Архітектор Шехонін: український погляд

Дмитро МАЛАКОВ

Упродовж кількох повоєнних радянських десятиліть цікавитися життям і творчістю тих, хто мусив залишити рідний край, вважалося небезпечним. Сам факт еміграції з “Країни Рад” прирівнювався до зради батьківщині. Той, про кого йтиметься далі, навіть у біографічному довіднику “Мистецтво України”, виданому в Києві вже 1997 року, хоч і згаданий, але з помилками.

Йдеться про Миколу Шехоніна (1882—1970), якому судилося жити й творити у трьох історичних епохах: перша, або “царська”, — від народження і до революційних потрясінь тривала 35 років; друга, або “радянська”, виявилася найкоротшою — двадцять років (1921—1941); третя, у “вільному світі”, тривала чверть століття — від 1945го.

Отже, Микола Олексійович Шехонін народився в купецькій сім’ї у СанктПетербурзі, вищу освіту здобув у тамтешньому Інституті цивільних інженерів, який закінчив 1907 року. А до Києва його привела… любов. То була Олена Василівна Сергеєва. Вона першою звернула увагу на майбутнього обранця в компанії студентів і курсисток, коли сама навчалася в Петербурзькій консерваторії, але особисто познайомилася з ним лише через півтора року. Провчившись два семестри по класу вокалу, Олена відчула, що консерваторія їй чужа, не подобалось, як її вчать, не подобався склад класу. Вирішила брати приватні уроки, а навесні 1907 року повернулася до рідного Києва. Тут пішла до класу професора Марії Зотової, яка викладала спів у Музичнодраматичній школі Миколи Лисенка. До власного дебюту, що відбувся 1908 року на сцені Міського театру (нині Національна опера України імені Т. Г. Шевченка), сестер Катерину й Олену Сергеєвих готував особисто Микола Віталійович Лисенко. Далі — успіх, а згодом і перші партії в оперних спектаклях. І майже щоденне листування з Миколою Шехоніним. 1909 року вони повінчалися в Києві і вирушили у весільну подорож за кордон, до Парижа. Через рік у них народився син Сергій. Відтоді київською адресою Шехоніних понад 30 років була вулиця Золотоворітська, 15 (крило будинку по Володимирській, 40/2).

1909 року Микола Шехонін дебютував у Києві як архітектор, взявши участь і здобувши першу премію в конкурсі на краще оформлення фасадів міської публічної бібліотеки (нині це — Національна парламентська бібліотека України). Щоправда, будинок звели за варіантом, запропонованим іншим конкурсантом — архітектором Збігнєвом Кляве. Але молодого дебютанта помітили, належно поцінували, а невдовзі до нього надійшли замовлення.

У родині зодчого зберігся авторський рукописний перелік архітектурних та інженерних робіт, виконаних ним у 1909—1933 роках. Там згадано набагато більше об’єктів, ніж досі було відомо в Києві. Окрім того, зберігся альбом світлин і фоторепродукцій проектних креслень, оформлений М. Шехоніним у повоєнний час. В альбомі простежується все, що він вважав своїм доробком на батьківщині. За родинним заповітом, цей альбом має надійти до Інституту рукописів Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського.

Першою спорудою, здійсненою за проектом та під авторським наглядом М. Шехоніна в Києві 1910 року, став прибутковий будинок інженератехнолога Степана Лаврентьєва на вул. Саксаганського, 101. Первісний проект склав архітектор Сергій Тимошенко у стилі українського архітектурного модерну. Тут і характерні шестикутні вікна, і керамічні полив’яні кахлі, орнаментика з геометризованих рослинних мотивів, тактовно подана на всіх площинах. Але якщо порівняти цей проект і виконану роботу, стає помітно, чому М. Шехонін дозволив собі включити до власного доробку “проект і нагляд”. Він виправив очевидні помилки колеги в плануванні, які не подобалися замовнику, змінив деякі суттєві деталі на фасаді. Відтак останній отримав кращі пропорції та оригінальне вікно над проїздом у тому ж дусі українського архітектурного модерну. А як власний авторський розчерк розмістив ще й ампірні віночки з гирляндочками — такі милі, як побачимо далі, прибічникові класицизму Шехоніну.

Окрім мистецької, будинок на Саксаганського, 101, має й історичну цінність: квартиру в бельетажі з отим вікном над брамою в 1911—1913 роках винаймала українська письменниця, фольклорист, етнограф Олена Пчілка (Ольга Петрівна ДрагомановаКосач), мати Лесі Українки. Про перебування поетеси нагадує меморіальна дошка на фасаді будинку. Тут у різний час мешкали й інші відомі особистості, зокрема Микола Лисенко, а сам господар був у Києві 1910х років активним громадським діячем, гласним (депутатом) міської Думи, членом десяти комісій при Міській управі, а також членом Об’єднаного комітету зі спорудження пам’ятника Т. Шевченку в Києві.

