Минуло тридцять років, як не стало геніального українського поета. Василь Стус ніколи і ні перед ким не гнувся, за що був і гнаний, і голодний. Система не терпіла вільнодумства, а вільнодумства національно свідомого тим паче! Кинувши відкритий виклик радянській деспотії, а саме таким КДБ вважало (і небезпідставно) вступ Стуса до Української Гельсінської Спілки (УГС) після чергового “покосу” до таборів і “психушок” її членів, Поет підписав собі фактично смертний вирок… За свідченнями керівників КДБ, більшість арештованих політв’язнів репресивній системі вдавалося “зламати”, і вони писали або покаянні листи про помилування, або переходили в систему “стукачів” на своїх же товаришів по боротьбі… Тим, хто залишався незламним до кінця, якщо щастило завдяки турботам міжнародної громадськості, виривалися на волю — виїжджали за кордон, подалі від країни суцільного народного “благодіяння”. Іншим доводилося допивати гірку чашу “вільнодумства” до кінця.
Саме до таких Лицарів Честі і Національної Гідності належав Стус. Він розумів, що система не випустить його на омріяну волю і розуміння цього вироку невблаганної долі пройшло через усю його табірну творчість. Незважаючи на прихід до влади радянського реформатора Михайла Горбачова і пов’язані з ним надії на “оновлення тоталітарної системи”, каральні органи Радянського Союзу продовжували свою чорну роботу. А звістка про те, що ініціативна група хоче висунути Стуса на здобуття Нобелівської премії, пришвидшила смертельну розв’язку: 4 вересня 1985 року геніального українського поета не стало. Але, незважаючи на всі намагання ворогів України, Василь Стус тріумфально повернувся до свого народу: в книгах і піснях, у шкільних і вишівських підручниках, назвах вулиць, але найголовніше — в народній пам’яті й любові…
У день смерті на Байковому кладовищі біля трьох козацьких хрестів Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого зібралися шанувальники творчості поета і його подвижницького життя. В тихій, сімейній атмосфері звучали Стусові вірші, розповіді про недовге життя поета.