Людмила ТАРНАШИНСЬКА,
доктор філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України
Із творчістю Світлани Йовенко знайома від далекого 1969 року: саме тоді я, новоспечена випускниця школи, придбала першу її поетичну збірку “Голубе полум’я” (1969) — надзвичайно серйозну, як для першої книжки, художньоінтелектуальну заявку на неординарне поетичне майбутнє — вона досі з любов’ю зберігається в моїй домашній бібліотеці. А вже далі були інші Світланині видання — і придбані, й подаровані самою авторкою, включно з останньою книгою вибраної поезії “Любов і Смерть” (2010). Її назва чітко вияскравлює концептуальну художньофілософську домінанту авторської світопроекції, “вкладену” у цю дихотомічну пару, яка й подає істинний зріз самого буття. Авторське Я, розіп’яте між відчуттям/пережиттям любові і смерті (вочевидь, ще від однієї з перших поем “Ніобія” (зб. “Голубе полум’я”, 1969), де ця тема гостро заявлена на десятиліття вперед), завжди максимально напружене, мембранне, вибухове, надемоційне. І водночас зберігає в своєму поетичному коді ген романтизму й ліричності, життєлюбства й світлоносності. І це тому, що попри всі катаклізми й трагоси у творчості Світлани Йовенко домінує тема любові: саме любов — до світу, до людей — допомагає долати всі перешкоди й витворювати себе — щораз нову, інакшу, цікаву читачеві.
Дивовижно, але для мене існує… дві Світлани Йовенко. Ба ні, — навіть три. Перша — це літературний образ, “виснуваний” із її віршів та прозових творів. Другий — образ реальний, що склався в результаті наших спонтанних епізодичних зустрічей і коротких уривчастих розмов. Третій — надзвичайно зримий, “живий”, романтичний образпортрет на полотні Рафаеля Багаутдінова. І що характерно: всі ці три образи витворюють один цілісний образ жінкиписьменниці другої половини ХХ—початку ХХІ століття, якій належить власне гідне місце в історії новітньої української літератури. Звісно, тепер, з відстані літ, видно, що творчість Світлани Йовенко (яка від самих початків заповідалася і на прозу, — на це вказувала сюжетність її віршів, тяжіння до епічності, узагальнень, інтелектуальний струмінь) якоюсь мірою була затінена поколіннєвим проривом у літературі шістдесятників, проте не розчинилася в тодішній атмосфері читацьких пріоритетів і публічних симпатій, а зберегла своє право на суверенність і визнання творчої окремішності. Тут вона завдячує насамперед постійним пошукам себе у контексті нових тематичножанрових, художньовиражальних засобів, умінню відчувати пульс часу й трепетно відгукуватися на його виклики. Особливо це стосується Чорнобильської теми: її поема “Вибух” (1986), як і наступні твори — збірка поезій із прип’ятського зошита “Вічнавіч” (1989), повість “Жінка у зоні” (1987—1997), низка оповідань на чорнобильську тему, публіцистичні статті назавжди увійшли до Чорнобильської бібліотеки України й стали об’єктом літературнокритичних і наукових досліджень, — власне, як і її “жіноча” проза.
Важко сказати, ким насамперед є для мене Світлана Йовенко “як текст”: поетесою, прозаїком, перекладачем (і це — в контексті її різноролевої постійної присутності в сучасному літературному процесі). Ці її творчі іпостасі нероздільні, що дає підстави говорити про цілісний гармонійний образ письменниці, назвавши її екзистенційним ліриком, котрий художнім словом досліджує межові стани людської свідомості, — і цим насамперед вона цікава читачеві. Причому діапазон цих межових станів якнайширший: від стану закоханості, любові “під іншим місяцем” (а тут, у смисловому полі, окресленому авторкою як “Ти — хто поруч”, нерідко присутня також межова тема зречення, зради, нерозуміння, провини) — до стану граничного траґосу: чи то в масштабних умовах Чорнобиля, чи то в локальних умовах приватної “антропологічної катастрофи” — хвороби, яку треба гідно пережити, осмислити й вийти з неї переможцем.
Висока “культура пам’яті” (С. Йовенко), культура почуття й вербального вислову (перше — шляхетно вбране в шати хоч і емоційного, але доста відповідального слова), глибокі роздуми про істинність людського призначення та його ціну у “велелюдній пустелі культури” (теж слова С. Йовенко), а ще — про ціну “впольованого” (заслуженого, миттєвого, подарованого долею, вибореного — цей ряд у прозі письменниці можна продовжити) людського щастя — все це перебуває у полі екзистенційних осмислень Світлани Йовенко, котра йде власним шляхом, шукаючи ту “обличчя справжню мить”, яка здатна явити читачеві знову нову грань її творчості.
При цьому вона плекає у своїй творчості (і в поезії, і в прозі) і власну “культуру сповідальності” — її безмежна відкритість, викликана бажанням бути почутою й зрозумілою іншими, особливо пронизливо звучить із авторської передмови до книги “Любов і Смерть” — “Жмуток білих троянд” і відкриває нам вразливий інтимний світ письменниці, у житті котрої настав складний період підбиття підсумків, оцінок і часом болючих переоцінок. Але також — і плекання нових задумів, ідей, проектів. Хочеться тільки побажати їй, окрім надійного “мосту через осінь” (за назвою її книжки), менше тужливих ноток: хто сказав, що життя не вдалося?! ебічна творча самореалізація — хіба це не доказ того?!
