Під світлим небом юності

Богдан ГОРИНЬ

Далекого 1963го Світлана Йовенко увійшла в мою пам’ять сонячним променем, який невдовзі перекрили чорні хмари 1965го. В Україні відбулися арешти, і я з багатьма активними учасниками Руху шістдесятництва опинився в концтаборі № 11 у Мордовії.

Зі Світланою ми вперше зустрілися в Москві під час ІV всесоюзної наради молодих письменників, проведення якої кілька разів відкладалося, змінювалися списки учасників і нарешті останнє повідомлення: нарада почне свою роботу 7 травня 1963 р. у готелі “Юность”. На нараду прибула молодь з багатьох міст тодішніх союзних республік. Від Львова було два представники — вже покійний поет Анатолій Таран і я як літературний критик. Крім помпезноофіційного пленарного відкриття наради, з компартійними настановними доповідями, відбувалися секційні засідання за національною ознакою, тобто кожна республіканська делегація проводила засідання окремо. Таким чином можна було побачити, хто і з яких міст України прибув на нараду. У залі секційного засідання я побачив Бориса Олійника, а під час перерви зустрів Івана Драча (з 1962 р. перебував він у Москві на Вищих сценарних курсах). Іван познайомив мене з киргизьким поетом Омором Султановим, котрий прибув на нараду зі збіркою ліричних віршів і поем “Гірські дні” (1961). Ми, як ровесники, легко знайшли спільну мову (5 жовтня Омору сповниться 80 років). Фотокореспондент “Учительской газеты” покликав мене і двох молоденьких дівчат — Світлану Йовенко і Людмилу Скирду, щоб сфотографувати нас на тлі готелю “Юность”. І Омор, і я були вражені магічною привабливістю юних поетес — учениць одинадцятого класу однієї з київських шкіл (у Світлани збереглася ця світлина).

На нараду взяв з собою фотоапарат. Коли юна поетеса розмовляла з Іваном Драчем, не помічаючи спрямованого на них об’єктива, я сфотографував їх. Вийшла, як мені видається, надзвичайно цікава світлина. Неважко здогадатися, що в мене було бажання ближче познайомитися з неординарною школяркою, очі якої випромінювали допитливість і світло розуму. Під час спілкування мене вразив її нахил до лаконічного, афористичного висловлювання думок, іронічних оцінок своїх і не лише своїх віршів. Розмови з юнкою заворожували, магнетизували, наповнювали серце радістю, що крізь бетон тодішньої системи пробиваються пагіння літературного оновлення. Після наради в нас почалося листування.

В одному з перших листів (червень 1963го) вже не учениця, а абітурієнтка повідомила про складання іспитів до Київського університету й переїзд із батьками на нове помешкання. У наступному листі зауважила, що почувається незатишно в новій трикімнатній, “стіни якої дихають такою самотністю, що я повинна писати”.

З отриманих листів у мене склалося враження, що дівчина дорослішає не по місяцях, а по днях. Якимось чином вона потрапила на вечір пам’яті Івана Франка в Інституті харчової промисловості й разом з іншими учасниками — зі смолоскипами, українськими піснями крокувала до пам’ятника Іванові Франкові, де прочитала свій революційний вірш “Останній монолог Жанни д’Арк”. Почувши репліку з натовпу: “Националисты манифестацию устроили”, з болем писала: “У мої вісімнадцять трудно збагнути, що українська мова в столиці України — це один з проявів націоналізму”. Цей запис нині вже має історичне значення.

Мене захоплював неймовірно швидкий ріст національної свідомості недавньої школярки, її громадянська сміливість і, попри самокритичність і “жорстоку вимогумаксимум до себе (не до інших)”, важко було не помітити її стрімкий злет до поетичних вершин. Для ознайомлення з життям українців у Польщі я вислав їй “Український календар”, який у Варшаві видавало УСКТ. Невдовзі отримав подяку: “Календар прийшов якраз в день мого останнього екзамену… Екзамени я склала на відмінно”.

Не маю сумніву в тому, що участю в акті громадянського протесту зі смолоскипами супроти русифікації України, описом того дійства в цитованому листі від 25 червня 1963 р., пересиланням в листах на мою адресу “опальних” віршів і перекладів, констатації, що після вечора Василя Симоненка “не чула ще жодного українського слівця” Світлана потрапила в списки “неблагонадійних”.

Прибувши одного разу до Києва, я познайомив її з Іваном Світличним. “Після твого від’їзду ми з Світличним десь цілих півтори години йшли додому, ігноруючи трамваї і намагаючись говорити з максимальною щирістю і відвертістю”, — писала Світлана. А далі додала: “Тата чомусь терміново посилають на пенсію. Мама вже теж знову вдома (і теж щось надто швидко)”. Цікавий додаток був у P. S.: “Не заклеюй так ретельно конвертів — листи видираються з м’ясом”.

Цілком можливо, що передчасне звільнення з праці батька й матері могло бути пов’язане зі знайомством і підтримуванням контактів із “ворожими”, за визначенням КГБ, особистостями. Гортаючи виданий 2012 р. “Смолоскипом” енциклопедичний довідник “Рух опору 1960—1990”, мені було приємно прочитати окрему статтю про Світлану Йовенко як одного з учасників того руху.

Про захоплення поетесою з явними ознаками вундеркінда я розповів головному редактору тодішнього журналу “Жовтень” (тепер “Дзвін”) Ростиславу Братуню, з яким у мене склалися дружні стосунки. Він загорівся бажанням надрукувати її вірші. І ось у 1964 р. виходить “Жовтень” № 2 з віршами Світлани під заголовком “Я пишу тобі лист…” і моєю статтею “Пошуки монументальності” про творчість талановитої львівської мисткині — скульптора Теодозії Бриж, твір якої “Лада” припав Світлані до душі, мала навіть задум видати поетичну збірку під назвою “Лада”.

Перед арештом я виготовив на станку львівського графіка Євгена Безніска наклад ліногравюри Івана Остафійчука з промовистими словами, вкарбованими в зображення: “Йшли діди на муки, підуть і правнуки” й упродовж травня—червня 1965 р. розіслав багатьом друзям. У листі від 25 травня Світлана подякувала за гравюру, зауваживши: “Мама цієї штуки не розуміє, тато? Не знаю, що зрозумів він, але злякався”. Очевидно, що від таких слів було чого злякатися.

Наше листування обірвали репресії серпня 1965 р. З камериодиночки я надіслав Світлані одинєдиний лист. З мого боку то був дуже нерозважливий крок, оскільки його мусила зафіксувати цензура й ускладнити творче життя поетеси. У концтаборі отримав від Надійки бандероль з альманахом “Вітрила”. Серед підбору авторів побачив вірші Світлани. Душа перейнялася тугою за Україною, за близькими і рідними духом людьми. Після кількох прочитань цитував її вірші по пам’яті, як і вірші багатьох інших поетів, табірним друзям.

Після виходу на “велику зону” кілька разів зустрічав Світлану на різних вечорах, презентаціях, ювілеях. Подарувала мені свою останню книжку “Любов і Смерть”. Залишається підтвердити оцінку, яку дав творчості Світлани всемогутній володар Час: Світлана Йовенко — одна з найвидатніших українських поетес другої половини ХХ—початку ХХІ сторіччя.

З нагоди святкової дати бажаю Ювілярці продовжувати багатогранну літературну творчість на благо України.

Вересень 2015го