Продовження “Шпитальних нотаток”, дві частини яких надруковані в “СП” в ч. 19 та ч. 28 за 2015 р.
Присвячені “Шпитальні нотатки” пам’яті політв’язня більшовицьких концтаборів, засновника Музею шістдесятництва, нашого друга, який недавно пішов із життя, — Миколи Плахотнюка.
22 липня, середа, 2015 р.
Три Василі
Ноги самі несуть до корпусу гнійної хірургії. Там багато друзів, знайомих поранених хлопців. Познайомилися ще 2014 року. А сьогодні йду до новеньких, із якими зустрілася зовсім недавно. Заходжу до першої палати, а тих недавніх… уже нема! Лише один знайомий, зліва біля вікна, озивається: Віктор Андрійчук, з Демидова родом, без лівої руки. Каже, що всіх по менших палатах розселили, а сюди чекають “свіженьких”… Страшно стає од цього слова — “свіженькі”…
Чую стогін за завісою. Це перший із новеньких… Вкотре бачу страждальницю-матір, яка ще не звикла, не усвідомила вповні ситуацію. Ще нерви не загартувалися. Її Васильку страшенно болить нога, якої нема, болять на обох руках забинтовані пальці. Болить усе до запаморочення. А як розвидниться трохи, то бере хлопець до рук мобілку, щось там тисне, дивиться, аби відволіктися. Тоді знов — хвиля болю, і кидає він мобілку… Нещасне те Щастя! Скільки солдатів там покладено, покалічено! І 27-літній водій Василь Джаламага, солдат 128-ї гірно-піхотної бригади саме там підірвався на бандитській міні.
Хоч і пече горе маму Тетяну, каже: “Слава Богу, що живий лишився”. Згадую — десь близько року тому тут лежав також Василь Стуженко. З Кривого Рогу. Без руки і ноги. Але який сильний духом! Василь Стуженко був на реабілітації у Польщі. Сподіваюсь, що у нього тепер все на краще повертається. І вірю, що і Василь Джаламага так само повстане з біди. Він із Поділля, з села Залісся-1 Кам’янець-Подільського району. І аура ще одного Василя — Стуса, великого поета і великого громадянина (родом з Поділля!), допоможе йому побороти біду. Духовне єднання трьох мужніх Василів, хай і на рівні мого підсвідомого-символічного — то велика сила. Вірю в це.
Мальований
До Джаламаги заглядає волонтер, а чи й колега, бо у військовому одязі, зі слідами поранення на обличчі. Морозива приніс, півкавуна червонющого. Мама Таня дякує, ховає дари до холодильника.
А я пригадала цього чоловіка! Та й він як зі знайомою привітався. Едуарду Миколайовичу Мальованому 49 років. У нього на фронті позивний був “Краб”. Чому? У 1985—88 роках служив на Тихоокеанському флоті у Петропавлівську на Камчатці. Географію увібрав у біографію. Народився у Тульській області, його батько — теж військовий. Потім жили аж на Чукотці! А в серці була Україна: тато Едуарда — з Вінниччини, з Немирова, мама — з Житомирщини. Тож з кінця 80-х Едуард в Україні. І не вагаючись пішов боронити рідний край рік тому. Із розповіді воїна Мальованого: “Ми стояли на круговій обороні. На Луганщині. В селі Мало-Іванівка. Почув хльосткий снайперський постріл. Як батіг вистрілює. Засідка?! До нас пробрався Вася Щербаков і сказав, що наші в оточенні. Треба рухатися вперед. А там відкрита місцевість, немає зелені (“зеленки”). Пострибали з бетеера, аби машина йшла попереду, а ми її бронею прикривалися. Ось тут і проблема виникла. БТР у нас аж 1968 року! То на підйомі водію треба було добряче газонути, і та машина-ветеран непередбачено пішла вперед із великою швидкістю. Ми за нею не встигли. На пару хвилин розгубилися… Але ж треба йти вперед, бо наші в оточенні! Все вимірювалося секундами. Беру відповідальність на себе, пішов уперед, повів за собою побратимів. Повернув голову, аби глянути, чи всі йдуть за мною, а тут ворожий снайпер! Цілив у скроню, а я ж повернувся, то вцілив у око, розірвало щелепу, правий бік обличчя. Лише крикнув, що поранений і втратив свідомість. Коли хлопці підібрали, тягли до автобуса, кричали мені, аби сяк-так перебирав ногами, то перебирав! У автобусі знов знепритомнів… В Артемівську мене трохи заштопали і відправили до Києва, де 17 серпня 2014 року 5,5 год. тривала операція на оці. Ще до тями не прийшов, як опинився у щелепно-лицевій хірургії і знов 5-годинна операція. Все те в один день! А 18 липня, наступного дня… поїхав до Будинку офіцерів попрощатися з комбатом Гуменюком, нашим “Батею”; з Олегом — “Корсаром”, який загинув від снайперської бандитської кулі на блокпосту Балу на Луганщині.
