Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Майже чотири століття тому, восени 1618 р. на Покрову козацьке військо гетьмана Петра Сагайдачного штурмувало московський Кремль. У Тараса Шевченка в історичній драмі “Никита Гайдай” (1841) читаємо, “как Сагайдачный с козаками Москву и Польшу воевал…”.
У березні 1858 р., коли Тарас Григорович дорогою з заслання в Петербург поселився на якийсь час у Михайла Щепкіна в Москві, до нього завітав Михайло Максимович “с брошюрой “Исследование о Петре Конашевиче Сагайдачном”. Тарас Григорович записав у Щоденнику: “Сердечно благодарю за визит и за брошюру”. Поет назвав брошурою окремий відбиток статті Максимовича “Сказание о гетмане Петре Сагайдачном”, опублікований у 1850 р. в альманасі “Киевлянин” (вона перебувала у власній бібліотеці Шевченка). Варто було відкрити статтю, як в очі впадали слова: “В ту пору и Сагайдачному довелось обнажить меч на единоверную Москву. За это историк Бантыш-Каменский налагает на славного гетмана “укоризны потомства”. Но историку не должно забывать, что Киевская Русь принадлежала тогда Польской короне, и Запорожское войско звалось “войском его королевской милости”, что Сагайдачный шел на Москву не для себя, а в помощь своему королевичу, все еще именовавшемуся царем Московским… Осада Москвы поручена была королевичем гетману Сагайдачному… Судьба ее была в опасности, ибо войско в ней было малочисленно”.
Шевченко не залишив свідчення про те, що переглянув статтю Максимовича чи прочитав рядки про підготовку гетьманом Сагайдачним штурму Москви. На мій погляд це лише підтверджує, що тема козацького штурму була Тарасу Григоровичу давно знайомою.
У Шевченковій п’єсі “Никита Гайдай” головний герой збирався до Варшави з гетьманськими грамотами до польського короля Владислава ІV Вази: “Владислав — добрый король, друг благородного Хмельницкого, он меня выслушает”.
Справді, серед українського козацтва побутувала легенда, що король Владислав збирався розширити його права і привілеї. Було відомо, що, зійшовши на трон 1632 року, він домігся рівноправ’я православної та уніатської церков і пішов на деякі поступки українській старшині. Втім, саме наприкінці правління Владислава ІV розпочалася Національно-визвольна війна українського народу 1648–1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького.
Так-от, восени 1618 р. саме двадцятитрирічний польський королевич Владислав підійшов до Москви, щоб посісти царський трон, який, на думку поляків, йому належав законно. Втім, прихильники молодого російського царя Михайла Романова зібрали достатньо сил, аби обложити польський табір. Єдиною реальною силою, здатною надати швидку й надійну допомогу Владиславу, були козаки. На прохання самого польського короля Сигізмунда ІІІ підданий польської корони Петро Конашевич-Сагайдачний із 20-тисячним козацьким військом вирушив на допомогу Владиславу.
На той час за гетьманом реєстрового козацького війська (в 1614–1616 і 1620–1622 рр.) Сагайдачним міцно закріпилася слава сильного й талановитого полководця, який активно воював проти Османської імперії та Московської держави. Він уславився морськими походами 1609, 1613–1614, 1620 рр. проти турків і взяттям важливої турецької фортеці Кафи, а також Варни, Очакова, Перекопа, Синопа, Трапезунда. Михайло Грушевський писав: “…Се чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив житє, в битві був перший, коли приходилося відступати — останній; був проворний, діяльний, в таборі сторожкий, мало спав і не пиячив — як то звичайно у козаків; на нарадах був обережний і в усяких розмовах маломовний; супроти козацького своєвільства бував дуже суворий і карав смертю за провини”. Цікаво, що вчений навіть в “Історії української літератури” виокремив розділ “Вірші на похорон Сагайдачного”, в яких опісля смерті гетьмана були оспівані його кращі риси.
