Олег ГРИНІВ,
професор, м. Львів
Новий роман Богдана Кушніра — це фактично друга частина дилогії, яку започаткував гостросюжетний детектив “Помста оперативного розвідника” (К.: Ярославів Вал, 2014), що після своєї появи набув чималого розголосу. У цьому творі діють ті самі герої та й логіка розвитку подій зумовлена не лише часовим виміром. Якщо в першому романі передбачена кремлівська антиукраїнська експансія, то в “Невидимій павутині” оголений її підступний механізм окупації території нашої держави.
Підхід автора інтригує читача, адже в дослідницькій літературі й періодиці неоднозначно пояснюють джерела московської авантюри проти нашого народу. Звісно, найлегше списувати все на психологічні особливості нинішнього фактичного самодержця. Проте треба зважити, чому 85 відсотків опитаних громадян сусідньої держави підтримує безпрецедентні після “холодної війни” плани грубого ігнорування системи світової безпеки. Романіст намагається проникнути в таємниці авантюри, про які абсолютна більшість читачів навіть не здогадується.
Як виявляється, у взаєминах найвищого керівництва сусідньої держави й елітного шпигунського відомства, прозваного “орденом джентльменів”, не все так просто, в чому переконують тертя між їхніми зверхниками Володимиром Бутином і Борисом Зербіно. Щоправда, на сторінках роману вони з’являються начебто як рідкісні гості, але їхня присутність відчутна постійно, в чому переконують діалоги чільних героїв роману, серед яких на кін вийшли кубанець Антон Чумак і балтієць Олександр Габрілайтіс.
У боротьбі проти “братнього” українського народу Москва використовує всіх, кого тільки може. У романі названі колишній зек Абрикос, алкоголік Помідор, військовий пенсіонер Якут. Щоб тримати їх у вузді, офіцери вдаються до найжорстокіших способів, аж до загрози фізичним знищенням за найменшу провину, бо знають, що гарматне м’ясо не має жодних ідеалів. Зрештою, “тупе знаряддя війни” зневажають навіть ростовські бомжі, а інші ростовчани сприймають таких “заробітчан” за антихристиянську секту сатаністів. Уже такі факти змушують засумніватися у “всенародній підтримці” режиму Володимира Бутина в сусідній державі, а моральні висновки — очевидні.
Авторові можна закинути публіцистичність певних місць роману, але без неї, як на мене, не обійтись: відтворені події — на вістрі бритви, зачіпають кожного нашого громадянина, який не може прожити дня без перегляду теленовин чи ознайомлення з інтернетівськими повідомленнями. Найголовніше, що Б. Кушнір не шукає простого розв’язку. Звісно, найлегше було б довести до фізичного знищення організатора світової небезпеки. Може, такого закінчення чекає дехто з читачів, а романіст залишає Володимира Бутина після замаху живим із жорстоким вироком: “Доведеться йому нидіти й засихати у власному павутинні — на очах усього світу. Хай мучиться, помалу осягаючи жахіття того, що натворив. Він безпорадний і безпомічний — ця кара страшніша за смерть”.
Якщо перший роман вів до помсти Чумака як оперативного розвідника, то другий — веде до його помсти як запорозького нащадка. Він не став Чумаковим. Чи не зустріч з етнічним росіянином Анатолієм Паховим, що записався Пахоменком і став у лави захисників європейського вибору України, нагадала кубанцеві про прадідівське коріння? Тут вже читач може виступити в ролі співавтора.
“Невидима павутина” — не тільки романпересторога, а й романвирок. Роман із гострою, парадоксальною фабулою. Читач задумується, але перегортає останню сторінку з надією: зло покаране і перемогла справедливість. Жорстокий режим знищений разом із його конструктором. Гадаю, що Б. Кушнір подарував своїм прихильникам футурологічний детектив, якого не сплутати з творами такого жанру.
Сподіваюсь, що число прихильників романіста збільшиться. Водночас плекаю мрію, що “Невидимою павутиною” зацікавляться за кордоном і визнають книгу за гідну для перекладу іншими мовами.