Як я міг наступного дня після 10-годинної операції рухатись? Міг. Бо треба було! Він, комбат Олександр Гуменюк, був нам воістину як рідний батько!” Помовчавши, Едуард додає: “Цей чоловік міг би стати Президентом України!”
…Едуард Миколайович приїхав до Києва як волонтер. Бойових друзів провідати, а ще на Майдан — Правий сектор збирає небайдужих обговорити питання боротьби з корупцією, дії уряду…
А ще, тепліше, довірливіше зізнався — у онука Данилка — операція. Чекає дідової підтримки.
…Від душі бажаю Данилку здоров’я і многая літа! А що стосується мітингу на Майдані — будь ласка. Аби крайнощів не було. Ніякої революції. Революція — завжди кров! Тим більше, вона вже ллється на сході України.
27 липня, понеділок, 2015 р.
Бездомність
Були такі незвично пекучі дні, особливо вчорашній, 27 липня. Десь під 40 градусів у Києві. Руки опускаються. Голову ніби залізним обручем стискає. Все думала, як там хлопців поранених по палатах мучить спека. Раптом — випливла картинка кількаденної давнини.
…По центру території шпиталю є старовинні камінні арки, довгі і прохолодні. Йду і бачу: худесенький, мініатюрний, як грудочка, сидить навпочіпки в прохолоді під аркою поранений сержант. Цигарку покурює. Здоровецький кульок при ньому. Видно, все, що має, туди увійшло. На обличчі сум. Бездомність. Одна рука намертво прибинтована до торса. Поцілувала хлопця у маківку. Присіла. Благо, тут прохолодно.
Хлопець трохи розгубився такій прояві. А тоді — й усмішка на обличчі. Не сам!…
…Всього чотири дні, як біда йому сталася. Сержант-розвідник 54-ї бригади окремого розвідбатальйону Юра Сема їхав на БТРі. Бандитам ніякі Мінські угоди і взагалі щось людське ні до чого. Почали стріляти з так званих “Буратіно”, що страшніші “Града”. Мусив, рятуючись, злетіти з БТРа, з броні, і… ось у шпиталі, зі складним переломом…
Під Сумами є село Семено. Звідти тато Юрія Олексій, звідти всі Семи в Україні. 26 серпня розвіднику Юрію буде 30, а 28 серпня виповниться два рочки синочку, якого йому подарувала дружина Ліля. Сумує за ними. Це ж він уже із січня 2015 року на фронті, небезпечною розвідницькою справою займається. А в миру Юрій — товарознавець. Якийсь час працював на Сумському порцеляновому заводі. Постачав добротну сировину — каолін, глину. З гордістю розказує, який художній і якісний посуд виробляло підприємство. Комусь завод завадив. Прикрили. А теперішню кружку, приміром, розбий і побачиш у середині чорне. Основа, матеріал поганий. І людям це не на добро.
Отак гомоніли ми з розвідником Юрієм під аркою у прохолоді. З’ясувала я, що він чимчикує за якимись документами, що його ще не приписали до певного відділення — чи у травматологію, чи до хірургії, а ночував поки (як бомж, чи що?) у травматології. Він говорить, а я мізкую: хіба можна тяжкотравмовану людину посилати за якимись папірцями? Скільки навколо здорових помічних людей. А цей хлопець ще не отямився од пережитого. Розгублений, наче ще там… Як усміхнеться, то ніби притулитися хоче до мирного, теплого, домашнього. А його з тим клумаком по чиновниках посилають! Та хай чиновники до нього прийдуть!
Він у мирний час робив гарний посуд людям, на фронті тяжким розвідницьким трудом зберіг життя багатьом воїнам. А тепер… Ось відпочиваємо під аркою у прохолоді на шляху до тих, хто і пороху не нюхав. А треба ж навпаки: аби чиновник пораненому того папірця приніс!
