно зневажають українську мову. Чи не кожен другий міністр в уряді ледве добирає українські слова. А є ж цілі райони, зокрема й на окупованих територіях, де і досі українські школи фактично заборонені.
Уже справді, як писав Гоголь, дивлячись на нас, “дивуються усі народи й держави”.
І справді, буквально до першого дня російської агресії ледь не 80 відсотків ефірного простору України лишалося російськомовним, а почасти й відверто антиукраїнським, антидержавним. Чи не всі молодіжні телепередачі, а надто розважальні та попестрадні були русифіковані. Таким чином, активна денаціоналізація української молоді триває, мову народу і його культуру в самій Україні зневажають… Чи узгоджується це з буквою та духом закону про державну мову нашої держави? Звичайно ж, ні. Певний злам стався тільки після масового патріотичного пориву українців, викликаного підступною путінською окупацією наших земель.
Однак як і раніше ледве животіють наші бібліотеки. Українська книжка практично зникла з книгарень, навіть у Києві. Засилля чужомовної та низькопробної літератури, передовсім теж російською мовою, донедавна було небачене. Вже й у Львові книги рідною мовою займають на прилавках дуже мізерні відсотки.
А погляньмо на гори так званої “жовтої преси”! Мало того, що це переважно сенсаційнобрехливий мотлох, та ще й він зневажає наше слово. І якщо 1991 року на 100 громадян України припадала 51 українська газета, то згодом уже значна більшість газет були російськомовними чи так званими “двомовними”. І цей мовнодуховний СНІД прогресував убивчо.
Як смертельне багно, нас затягнула не тільки економічна, а й національна криза. Влада і свита Януковича незмінно залишалася національно сліпою й глухою. Вона не чула нічого, крім власної пихи, не бачила нічого, опріч власної вигоди та розкошування на пограбуванні всієї країни. Ось чому ми в таких невилазних злиднях. Навряд чи справжні патріоти довели б рідну країну до такого стану. Народ окрадено спершу матеріально, а за тим розпочалося розтління духовне, а отже, й національне. Бо національна, народна мораль ніколи не визнавала й не визнає грабіжника, злодія та шахрая за нормальних людей, ніколи не дозволяла й не дозволить продавати душу за іудині гроші.
Що ж, не хочемо знати прикладів власних, то повчімося у французів. Це народ не найгірший і не найтупіший в Європі. Се ля ві — таке життя, панове й товариші!
Але огляньмося знову, придивімось на те, як послідовно й безжально нищив нашу мову в Російській імперії так званий “русскій мір”. Не одне століття нищили її російські окупанти, а вона всетаки вистояла.
1720 р. — указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою та вилучення українських текстів із церковних книг. Навіть молитися Богові рідною мовою не давали!
1763 р. — указ Катерини II про заборону викладання українською мовою в КиєвоМогилянській академії.
1769 р. — указ Синоду Російської церкви про вилучення українських букварів зі шкіл та сімей.
1775 р. — знищення Запорозької Січі та ліквідація українських шкіл при полкових канцеляріях.
1847 р. — заборона творів Шевченка, Куліша, Костомарова.
1862 р. — закриття недільних безплатних українських шкіл для навчання дорослих грамоти.
1863 р. — Валуєвський обіжник (циркуляр), що забороняв надавати цензурний дозвіл духовним та популярноосвітнім книжкам українською мовою.
1876 р. — лихозвісний Емський указ Олександра II“визволителя”, що фактично заборонив українське слово загалом, внаслідок чого 1877 року в Російській імперії не з’явилося жодної української книжки.
Навіть генералгубернатор кн. ДондуковКорсаков та М. Чертков виступили напочатку 1881 року проти свавілля цього указу, їх підтримав начальник Головного управління у справах друку князь В’яземський. Але дозволено було друкувати лише українські словники. Навіть усного українського театру не дозволили. Натомість…
1895 р. — вийшла повна заборона на українські книжки для дітей.
Нарешті, 1908 р. — навіть після визнання Російською академією української мови мовою, а не діалектом, сенат Російської імперії визнав українську культуру та освітню діяльність шкідливою.
А наскільки зденаціоналізувала та русифікувала Україну російська радянська імперія — СРСР, ми бачимо і досі на власні очі.
Щодо України, то для “русского міра” не є авторитетом навіть Петро І, котрий, виступаючи в сенаті Російської імперії, вимушений був сказати: “Сей малороссийский народ зело умен и зело лукав, он, яко пчела любодельная, дает российскому государству и лучший мед умственный и лучший воск для свечи русского просвещения, но есть у него жало. Доколе россияне будут любить и уважать его, не посягая на свободу и язык, дотоле он будет волом неподъяремным и светочью российского просвещения, но коль скоро посягнут на его свободу и язык, то из него вырастут драконовы зубы, и российское царство останется не в авантаже”.
Але, як бачимо, Путінський “русскій мір” і його держава — це політичний симулякр, що і досі не має ні здорового глузду, ні спромоги осягнути весь навколишній світ нового часу. Цивілізаційний віз Росії навіки застряг у середньовічних болотах Підмоcков’я.
Крім того, інспіроване Росією створення двох квазіреспублік на Сході України має нарешті примусити занадто толерантних українців згадати про таку громадянськодержавну акцію, як остракізм, тобто вигнання з країни, що його досить успішно провадили ще давні греки, на чиїх цивілізаційних засадах і постала Європа. Українці ж у 90х роках простили родинам усіх, хто приїхав чи зумисне кого прислали з Росії колонізувати, тобто нищити як народ, непіддатливих “малоросів”, котрі ніяк не хотіли ставати росіянами. Після розпаду СРСР чи не в усіх колишніх республіках, що здобули незалежність, до таких окупантів постала категорична вимога: “Чемодан, вокзал, Россия!”. На радощах звільнення Україна тоді простила усіх своїх колонізаторів: хочете жити з нами — живіть!.. І я не знаю жодного такого випадку вигнання чи репресій щодо імперських грішників.
Але недарма кажуть: скільки вовка не годуй… У найважчу післямайданну годину проросійські сепаратисти з так званого “русского міра” підступно вдарили нам у спину, пішли оружно на весь наш народ. То як же не згадати тут мудрих давніх греків: хто не з нами, той проти нас! І остракізм, як озонове очищення після грози, має пройтись усіма поруйнованими теренами України. Бо як писав видатний поетдонеччанин: “О, недаремно, ні гриміли там гармати і ллялась наша кров, і падали брати!..”
Героям України Слава!