За словами Михайла Грушевського, Сагайдачний, йдучи на Москву, “здобував кріпости й городи і нагнав великого страху, так що за чудо вважали, як котрому місту удалося від його відсидітись”. Історик узагалі жорстко зазначив у статті “250 літ” (1903), що козаки “без церемонії пустошили московські землі, коли польське правительство напускало їх на Москву, щоб дати вихід нагромадженій енергії козацької сили”.
У вересні 1618 р. гетьман, якого не зміг зупинити посланий царем князь Григорій Волконський, перейшов Оку, визволив із “тушинського полону” польського королевича Владислава і, з’єднавшись із ним, впритул підійшов до стін Білого міста, тобто до Кремля. Дмитро Яворницький писав: “Воєводи, вислані з Москви, щоб перешкодити об’єднанню королевича з гетьманом, повернулися назад ні з чим, бо за словами літописця, їх охопив великий жах”. В “Історії українського війська” розповідається, що під самою Москвою відбулася сутичка запорожців із царською гвардією, в якій брав участь сам Сагайдачний. Він збив своєю булавою з коня московського воєводу Бутурліна. Ударні військові сили козаків були зосереджені біля Арбатських воріт, і вночі 1 жовтня вони пішли на штурм. Запорожці не брали участі в штурмі, бо стояли в запасі. В “Історії українського війська” читаємо: “Запорожці… мали завдання пізніше заатакувати відкриті брами петардами й добивати вулиці”. В цьому виданні, на жаль, лише констатовано, що Сагайдачному “не поталанило” і до прикрості мало сказано про його московський похід. В “Історії України” Михайло Грушевський писав:
“Зійшовся (Сагайдачний. — В. М.) з королевичем, що страшенно утішився з цілим військом сею козацькою поміччю, і зараз же вчинив разом з польським військом нічний напад на Москву. Але в Москві знали наперед, що буде напад і встигли приготуватися, так що здобути Москви не вдалося”. В “Історії України-Руси” він окремо додав, що “приступ не удався” також “через деякі нежданні розпорядження польських начальників”. І тільки у зносці Грушевський наводив ще цитату з праці Михайла Максимовича про Петра Сагайдачного, де зазначалося, що гетьман у вирішальну мить завагався здобувати православну Москву для поляків-іновірців.
Прочитаємо цю думку Максимовича: “К полуночи Сагайдачный со всем своим войском был уже у Арбатских ворот, и уже выломаны были петардою ворота Острожные. Но при первой стычке с москвитянами гетман прекратил осаду… Отчего же? Оттого, я думаю, что осада Москвы была ему не по мысли… Его казацкое сердце могло смутиться от той мысли, что он начал крушить единоверную ему русскую столицу, для того, чтоб отдать ее в руки иноверца… И, может быть, такое раздумье пришло к нему в тот самый час, когда Москва звоном колоколов своих позвала православный народ к заутрене на праздник Покрова, и руки осаждавших ее козаков невольно поднялись на крестное знаменье… Впрочем это мое личное мнение…”
Максимович ніби передбачив, що його романтичне трактування вчинку Сагайдачного пізніше викличе заперечення маститих українських учених. Скажімо, Грушевський, який назвав статтю Максимовича серед “значнійшої літератури” про Сагайдачного, коротко і трохи скептично прокоментував гіпотезу вченого: “Сю сентіментальність старого історика їдко висміяв потім Куліш”. Можливо, ця “сентиментальність” не стала головною причиною незавершеного штурму Москви, проте, було б нерозумно нею нехтувати. Душі українських козаків якраз і не могли не відгукнутися на дзвін православних храмів та ще й перед священною для козаків Покровою. Відомий мандрівник і письменник Павло Алеппський, який у середині ХVІІ століття двічі побував в Україні, спостеріг, що на “землі козаків” панує православна віра, на молитвах вони стоять од початку до кінця служби незворушно, немов камінні, безупинно доземно кланяються й усі гуртом, ніби з єдиних уст, співають молитви, і найдивовижніше, що в усьому цьому беруть участь і маленькі діти. В “Історії Русів” сказано, що козаки понад усе ставили батьківську, тобто православну віру. Згадаймо, що писав Микола Гоголь у “Тарасі Бульбі” про прийом до Запорозької Січі: “Прибулий з’являвся тільки до кошового, який звичайно казав: “Здоров будь! Що, в Христа віруєш?” — “Вірую!” — відповідав прибулець. — “І в Тройцю святу віруєш?” — “Вірую!” — “І до церкви ходиш?” — “Ходжу”. — “Ану перехрестись!” Прибулець хрестився… На цьому кінчалася вся церемонія”. Гоголівський Тарас Бульба, до речі, “вважав себе законним оборонцем православ’я”.
