Світанки надвечірньої пори

(Про книжку-спогад Михайла Наєнка «ВЕЧІРНІ СВІТАНКИ…»)

У Будинку літераторів у рамках роботи творчого об’єднання літературних критиків Київської міської організації НСПУ відбулася презентація книги-спогаду Михайла Наєнка “ВЕЧІРНІ СВІТАНКИ: Берибіське Гуляйполе, “Від Києва до Лубен” і Літературні візії”.

У презентації взяли участь директор Видавничого центру “Просвіта”, в якому вийшла книга, поет Василь Клічак, поет і громадський діяч, Герой України Іван Драч, драматург, народна артистка України Лариса Хоролець, народна артистка України, лауреат Шевченківської премії Лариса Кадирова, головний режисер театру КХАТ, поетеса Катаріна Сінчілло, поетеса і прозаїк Галина Тарасюк, поетеса Людмила Скирда, письменник, лауреат Шевченківської премії Михайло Слабошпицький, письменник, професор Київського міжнародного університету Олександр Мушкудіані, професори КНУ ім. Т. Г. Шевченка Ніна Бернадська, Леся Звонська і Ольга Паламарчук, професор Національної музичної академії України імені П. Чайковського, заслужена артистка України Валентина Антонюк і студенти її вокального класу, заслужений журналіст України Емма Бабчук з однокурсниками автора, а також письменники Віталій Абліцов, Галина Бережна, Олександр Гордон, Тетяна Конончук, Вадим Пепа, Олександр Шугай та ін. Модератор — заслужений журналіст України Неля Даниленко. Репортаж про презентацію готував телеканал “Культура”.

На ім’я автора книги надійшли також відгуки читачів-науковців і письменників, частину з яких пропонуємо читачам.

Неоніла НІДПАЛА, філолог, багатолітній директор Літературно-меморіального музею Максима Рильського:

“Дорогий Михайле! Дозволь долучитися до слів захоплень і подяк, що прозвучали, звучать і, певне, ще звучатимуть на твою адресу як автора “Вечірніх світанків…”. Переконана, що звідти, з Небесної України, доземно кланяються тобі насамперед твої батьки Кузьма Михайлович і Килина Денисівна. Найдорожчого подарунка на їхню пам’ять годі й придумати. З ними слова вдячності із засвітів шлють тобі і всі ті, кого ти добрим словом згадав у своїй довголітній праці. Вдячна, що знайшов місце і для розповіді про Володю (Підпалого), привітавши вихід його “Золотих джмелів”, та ще й поруч із Василем Симоненком — талановитим побратимом із сусіднього села. Володя завжди гордився, що його село Лазірки перебуває в трикутнику Василевих Біївців і Чорнух Григорія Сковороди…

Твої “Вечірні світанки…” — це духовний пам’ятник своєму роду, рідному краєві і всім, із ким (і в кого) тобі доводилося вчитися в школі, технікумі, університеті, з ким доводилося трудитися і кого вчити в Музичному училищі імені Глієра та в Київському університеті. За це хай буде тобі Господня віддяка…”

Ірина ПОПОВА, професор, декан факультету української й іноземної філології та мистецтвознавства Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара:

“Щиро дякуємо, Михайле Кузьмовичу, за прекрасний подарунок для нашої викладацько-студентської родини — книгу “Вечірні світанки…”. Теплі й гранично відверті спогади-сповіді вчергове увиразнили Ваше вміння “йти” до Слова, правдиво окреслювати загальновідоме й наболіле, особисте й інтимне, знаходити компроміси в суєті буденній, бути морально вищим над ситуацією, порядним.

Безперечна вартісність оприлюднених в ошатній палітурці спогадів-оцінок примножується у стократ тим, що вперше часово-просторові виміри Гуляйполя — місця народження автора — стали об’єктом візій фахівця високої проби, людини, яка “зсередини” знає особливості краю, його сходинки в історії. По-друге, зворушливо осмислено болючі сторінки вітчизняного історико-культурного поступу, яскравих його постатей, які так чи так сприяли становленню автора як письменника, журналіста, критика, спеціаліста-філолога й людини загалом. По-третє, важливим є те, що поруч з рисами педантично вимогливого, справедливого і скрупульозного дослідника вияскравлюються особливості внутрішнього “Я” автора: люблячого сина, чоловіка, батька, дідуся. Щиро вітаємо Михайла Кузьмовича, вірного й доброго друга нашого факультету, з виходом книги, з прекрасною, сокровенно інтимною й науково сповідальною сходинкою. Бажаємо здоров’я, миру, творчих сил та натхнення”.

Михайло РОМАН, професор Пряшівського та Бансько-Бистрицького університетів (Словаччина):

“Сьогодні я дочитав “Вечірні світанки…” і мушу висловити за них щиру подяку, бо вони мене повернули до моїх студентських років (1953—1958), років аспірантури (1962—1964), пригадали мені інколи драматичні моменти, але які (без перебільшення) належать до найкращих років мого життя; я пізнав тоді чудових людей, бо я аж в Україні став українцем… Не можу забути чудових викладачів — професорів і доцентів Галину Сидоренко, Ніну Тоцьку, Іллю Кучеренка, Петра Тимошенка, Павла Плюща, Арсена Іщука, Іллю Скрипника, Федора Шолома, Євгена Кирилюка та інших. Я ж приїхав до Києва непідготовленим, українська мова була для мене чужою, крім української абетки я нічого про неї не знав, жодного українського художнього твору не мав перечитаного, але викладачі мене розуміли, всіляко допомагали, підтримували, заохочували… Трохи знав російську мову і тому міг з викладачами хоча б “домовитися” про предмет навчання. Я подружився з однокурсниками — пізнішим поетом (Володя Коломієць), науковцем (Ярослав Дзира), перекладачем (Дмитро Андрухів) та іншими, які допомагали мені. Я навіть ходив до фонетичного кабінету, де викладачка з ложечкою та дзеркалом у руках учила мене вимовляти окремі українські фонеми, слова. Потім я став прикладом для інших однокурсників, бо в моїй вимові не відчувалося нашарування ні словацьких, ні українських діалектів.

З усіх викладачів особливо хочу згадати письменника-професора Арсена Іщука. Він був завідувачем кафедри і, здається, проректором університету. Одного разу він дуже вразив мене під час зустрічі у Шевченковому скверику: ми з ним про щось гомоніли, коли до нас підійшла жінка, він привітався з нею і поцілував їй руку. Мене це глибоко вразило: в СРСР (і в нас у Чехословаччині теж!) цілувати руки вважалося буржуазним пережитком. Більше вражень про нього залишилося в мене, коли я став аспірантом. Завдяки п. Арсенові моїм науковим керівником призначено було Степана Крижанівського, який інколи читав курс радянської літератури в університеті, а офіційним опонентом при захисті моєї дисертації був Леонід Новиченко… Арсен Іщук запрошував мене на засідання літературних критиків у Спілку письменників; давав можливість послухати його лекції, які він читав студентам, зокрема — про літературу 20-х років ХХ ст. Для мене це була новина! Найсильніше враження залишилося в мене після захисту кандидатської дисертації, коли він, Г. Сидоренко, І. Кучеренко, І. Скрипник, П. Федченко та ще хтось із кафедри української літератури поскладалися і покликали мене на урочистий обід до ресторану “Україна”. Правду кажучи, у мене на такий обід не було грошей. Та й тоді суворо заборонялось відзначати такі події…

Пробачте, що розписався. Ваші погляди на письменників-шістдесятників поділяю цілком. Із деким із них я був і є навіть знайомий особисто. Наприклад, з І. Драчем, Р. Лубківським. Д. Павличком, М. Сингаївським… 1989 року в рамках Шевченківських свят “В сім’ї вольній, новій” після літературного вечора, присвяченого Т. Шевченкові у Празі (Градчани), ми їхали із Праги разом із ними в одному вагоні поїзда до Руссе, а звідти — пароплавом “Маршал Тимошенко” до Києва. З ними мені доводилося і зустрічатися, і розмовляти то в Києві, то в Братиславі, то в Пряшеві, писати про їх творчість у словацькій пресі.

З О. Гончарем у мене були теж тісні контакти; його романи я і рецензував, і популяризував у словацькій пресі. Завдяки мені вийшов словацькою мовою “Собор”, коли в Києві він перебував ще під забороною. (Правда, він чекав на видання теж протягом певного часу, хоча був перекладений одразу після опублікування, набраний у друкарні, але прийшов до нас дзвінок з України і він опинився в шухляді). О. Гончар двічі запрошував мене до себе на квартиру, і ми обговорювали різні літературні та суспільні проблеми, радів, що його читають у Словаччині, що нарешті вийшов і словацькою мовою “Собор” (я йому приніс переклад, і він мені та перекладачці подарував пам’ятну медаль із зображенням Т. Шевченка). Втретє я зустрічався з ним у його канцелярії, коли він був Головою Ради миру УРСР; він подарував мені “Кобзаря” зі своєю передмовою. Таке не можна забути. Я запропонував перекласти й роман “Твоя зоря”, знайшов перекладача і видавця, але, на жаль, обставини змінилися, і роман досі не вийшов. Моя рецензія на роман опублікована в журналі “Ревю світової літератури”.

Тісні контакти я підтримував протягом певного часу і з Ю. Мушкетиком, який під час мого навчання в Київському університеті був аспірантом і редактором, здається, журналу “Дніпро”, а потім, коли став головою НСПУ, то приймав мене в члени НСПУ.

