Олесь ЛУПІЙ
Нещодавно у Національній спілці письменників України ми попрощалися з Миколою Кагарлицьким — відомим критиком, мистецтвознавцем і громадсько-культурним діячем, а для мене — хорошим товаришем, вірним другом. Ми були знайомі віддавна, ще у 1956—1961 роках навчалися у Київському університеті імені Тараса Шевченка. Протягом п’яти років ми жили в одному гуртожитку на вулиці Освіти, а згодом на вулиці Ломоносова, відвідували лекції, бібліотеки, інколи ходили в кіно. Майже всі ми були вихідцями з бідних сімей, жили дуже скромно (часто доводилось підробляти — розвантажувати різні товари на залізничній станції), та все одно почувалися щасливими, бо були молодими і мали змогу навчатися в університеті. Серед хлопців я був єдиним вихідцем із Західної України і вже через кілька місяців розчарувався у своєму виборі — раніше я навіть не міг уявити, що Київ (столиця!) настільки зросійщений. І саме Микола Кагарлицький та ще Валентин Корнієнко, Володимир Житник і В’ячеслав Малець переконали мене, що навчання треба продовжити. Микола багато в чому був взірцевим, не пригадую, щоб ще хтось так довго засиджувався в бібліотеці, як він. Навіть у неділю, коли ми невеликими групами вирушали до центру міста, переходили на Лівобережжя, просто гуляли, Микола готувався до занять і зрозуміло, що під час екзаменаційних сесій він отримував відмінні оцінки. Микола був активним і в громадському житті, часто виступав на різних зборах, сперечався навіть з викладачами, особливо з молодими аспірантами, якщо в чомусь з ними не погоджувався.
Восени нас часто вивозили на сільськогосподарські роботи, зокрема до Сакського району в Криму, до Маловисківського району на Кіровоградщині. Микола і там завжди сумлінно працював, інколи перевиконуючи денні норми, відзначився на гасінні пожежі в полі. Одного разу нас п’ятеро хлопців вирушило до далекого села, аби побачити, як там живуть люди. Ішли мовчки, дивились на рівнинний, здавалось, безмежний степ і трохи занудьгували. І раптом Микола заспівав пісню “Гей видно село…”, ми всі підтримали його і стало веселіше на душі. Саме тоді я зрозумів, що наш товариш не просто знає багато пісень, а що він усією душею залюблений у народну творчість. У Києві Микола не пропускав жодного концерту студентського ансамблю “Веснянка”, хору Леопольда Ященка. Тому й не дивно, що після кількарічного вчителювання у сільській школі Микола повернувся до Києва, почав активно працювати у мистецтвознавстві. Однокурсники дуже раділи першим публікаціям нашого колеги, сердечно вітали його на щорічних днях філолога в університеті. Тих публікацій ставало дедалі більше, згодом з’явилися й окремі книги, художньо-документальні нариси про Оксану Петрусенко, Миколу Садовського, Михайла Донця, Бориса Гмирю, Івана Козловського, сучасних співаків, зокрема про Анатолія Мокренка. Визначною подією у мистецькому світі був вихід книги Миколи Кагарлицького “Катерина Білокур. Я буду художником”. Десь у той час нас, велику групу однокурсників, запросили до себе Микола з дружиною Олею. Ми були неабияк подивовані великою бібліотекою нашого товариша. Майже всі стіни у квартирі займали стелажі з книгами. Яких тільки видань там не було, та переважали мистецтво і художня література. Затамувавши подих, ми слухали, як Микола читав нам окремі листи Катерини Білокур, які збирався опублікувати.
Звичайно, що в кожного з нас було своє життя, свої проблеми з роботою, зі здоров’ям і ми не могли часто бачитися, навіть із днем народження вітали один одного по телефону. Частіше зустрічалися ми вже у часи так званої перебудови, на різних зборах та вечорах у Спілці письменників, на з’їздах товариства “Просвіта”, РУХу, на різних протестних акціях. Там завжди можна було побачити Миколу з дружиною Олею. Під час однієї з таких акцій демократичних сил біля Верховної Ради у липні 1989 року міліціонери жорстоко побили Миколу, а згодом відвезли до райвідділу, де виявилося, що йому переламали кілька ребер. Невдовзі я провідав свого товариша у лікарні науковців, де він видужував. Нашу розмову обірвали слідчі, які раптово увійшли до палати і наказали мені вийти в коридор. Я висловив своє невдоволення, але Микола подав знак, аби я не впирався. Ніколи не забуду зверхні холодні погляди отих заповзятих охоронців більшовицької імперії.
Згодом ми часто бачилися на різних зборах та конференціях, на Шевченківських вечорах в оперному театрі. Миколу завжди супроводжувала його дружина Оля. Вона дуже допомогла своєму чоловікові і в останні роки його життя, коли доводилося щоденно змагатися з важкою хворобою. Подяка їй за таке подвижництво. Подяка Миколі Феодосійовичу за все прекрасне, що він створив для українського мистецтва і літератури, для нашого народу. Таким він і запам’ятався нам на все життя: сумлінним, чесним, самовідданим, талановитим.
