Микола СУЛИМА
Розпочну зі світлини. Мені здається, її можна датувати 1967 роком. Керував розсадкою на лавочці в парку Шевченка Михайло Саченко (тоді Михайло, мабуть, уже замислив перейти з університету в театральний інститут, щоб учитися на кінорежисера). Він захотів, щоб усі неодмінно дивилися в різні боки (фотографував Валерій Дяченко, Михайлів однокурсник). Отак ми й сидимо: Микола Воробйов, Світлана Йовенко, Михайло Саченко, Іван Герун (Іван Гайворон), я і Віталій Конопелець.
Світлана Йовенко Михайла Саченка не послухалася: вона дивиться на нас із тих шістдесятих років — молода, елегантна й красива — як і зараз. Ми всі відвідували університетську літературну студію ім. Василя Чумака (скорочено — СіЧ, що не могло не насторожити партком та ін.). Можливо, там вона почула мої вірші і, ймовірно, сама занесла кілька з них у часопис “Дніпро”, де в травневому числі за 1968 р. і з’явилася моя добірка. Ще раз Світлана взялася мені допомагати, коли я — через легковажний добір поезій — дістав негативний редвисновок на свою дебютну збірку у видавництві “Молодь”. Вона вирішила показати рукопис іще одному поетові, але той написав висновок іще гірший від попереднього. Отак я вилетів із літератури… Проте ось уже більше сорока років гріють спогади про щирі Світланині поривання доповнити уявлення про світ моїми поезіями, без яких, зрештою, світ не так уже й збіднів. Стільки ж років у моїй пам’яті бринить Світланин вірш, у якому обігрується пронизлива відповідь на банальне запитання “котра година?” — “пів на беззахисність, пів на плач”. Біль, той, що “народжує поетів”, пронизує й Світланину прозу. А ще Світлана — блискучий критик (прочитайте хоча б її статтю про Юрія Каплана). У дні ювілею можна вказати й на дисертації про творчість Світлани Йовенко. Все це говорить про те, що Світлана Йовенко відбулася як творча особистість, що її творчість — серед найпомітніших, що потенціал її не вичерпаний, отож із нетерпінням чекатимемо від неї нових книжок.