Щодо “стукачів” в Україні, про яких ви пишете… Їх чимало було й у нас, у Словаччині. Навіть на кафедрі, де я працював. Кожен критичний голос на адресу СРСР чи України зразу доносили “куди треба” або студенти, або викладачі. Про деяких я знав, про деяких — ні. Мої виступи в Україні під час шевченківських свят контролювали і наші відповідні органи. На щастя, друзі мене про це попереджали, щоб я був обережний перед тими або тими, бо закінчиться погано. Наприклад, коли я читав лекції про М. Хвильового та інших письменників “Розстріляного відродження”, про голодомор (коли про це в Україні ще не можна було говорити), то в нашому обкомі партії про це знали дуже швидко. До речі, про голодомор я організував у Пряшеві наукову конференцію разом із Генеральним консульством України в Пряшеві (консулом був Євген Перебийніс) 2007 року. Матеріали конференції в моєму перекладі вийшли і українською, і словацькою мовами.

Ваша книга мене справді значно збагатила, дякую Вам. Мене найбільше зацікавили ті сторінки, на яких розповідаєте про літературні чи загальноукраїнські суспільні проблеми минулих літ та сучасності. Ви переконали мене, що у Вас чудова пам’ять, Ви так багато зробили для української літератури, культури та суспільства. Переконали також, що Ви справді неординарна людина (свого часу я вже писав про це). Дякую Вам, що Ви згадуєте і мене у своїх спогадах. Для мене це велика честь. Так робили свого часу у своїх роботах і письменники-небіжчики Олекса Мишанич, Федір Погребенник, Степан Крижанівський, нині успішний письменник Валерій Шевчук та інші.

Радий, що Ваша книга викликала інтерес і здобулася на великий резонанс. Це й не дивно, бо в книзі бачимо справді нове слово про себе, про українську літературу, українське суспільство та його майбутнє. Радий, що не втихаєте і будите тих, хто під різними приводами мовчить, не подає голосу проти тих, хто нищить Україну, її незалежність, свободу і орієнтацію на Європу. Хай Вам і далі щастить так ревно будити сучасників”.

Раїса ПЛОТНИКОВА, поетеса, прозаїк (Лубни, Полтавщина):

“Якраз читаю “Вечірні світанки…”. Взяла у бібліотеці Лубенського коледжу. Сказали, можу не поспішати з поверненням, бо зараз канікули. Читаю саме розділ про “трудовий семестр” на Київській ГЕС. Читається легко, бачиться ціла епоха. Дякую!

У книжці багато цікавого і для мене особисто. Мемуарна література часто буває нудною, а ця книга — як вдалий роман про особисте. Мені імпонує відвертість, я б сказала, чесність написаного. Це просто прояв людського! Зі щемом, але й доброю іронією. Знаєте, як на терезах… Мені ще імпонує у книжці легкий, ненав’язливий гумор. Я — ніби вчуся. Думаю, автору є що сказати і своїм колегам у Лубенському коледжі і Лубнам віч-на-віч…”

Дмитро ІВАНОВ, поет, журналіст, Шевченківський лауреат (Чернігів):

“Величезне спасибі і доземний уклін Вам, Михайле Кузьмовичу, за такий чудовий презент — книжку “Вечірні світанки…”. Як почав світати від написаного Вами, так і досі світаюся, хоча в дружини книжку вже вицибрили дочка з зятем. Читаючи книгу, я наче довго-довго гомонів з Вами про найближче, найприємніше мені. І, певне, найрідніше. І добре, що літепло цього найріднішого хлюпає-хвилиться з усіх отих десятиліть, увічнених Вашою доброю душею, талантом і мужністю. Адже написати стільки і, що головне, так класно і без отого набридлого всім нам тріумвірату липової дружби… Зась тій дружбі! Вітаю, бо світаю!”

Іван ДРАЧ, поет, Шевченківський лауреат, Герой України (Київ):

“Михайло Наєнко — “страшний чоловік”: як багато пам’ятає!!! І такі деталі… Видно, не дірява в нього пам’ять…

А ще автор “Вечірніх світанків…” — чоловік зухвалий. Скільки років побивається, аби відкрити в Київському університеті “Літературний інститут”. І я його в цьому підтримував, хоча знаю (і він — теж), що навчити бути письменником не зможе ніякий інститут. Це Боже, як кажуть, дання. Але вчити треба. Бодай для того, аби письменник став письменним. Я прийшов сьогодні на презентацію книжки не так до критика-професора, як до його дружини Зої, яку знаю ще з палеозойних студентських літ. Для них у мене склався ось такий панегірик:

НАЄНКАМ

Цей професор — це Зоїл,

Зою він іще не з’їв1.

Прилетіла до нас Зоя

Десь іще з Палеозоя.

І дає ще добру фору

Кафедралу-професОру.

Щоб до сотні курс піднять —

Треба чвертку знов мінять.

ПрофесОрко! Мила пані —

Ви нам милі і жадані!

Хай всихають окоренки —