Приклад об’єднання країни

Едуард ОВЧАРЕНКО

В Україні тривають заходи до ювілею митрополита Української ГрекоКатолицької Церкви Андрея Шептицького. Наразі у Національному музеї “Меморіал жертв голодомору” триває робота науковопубліцистичної виставки “Надія наша в Бозі!”.

Ця експозиція складається з семи стендів, що розкривають маловідомий факт об’єднання 1933 року громадськості Галичини та Волині (що входили до складу Польщі) для допомоги українцям Радянської України (що вмирали від штучного голоду — Голодомору) і для інформування всього світу про цей злочин більшовицької радянської влади.

“Мета нашої виставки — поінформувати суспільство та показати Україну, яка сьогодні живе у війні і яку намагаються розірвати на частини, що хоча вісімдесят років тому наша земля й була розділена на дві країни, але саме тоді Україна була єдина як ніколи. Адже західні українці докладали зусиль, аби допомогти голодуючим братам зі Сходу.

1933 року суспільство Західної України під проводом Української ГрекоКатолицької Церкви та її очільника митрополита Андрея Шептицького заснували український громадський комітет, метою якого був розголос подій, що відбувалися в Радянській Україні. Комітет інформував громадськість країн Заходу про штучний голодомор в Україні. Також надавалася допомога тим українцям із Центру та Сходу, які змогли врятуватися.

І найважливіше, за сприяння цього комітету вперше в історії 29 жовтня 1933 року було оголошено День національної жалоби і протест проти більшовицького режиму, винного у голодоморі”, — розповіла організатор виставки, заступник директора Національного музею “Меморіал жертв голодомору” Леся Гасиджак.

Один зі стендів експозиції має назву “Дві України — біда одна”. З нього можна дізнатися, що, слухаючи розповіді про голодомор у великій Україні, галицька інтелігенція зрозуміла, що в умовах повної інформаційної блокади з боку більшовицького режиму в центрі Європи твориться злочин, повідомити про який світ нікому.

А стенд “Митрополит Андрей Шептицький” розповідає про те, що у 1932—1933 роках зв’язковою ланкою між голодуючими українцями та цілим світом стали Галичина і Волинь, кожен мешканець цього краю, кожен, хто мав зв’язки з Європою. І на чолі цього процесу стала Українська ГрекоКатолицька Церква на чолі з митрополитом Галицьким і єпископом Львівським Андреєм Шептицьким. “Усі, скільки нас є, мусили зробити все, помиритися і в собі самих побороти дух ворожнечі і розколу проти братів”, — згадував Владика Андрей.

Наступний розділ виставки — “Україна в передсмертних судорогах”. Саме таку назву мала відозва Української ГрекоКатолицької Церкви, яка справила величезний вплив на суспільну думку західноукраїнського населення. А 25 липня 1933 року 35 українських громадських інституцій створили у Львові Український громадський комітет порятунку України, який мав стати координатором допомоги голодуючим.

Діяльність цього комітету дала сильний поштовх для розкриття і висвітлення теми штучного голоду в Україні у світовій пресі. Результатом цієї діяльності стало те, що 29 вересня 1933 року питання про голод у Радянській Україні було розглянуто на закритому засіданні Ліги Націй. Учасники засідання ухвалили звернення до Товариства червоного хреста з проханням допомогти голодуючим. А в жовтні того ж року з ініціативи кардинала Теодора Інніцера у Відні було створено спеціальний комітет для надання допомоги мешканцям Радянської України. Все це можна дізнатися, оглянувши стенди “Український громадський комітет порятунку України” та “День національної жалоби та протесту”.

А зі стенду “Коли дізнався світ” стає відомо, що 16—17 грудня у Відні Комітет допомоги голодуючим у СРСР під проводом кардинала Теодора Інніцера скликав конференцію представників усіх комітетів допомоги голодуючим у Радянській Україні, що мала згуртувати всі акції допомоги, які існували. Але політичний розкол у Європі перешкодив спільному виступу проти голодомору.

І хоча світова спільнота і не знайшла у собі сили одностайно засудити голодомор, але українці показали, що незалежно від того, хоч у якій би державі проживали, вони є частиною єдиного великого українського народу. А сама ця історія — це приклад, що мав би об’єднати сучасну Україну, та данина пам’яті видатному українському громадському та церковному діячеві Андрею Шептицькому.