Те ж саме можна сказати і про Петра Сагайдачного. Нагадаю, як в оповіданні молодого Грушевського “Ясновельможний сват” (1897) закінчилася перемир’ям суперечка між спудеєм Київської Академії Грицьком Пісченком, який хотів до козаків податися, й отцем Кирилом Матербозьким:
“А проте хто нам відновив митрополію, хто заступив нашу релію (релігію), як не небіжчик гетьман Сагайдачний? — сказав Грицько.
Ця згадка за Сагайдачного утихомирила отця Кирила, що мав велике до нього поважання…”
До речі, Михайло Сергійович наголошував провідну роль Сагайдачного у створенні національно-релігійного та громадсько-освітнього Київського братства, що стало, говорячи словами Грушевського, “бойовою організацією церковно-національної оборони”: “Що ж до організації братства в кінці 1615 р., то я думаю, що Сагайдачного безсумнівно можна і треба вважати ініціатором і головним промотором цієї справи”. Все військо Запорозьке на чолі з Сагайдачним, як відомо, вступило в 1620 р. до Київського братства.
Тож і не було, насправді, нічого дивного в тому, що козаки під Арбатськими ворітьми в Москві звично перехрестилися, почувши дорогий і близький їм церковний дзвін на велике свято Покрова Пресвятої Богородиці. Саме Пресвяту Богородицю вкрай благоговійно шанувало запорозьке козацтво. Її образ вінчав козацькі корогви і штандарти, цю ікону козаки обов’язково брали в морські та сухопутні походи, перед битвами служили їй молебні. Отже, в точному спостереженні Максимовича, по суті була сублімована драма конкретної історичної ситуації, що склалася восени 1618 р. Взяли б українські козаки Москву, невідомо, як пішла б далі історія. Втім, вона не терпить умовного способу.
Михайло Грушевський писав, що “прихід козачини і приступ під Москву, хоч і невдалий, зробили своє вражіннє в московських кругах” і після козацького штурму “правительство московське по сім стало далеко податливійше на польські жадання в переговорах і польські соймові комісари, що були при Володиславі, сповняючи бажаннє сойму, щоб сю війну закінчено якнайскорше, скористали з сеї податливости московської сторони і прийшли до згоди з Москвою. Се було дуже неприємне Володиславу, і Сагайдачний теж стояв за дальшу війну з Москвою, але нічого було робить: війну скінчено”.
Здавалося, все обмежилося тим, що можна висловити поетичними рядками юного Михайла Грушевського: “Руйновали козаченьки московськії мури…”. Та Шевченко у вірші “Чигрине, Чигрине…”, написаному в Москві у лютому 1844 р., поставив перед українцями гірке запитання національної ваги, на яке ми й досі не відповіли вповні: “За що скородили списами московські ребра??..” Саме невдовзі після цього поет уперше поклав відповідальність за нищення України на Москву: “України далекої / Може, вже немає… / Може, Москва випалила…”.
Так що зволікати з нашою відповіддю щодо “московських ребер” більше не маємо права.
