Валерій ГУЖВА
Поетична зірка Світлани Йовенко зійшла рано і, на відміну від інших, була чітко сфокусована прозорими лінзамисочевицями телескопів критиків — і на питомо українському небі, і в небесі заокеанському, що тоді було підозріло для ідеологічних євнухів. Інтерес — і заслужений — викликала непідробна щирість її лірики плюс вербальний інструментарій київської інтелігентки, орієнтований на високі поетичні зразки минувшини й сучасності.
Творче начало С. Йовенко могло б бути зреалізоване на теренах науки, бо після університетської філології вона закінчила аспірантуру у знаного вченого Віктора Коптілова, і ми стовідсотково мали б у майбутньому доктора наук, професора, проникливого літературознавця чи історика літератури, але таємна містерія поезії повела у свої краї, і цей шлях став вибором життя.
Світлана Йовенко привнесла в українську поезію власні обертони, мову серця, мову любові й домежної ліричної відвертості. “Чоловікам не заздрила ніколи…”, “Збав Боже вас любити поетес…”, “Що з Вами, Жінко?”, “Ну, от і все. Була любов — лишився вірш” — за першим же рядком впізнається ім’я, голос і почерк поетеси.
Письменниця півжиття віддала роботі у видавництві “Дніпро” і журналі “Вітчизна”, полеглому від байдужості до нього колишнього керівництва письменницьким колгоспом, жертовно даруючи себе і свій талант такій, зрештою, невдячній, але такій необхідній інтелектуальній Україні діяльності.
Ніхто не відає (хіба що мовчазний Час), чому і як відбуваються метаморфози у спрямуванні творчої потуги особистості. Поетеса на тривалий період зі стежки лірики зіходить на битий шлях так званої громадянської поезії, створює поеми, пише прозу (і дуже цікаву), критичні і публіцистичні статті — і цей її доробок помітний і суттєвий.
Творчість поетеси (і прозаїка, і публіциста, і критика) стала матеріалом дисертацій і дипломних робіт, її ім’я — одне з неспростовних у сучасній нашій літературі, попри те, що телескопи ловців зірок мають коротку пам’ять і зрадливий фокус.
Світлана Йовенко — у своїй робітні, веслує “галерою стола”, і пахне їй, завжди молодій і вродливій, “мова, як степ України”.