28 липня, вівторок, 2015 р.
Мистецтво рятівне
Коли “перекурювали” з розвідником Юрієм Семою під аркою, підійшла до нас молода жіночка. Заохочує поранених хлопців займатися мистецтвом — малювати. Подарувала “Каталог робіт поранених бійців”. Назбируються роботи, а тоді їх передадуть на аукціон на підтримку поранених воїнів АТО. (Акція ця відбувається під патронатом Президента ВГО “Асоціація платників податків України” Грігола Катамадзе.)
Бачимо з Юрієм у каталозі просто-таки чудові твори: “Рибалка” Олександра Зозуляка з Чернівецької області. “Мудрий кінь” полковника Дмитра Винокурова, який на фронті врятував життя сотні бійців. Молодший сержант Віталій Ситник із Полтавщини вражає поєднанням мистецтва живопису й філософії в своїх роботах “Погляд долі”, “Тлінність життя”, “Рідний край”… Тут я просто пораділа-потішилася роботою свого знайомого, земляка Лесі Українки, молодшого сержанта Дмитра Блохіна, який отримав тяжке мінно-вибухове поранення: жах війни, і надія на мир, і краса землі — все у його творі “Шлях”!
Хочу, аби розвідник Юрій Сема також спробував себе як художник. Око розвідника добре бачить і розуміє! Мистецтво оздоровлює, підносить душу, приносить радість.
Справді — піднесено, святково було у п’ятницю, 10 липня, у залі Київського відділення Національної спілки композиторів України, де відбувся незвичайний концерт для воїнів АТО, волонтерів, біженців. Чому незвичайний? Бо серед слухачів були біженці з Донецька — рідна сестра великого поета і Громадянина України Василя Стуса Марія Стус-Чередниченко зі своїми нащадками, навіть із малесенькими правнуками Меланією та Андрійком, дружина Василя Валентина Стус-Попелюх, її рідна сестра Шура Ловейко з великою родиною. Волонтери привезли зі шпиталю поранених воїнів, яким обережненько можна рухатись…
Зала завмерла, коли на кін вийшли акомпаніатор Родіон Ковинєв і юна оперна співачка, яка щойно приїхала з Відня, де навчається. Співачка ця — також родичка Василя Стуса. Ганна Карновська. “Ой, чий то кінь стоїть”, “Гандзя”, “Ой не світи, місяченьку”, “Лугом іду, коня веду”, “Ніч яка місячна”… А далі — арії з опер Моцарта, Белліні. Я все краєм ока дивилася на воїнів, які, відчувалося, були щасливі, піднесені в настрої, слухаючи класику. Від них чи не після кожного твору — квіти співачці! Один поранений у легені боєць час від часу вдвоє згинався від болю, але знаходив у собі мужність випрямитися й слухати знов і знов. Він чи не найбільше аплодував співачці. З тьми болю його виводив до світла твій, Ганнусю, спів.
Тихенько. Писанки сплять
Дізналася, що давнього знайомого Сергія Хропка, киянина, з Дарниці, без лівих руки й ноги, перевели до сьомої палати “Гнійної хірургії”. Я туди. Стукаю. Заходжу. Голос волонтера: “Тихенько, Писанки сплять”. І бачу я зліва од вікна на вузенькому ліжку лежить навзнак блідий красень, весь у якихось медичних пристроях. Олег Солодко, до його боку приліпилася Настя, дружина. Теж дрімає…
Чую розмову. Він тяжкопоранений. Щойно з реанімації. І більше про них ще не знають. Не знаю і я. Хоча знаю — свята молода українська родина. Писанки! Краще не придумаєш. Подумки молюсь за них…
А тим часом і Сергія Хропка уздріла. Вже бадьоріший, хоча і тепер усі груди в якихось кнопках, пристроях (вибачте медичну малограмотність). Сергій видає хохму: “Бачите, всі груди в гранатах”. Культя лівої руки запухла. Молода волонтерка Юля принесла тренажер, аби розробляти м’язи… Я залишаю скромні дари і прощаюся… тихенько, бо Писанки сплять.
