Від неї йде добро і світло

Дмитро ПИЛИПЧУК,

член НСПУ

 

Переді мною неймовірно складне завдання: написати сторіночку про Світлану Йовенко — і при цьому обійтися без “медових покручів похвалізму” (В. Базилевський). Згадався Базилевський, бо саме цьому чоловікові належить чи не наймісткіша оцінка сучасної культурної політики держави Україна: “…державна сокира безупинно гатить по коренях української культури”, а ще тому, що цьому критикові належить одна з найадекватніших статей про С. Йовенко — “Любов і Смерть” (1991) і, може, одна з найточніших оцінок: “В інтимній ліриці С. Йовенко напрочуд повно відбилася уся примхливість і непостійність характеру жінки, уся строкатість і мінливість її почувань. У цьому плані я не можу назвати іншого сучасного автора, про якого можна було б сказати те саме” (Базилевський В. Лук Одіссеїв. — К., 2005. — С. 365.). Утім, критик не вдався у згаданій статті до такого сутнісного поняття, як інтелект, котрий у поєднанні з поміченою ним іронічністю поетеси завжди гарантував деяку дистанцію між нею та колегами по перу, які, до речі, незрідка потерпали від гострого язичка Йовенко.

Попри репутацію Homo feriens (такого собі щасливого дитяти благополучних батьків), Світлану завжди вабила “трагічна доля людини в цивіліз[ованому] світі” (Енциклопедія сучасної України. — 2011. — Т. 11.).

Чорнобиль остаточно утвердив реноме “серйозної Йовенко”. У чорнобильській темі Світлана випередила таких маститих авторів, як Юрій Щербак, Володимир Яворівський, Борис Олійник, Іван Драч. Останній навіть подякував авторці поеми “Вибух” (1987) “за поетичну чорнобильську науку”. А ми (і, звісно, держава) мали б подякувати Світлані за її жертовногероїчні мандри зоною Чорнобиля, за її повість “Жінка у зоні”, інші “чорнобильську” прозу й публіцистику, а ще за її професійно переконливий виступ на захист фільму Роллана Сергієнка “Поріг” (“ЛУ” за 18 березня 1987 р.), завдяки чому той правдивий фільм дійшов до глядача, всупереч скаженому опорові “обережних обережників” і “кабычегоневышлистов”.

За відкриття для себе і для світу чорнобильської теми Світлана вже заплатила і платить нині своїм здоров’ям, — але нам вона явила, по суті, реальні риси героїні Орлеана й прообраз грядущого руху українських волонтерок супроти гібридномакабричної агресії реально деградованої Росії проти європейськи революційної України. Здається, дух Орлеана і Оранти невпинно транслює через Світлану Йовенко якийсь рух добра і світла та спонукає її чи то роками листуватися із прикутою до ліжка поетесою Ганною Світличною, чи дбати про матерів трагічно загиблого поета Василя Моруги, а чи Наталки Нікуліної, чи воювати за відкриття меморіальної дошки подружжю Маняків, чи поспішати до тяжкохворого Леоніда Череватенка, чи десятиліттями підтримувати молоде поетичне пагіння…

Втім, найважливіше, що маємо від Світлани Йовенко, — це її талановиті твори, її професіоналізм як одного з найдосвідченіших літературних редакторів і критиків України. Своїм інтелектуальним наповненням твори Йовенко поміж текстів сучасних українських поетес зрідні творчій продукції КоролевиматеріПоезії (себто Ліни Костенко), Ірини Жиленко, Маріанни Кіяновської, а її мемуари “Автограф як тест” — це просто взірець інтелектуальної мемуаристики і пожіночому досконалої пам’яті.

 

* * *

Світлана Йовенко — жінка, а жінка — це музика вишніх сфер, і горе тому, у кого немає слуху.

Щоб чути Світлану, потрібен ще й абсолютний слух, бо вона — не лише музика, а й сама іронія, іноді навіть агресивна іронія. Отже ж, я не ризикуватиму тут давати ширші коментарі до її творчості, а просто запропоную свій сонетоїд, присвячений темі “Світлана Йовенко”.

До речі, тема музики — це невід’ємна тема Світлани Йовенко, і будьхто з нас легкома знайде в її відомому тепер поетичному томі “Любов і Смерть” (2010) десятки музичних фраз та асоціацій.

 

Із циклу “Ремінісценції

за “знаками зодіаку”

М. Чюрльоніса”

Скажу, що сонетоїди цього мого циклу, який ще не дописано, є акровіршами. Твір, як і картина Чюрльоніса, називається “Діва”. Адже відомо, що за знаком Зодіаку Світлана Йовенко — Діва.

 

Діва

Сузір’я Діви… Се, звичайно, ти —

В замрії поміж квіту польового, —

І, ладна в “Море”

із Чюрльонісом плисти,

Ти ждеш, що прийде диригент від Бога.

 

Любові й Смерті не збагнуть причин!

“Але ж яка холодна ніч! —

ти кажеш Музі. —

Не чує любий мій морських

глибин, —

А як мені без кпинів, сліз, ілюзій?!

 

Йому б у с і х кохать, та рук —

не як у Шіви!”

О, Боже збав — любити поетес!

В цнотливості та іронізмах Діви

 

Ерот мільйонно вмер і сто разів — воскрес!

Ну, та рушай! У морі слів —

відпливи…

Кінець сарказму! Чути край небес

 

Орфея твого невимовні співи.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment