«Єднаймося! Нас ще багато!»: уроки січеславського праведника

Галина РАЙБЕДЮК,

м. Ізмаїл

Ім’я Миколи Гавриловича Невидайла (1923—2012) — члена НСПУ, лауреата літературних премій ім. Валер’яна Підмогильного та ім. Олеся Гончара лише останніми роками почало активно входити в духовний обіг народу. Все, про що він писав, можна об’єднати в одну велику книгу, назва якій “Правда про Україну”. У приватному листі до сина письменника Мирослава (лікар, мешкає в Дніпропетровську), люб’язно надісланого авторці статті, академік Академії акмеології Валерій Антонов із цього приводу писав: “…Книги Вашого Батька пiзнавальнi, чудовогармонiйнi й дуже потрiбнi Українi i українцям!!! Читаються “важко”, з валiдолом (алюзія на слова В. Винниченка. — Г. Р.), бо правдивочеснi та поряднi…”.

Це й справді так, бо письменник був не тільки талановитим митцем слова та пристрасним і щирим патріотом, борцем проти поглинання національного духовного космосу імперським хаосом, а й глибокоморальною, рідкісно світлою людиною. Він явив яскравий взірець узгодженості життя й творчості зі сповідуваними ідеалами. Тут не можна оминути й тієї ціни, якою йому довелося сплатити цю узгодженість. Учасник ОУН, багатолітній політв’язень ГУЛАГу та фашистських концтаборів, борець за волю України й право народу обирати власний шлях, послідовник І. Багряного, М. Невидайло в умовах суспільнополітичної несвободи “українського безчасся” (І. Дзюба) сформувався як непримиренний опонент офіційної літератури соцреалізму, на “тілі” якої почувався, звісно, її чужорідним елементом. Радянському тоталітаризмові був ворогом через свою відчайдушну безкомпромісність, як і герої його творів. Ставши на прю із системою та виживши в умовах жорстоких сибірських “особлагів” (Норильськ), він переконливо довів правоту своєї позиції та силу української людини в умовах жорстоких іспитів немилосердної реальності. Десять років так званих “ісправітельнотрудових” таборів не зламали в письменникові високого духу, вільнолюбного характеру, національнопатріотичних переконань. В умовах неволі, тривалої боротьби проти ворогів свого народу різних мастей формувався талант письменника, гартувався його дух, мужніли національні переконання, народилось творче, громадянське й особистісне кредо, однозначно сформульоване в “Декалозі українського націоналіста”:

Богу — душа,

Життя — Україні,

А честь — для себе [3,с. 105].

…Відбувши термін каторжної праці в кар’єрі міднонікелевих руд норильських “особлагів”, М. Невидайло повертається на батьківщину, в рідні січеславські краї. Письменника реабілітують. Він здобуває вищу освіту, закінчує Харківський інститут інженерів транспорту за спеціальністю “автоматика, техніка, зв’язок”. Працює інженером на заводі шахтної автоматики. Проте душа прагне іншого. Відчуття потреби осмислити у слові історію свого народу та власне життя в її драматичних перипетіях, небайдужість до сучасних йому проблем національного буття спонукає взятися за перо, завершити розпочаті в таборах сюжети й “писать свої “Думки на самоті” (Л. Костенко).

Про що ж писав М. Невидайло? Звісно, про наболіле. У його художній прозі та публіцистиці з величезною епічною силою показано розмах національної трагедії. Вражаючі події голодомору 1933го й тяжкі наслідки колективізації (“чорнющої години”, “Содоми і Гомори”), фашистська окупація та фронтові битви за визволення України, примусова русифікація та нищення національного духу, переслідування людини й сибірські “особлаги”, тоталітарний режим і нівелювання особистості — ці та інші “неблагонадійні теми”, безумовно, спричинилися до тривалого замовчування “небуденної” (Г. Люлько) прози М. Невидайла. Тому твори письменника, писані у різні роки життя, отримали, так би мовити, “друге дихання” тільки в роки незалежності.

Сьогодні особливий інтерес до спадщини М. Невидайла спричинений появою на читацькій орбіті його чотирикнижжя (“Приносини часів смутенних” (2012), “Динозаври” (2013), “Нариси з історії України — від прадавніх літ до сучасності. Буквар патріота України. Публіцистика” (2013), “Людина людині — вовк!” (2014)), яке впорядкував син Мирослав. На четвертій сторінці обкладинки заключної четвертої книги “Людина людині — вовк!” уміщено слова, що їх можна з упевненістю вважати тематичним осереддям усієї спадщини письменника: “В пам’ять про всіх, хто пломенів незгасною любов’ю до Бога, до України в часи радянського геноциду проти нашого народу” [2]. У четверокнижжі М. Невидайла “вражаючим до крику й душевного щему правдивим зображенням […] вгадується особистий життєвий досвід автора, залюбленого в Україну і зболеного болями її народу” [1, с. 3]. У багатьох сюжетах, епізодах, у долях героїв вгадується драматична біографія самого письменника. Це художньо осмислені живі спогади свідка новітньої історії з позицій українського патріотизму.

В історичній довідці “Homo homini” М. Невидайло констатує: “Автор цієї книжечки на власні очі бачив ті жахливі епізоди, про які ви й можете прочитати” [2, с. 23]. Тому закономірно, що в більшості творів він заявив про себе як суворий та об’єктивний аналітик драматичної доби. (Утім, вагома частка автобіографізму, прикметна для всієї його прози, сприймається як естетично пережитий матеріал.) Окремі сторінки асоціюються з документальнопротокольними свідченнями учасників відтворених подій та особистих вражень від побаченого й пережитого, які автор підтверджує біографічними та історичними джерелами. У повісті “Людина людині — вовк!”, використовуючи засіб ретроспекції, крізь призму спогадів (“каруселі пам’яті”) головного персонажа — ветерана Олексія Івановича — він актуалізує найголовніші у своєму житті віхи. У тексті вони представлені трьома окремими розділами (“хвилями”): жахи фашистського полону, перебування в “кривавій м’ясорубці” радянськонімецьких зіткнень, реалії норильського “особлагу”. Герой твору, як, власне, й сам автор, пройшов усі кола цього страшного пекла. “Бог оберігав його, Олексу (насправді ж — самого письменника . — Г. Р.) , як свідка для майбутніх поколінь” [2, с. 29].

Осмислюючи українську історію, М. Невидайло дає гіркі уроки для нації, які ми ніяк не можемо засвоїти вже упродовж століть. Особливо прикрим є урок національного відступництва, втікання від свого національного “Я”, який гостро звучить у повісті “Кум, чорна кицька, Родіон і ми”. На тлі тюремного буття політичних в’язнів письменник глибоко розкриває психологію малоросійства й розвінчує одвічне лихо України, яким здавна є її “сини”запроданці, котрі, за його словами, “стократ небезпечніші від російського імперіяліста”. В образі лютого охоронця каторжного режиму, зросійщеного служаки Недолупченкова подано узагальнений образ потурнаків і перевертнів. У свідомості цього “з’яничареного хохла” на генетичному рівні “закарбований страх бути схожим на волелюбного козакалицаря” [1, с. 47]. Твори письменника ще й ще раз нагадують нам про те, що криза національної ідентичності завжди закінчується моральними недугами, запустінням душ. “Рятуйте наші душі!” — цією назвою радіоп’єси автор волає до світу, що втратив моральні основи: “Прощай, озвірілий світе!” [2, с. 49].

Мабуть, закономірно, що творчість українського праведника Миколи Невидайла, цього січеславського мага Слова — “талановитого, патріотичного та піднесеного” (Ф. Сухоніс) — дедалі помітніше завойовує душі й серця усіх тих, кому небайдуже наше минуле та прийдешнє, кому посправжньому болить наша злободенна сучасність з усіма її викликами та ризиками, суворою реальністю оманливих пасток та обнадійливими перспективами. І як пересторога, як моління звучать його благальні й воднораз категоричні слова: “Єднаймося! Нас ще багато!”. Вони вселяють віру в те, що завтра таки настане й справдиться заповідане ще одного українського поетаправедника Василя Стуса: “Даждь нам днесь, мій Боже! Даждь нам днесь!”.

1. Невидайло М. Г. Динозаври: Вибрані твори. — Ужгород: Графіка, 2013. — 108 с.

2. Невидайло М. Г. Людина людині — вовк!: Вибрані твори. — Ужгород: Графіка, 2014. — 85 с.

3. Невидайло М. Г. Нариси з історії України — від прадавніх літ до сучасності. Буквар патріота України. Публіцистика. — Ужгород: Графіка, 2013. — 151 с.