Янгол
Виходжу з корпусу. На лавочці перепочиває волонтер. Середніх літ чоловік у медично-білому вбранні. Давно його знаю. Він такий уважний до кожного пораненого. В потрібну хвилину завжди на потрібному місці. Згадалося, як пильно стежив за критичною ситуацією. Син, український патріот, щойно візочком із реанімації виїхав. До нього знайомі кинулися, а тут, де й взялась, його мамаша-сепаратистка. Скандал затіяла, сина почала дратувати. А цей волонтер швиденько, делікатно ситуацію розрядив.
Не встигла спитати, як його звуть. Але велику повагу до нього відчуваю.
Отже, я виходжу, а він на лавочці. Вітаюся й кажу: “Ви тут весь час як подвижник”. А він мені: “Ви все з божественної дзвіниці бачите. У мене просто багато друзів на фронті”. Я йому: “Ви просто скромна і тепла людина, а щодо божественної дзвіниці, то так. Не з сатанинського ж п’єдесталу дивитись на подвиги воїнів, на Ваш труд, на наш тяжкий час”.
Пішла собі й думку гадаю — ти зауважив мені, але сам — хто? Янгол. Добрий янгол для поранених солдат. І в білому весь. І кучері на голівці. Янгол. Хоча і суворий, яко муж.
***
Згодом почула — звуть янгола Володею. Музикант. На гітарі гарно грає. А коло хворих і ночує часто, додому не йде.
Надійний син України
На перехресті доріжок, під сонячними променями стоїть парубок. Красень! Нога — лишень одна. Обличчя сяє. Інакше не скажеш. Хлопець вітається зі мною, незнайомою. Вітаюся й я.
Це Назар Барилко. З Львівської області Бродівського району. З села Лукаші. “Якийсь підприємливий Лукаш давненько започаткував наше село”, — розказує Назар. Там тепер на нього батьки чекають. А тут є кохана Женя. Була просто волонтеркою. А тепер це його кохана. І додає: “Підтримка неймовірна, коли хтось збоку є. В ніч із 9 на 10 жовтня містечко Щастя стало нещастям для мене. Ми зупинили диверсійну групу ворога, але — ціною моєї ноги. З нашого боку вбитих нема. Один я був поранений. (Такий суворий військовий жарт.) Чотири кулі наскрізь праву ногу пробили. От і довелося її, бідну, ампутувати вище коліна…”
Назар охочий до бесіди і тішиться сонцем, красою літнього дня. Він весь час усміхається. Я питаю: “Ти щасливий?” А він: “Я оптиміст і реаліст. Саме після поранення прийшла до мене життєва сила! Ось такий психологічний факт. Я лишився живим! І Бог дає мені силу і радість”.
Хоче вчитися на юриста, щоби людям допомагати. Хоче змінювати Україну.
P. S. Назара вже виписали.
Дні летять. Але і тепер бачу: на сонячному перехресті шпитальних доріжок стоїть усміхнений Назар Барилко з Лукашів — надійний син України. Дай Боже, тобі, Назаре, світлого життєвого шляху!
1 серпня, субота, 2015 р.
Свята подяка
Світлочубий, худорлявий, дуже блідий, у візку, гріється на сонечку. На оголених ногах суцільні шрами. Василь Ковтун (чернігівець) — професійний військовослужбовець, в армії з 1983 р. Закінчив свого часу Новосибірське політичне військове училище. Довелося служити у Тоцькому коло Оренбурга, де кремлівські “властеліни” атомну зброю випробовували. Служив у Німеччині. У Лубнах, у знаменитій тоді чапаєвській 25-й
мотострілецькій дивізії. Потім Чернігів. 30 окремий полк зв’язку. Управління північного оперативного командування. З 2004 р. полковник Ковтун служить у Генштабі. Був у відрядженні в Краматорську. 10 лютого 2015 р. ворог обстріляв місто ракетною системою залпового вогню “Смерч”. Загинуло багато цивільних людей! Ковтуну дісталося важке мінно-осколкове поранення обох ніг. Була розірвана кровоносна артерія. Воїн особливо вдячний лікарям Краматорська за першу допомогу і харківським хірургам, які вночі зробили йому першу термінову рятівну операцію.
У мого співбесідника озвалася мобілка. Чую відповіді пана Василя:
— Все нормально. Я вже на Батьківщині!
…Мене прооперували, поставили пластини, боролись з інфекцією…
…Півтора місяця тому. Дві пластини.
…Будемо боротися.
…Ні, ще не ходжу. Німці не дозволили. Поступовість. Час. Буде ще терапія. Лікування коліна.
…Настрій?! Завжди був позитивний. Без настрою не можна.
З таких відповідей відчуваєш людину сильну, вольову.
Підслухала мимоволі, то питаю про Німеччину. Лікувався там аж 4 місяці. У шпиталі Бундесверу міста Ульм у Баварії. Ноги врятували. Дяка їм велика. Особливо пожвавішав, як почав розповідати про українців-емігрантів. “Нас, поранених з України, було четверо. Земляки оточили нас таким теплом, увагою, що й передати важко! Там українську громаду очолює Віолета Матичин. Подвижниця! Вони для наших поранених в Україну весь час відправляють спеціальні ліжка, візочки, перев’язувальні матеріали. А вже від нас просто не відходили. Помічниками, перекладачами були, матеріально допомагали. Ми в Баварському шпиталі завдяки українцям відчували себе як вдома! Слава й дяка велика їм!”
А згодом, задумавшись, оглядаючи липневий сонячно зелений світ навколо, Василь якось урочисто промовив: “Дякую мамі і дружині. Одна народила, друга зберегла”. Як багато за цими словами стоїть! Відчуваєте?
P. S. У воїна Ковтуна є тезка — великий наш поет Василь Стус. Йому належить геніально образний вислів “Жага розтлінного весь світ розтлити”. Це про імперію зла. Після зустрічі з інтелектуалом і гуманістом Василем Ковтуном подумалось: ні, український нарід не розтлити — корені добротні і душа сильна і благородна.
2 серпня, неділя, 2015 р.
Юрій Мітягін — помічник гранатометника
Несповідимі долі людські. Батька — Миколая Мітягіна свого часу виховав дитячий будинок в Іванівській області Росії. Мама — з багатого історичними подіями, природою, видатними людьми Поділля — з Ямпільського району, на Вінниччині, з села Клембівка. Виріс Юрій у Макіївці, на Донбасі. Батько був шахтарем.
Бачу, мамина природа перемогла в синові. З Юрка хоч пиши класичний портрет козака!
Йому тепер 40. Сидить ось тут, біля травматології, літнім днем тішиться. Ліва нога у металевому фіксуючому апараті. Був перелом обох гомілкових кісток, ще й зараження. Три місяці лікували-рятували у Вінницькому шпиталі. До слова розповідає таке: шпиталь-санаторій стоїть над річкою, місцина просто райська, от і поклав око на все те ненажерний Янек! Шпиталь почали обдирати, руйнувати помалу, аби до своїх лап прибрати. Та стався Майдан, Злодюга втік. Шпиталь потроху оживає.
Після Вінниці — шпиталь київський. Травматологія. Тут вже три місяці. Наступного тижня знов операція, бо кістки не зростаються. Ще 10 лютого 2015 року Юрій Мітягін, помічник гранатометника 30-ї окремої Рівненської механізованої бригади, був поранений у Дебальцівському котлі. Травма мінно-вибухова. Гоїться тяжко. Та воїн вірить своїм лікарям. Вдячний він професорові О. В. Борзих, який, до слова, довго працював у Донецьку. До душі Юрію і молодий, дуже уважний, спостережливий травматолог Артем Локша. “Тут взагалі всі доктори хороші”, — завершує тему Юрій Миколайович.
На цьому тижні знов операція. Але думками він там, вдома, у Клембівці. Перед мобілізацією був безробітним, хоча має професію електрика. Безробіття там — суцільна біда. Рятує людей сільське господарство. Нелегко тепер дружині Олені, донечкам Владиславі і Даринці. Меншеньку треба до першого класу збирати. 15-літня Владислава має інтерес до музики. Ой як потрібна батькова увага й поміч! Але мобілізували, то й пішов на фронт.
Треба то треба. Але — гадаю собі — може, коли б новонаплоджені супербагатії не гендлювали, не перли сюди чужі товари валом, а вкладали б гроші у розвиток науки, вітчизняного виробництва, підприємств, то й люди б мали роботу й держава була б сильнішою. Бандит, може, не попер би на нашу землю. І Юрко, замість воювати, діточок виховував би. Наївна думка. Але — правда! Бажаю Юрію Мітягіну твердо стати на обидві ноги і виховати розумних, світлих дочок України.
Далі буде.