Отже, попри петербурзьке виховання, обоє — вчорашні студенти, а тепер — кияни М. Шехонін і С. Лаврентьєв — належно перейнялися українікою, тоді офіційно забороненою в імперії.

Другою і дуже відомою, здійсненою того ж 1910 року роботою, М. Шехонін називає прибутковий будинок Йосипа Юркевича по вул. Паньківській, 8. Там ще більше відчувався український дух — передусім в особі власника — відомого лікаря та українського громадського діяча і доброчинця — і в оздобленні фасаду в стилі українського архітектурного модерну. Первісний проект виконав теж архітектор С. Тимошенко, але й тут над брамою влаштовано потрійне вікно такого ж вигляду, як і в будинку Лаврентьєва. Будинок на Паньківській, 8, теж овіяний славою діячів української культури.

Початок роботи Шехоніна в Києві збігся з періодом так званої “будівельної лихоманки”, що охопила місто напередодні Першої світової війни. Водночас зводилися десятки багатоповерхових прибуткових житлових будинків на центральних вулицях. На зміну модерну прийшов стиль неоампір, що позначався, переважно, в застосуванні елементів декору, властивих цьому стилю. За проектами та під наглядом М. Шехоніна на початку 1910х років було споруджено, крім названих двох, ще кілька великих будинків. Досі ними вважалися ті, що споруджені на вул. Саксаганського, 78, та на Тарасівській, 3а. Тепер ми можемо назвати ще чотири, хоча два з них не збереглися (вул. Саксаганського, 80 та 122), а інші два залишаються окрасою міста. Це — колишній великий прибутковий будинок по вул. Січових Стрільців, 58/2, споруджений на замовлення Марії Свєчнікової, та по вул. Гоголівській, 50, що належав лікарютерапевту Михайлові Супруненку. Обидва будинки датовані 1912 роком. А те, що вони досі не зараховані до Зводу пам’яток історії та культури, слід вважати упущенням міської влади, яка досі “не помічала” гарних фасадів. Крім імені відомого автора та високої якості архітектурного оздоблення, обидва будинки мають також історичну цінність: на колишній Львівській, 58/2, свого часу мешкали український письменник Степан Васильченко та солістка капели “ДУМКА” Міліца Корьюс — майбутня світової слави зірка театру і кіно, чарівна героїня фільму “Великий вальс”. А на Гоголівській, 50, у повоєнні роки мешкали українські письменники Діодор Бобир та Юрій Збанацький.

Найбільшим ансамблевим твором М. Шехоніна у Києві став комплекс із дев’яти споруд Олексіївського військовоінженерного училища на Звіринці. “Це будова грандіозного масштабу, з широко розкинутими бічними крилами й ефектним восьмиколонним портиком у центральній частині фасаду. Виконано будову за проектом арх. Шехоніна в стилі петербурзьких будов початку ХІХ ст. (т. зв. Empire)”, — писав український мистецтвознавець Федір Ернст 1930 року. До речі, водночас у стилі ампір на Липках було споруджено так звану Льотну школу прапорщиків (нині Центральний будинок офіцерів ЗСУ) за проектом українських архітекторів Василя Кричевського та Володимира Пещанського. Така була мода.

Величний головний навчальний корпус і нині є окрасою бульвару Лесі Українки — тепер уже як Військовий ліцей імені Івана Богуна. Будівництво здійснювалося в 1914—1918 роках під керівництвом військового інженераполковника Івана Лільємолодшого та під наглядом автора проекту, який, зважаючи на воєнний час, був мобілізований до інженерних військ. Хоч і тривала війна, але жодних спрощень проекту не сталося, а висока якість будівельних матеріалів та виконання робіт забезпечили сто років існування всього комплексу. Про автора і будівничого нагадує меморіальна таблиця на фасаді Ліцею.

Зі встановленням радянської влади для М. Шехоніна настає другий етап життя і активної творчості. Одна з ранніх його робіт цього періоду збереглася в Черкасах: чотириповерховий корпус колишньої махоркової фабрики на вулиці Благовісній, 170 (нині — адміністративний будинок).

І такий призабутий факт: 1924 року М. Шехонін на прохання професора Євгена Оскаровича Патона виконав кілька перспективних рисунків нового моста через Дніпро замість зруйнованого Ланцюгового. Нині майже на тому місці — міст Метро.

На початку 30х років М. Шехонін віддає належне прогресивному конструктивізму. Одною з відомих його робіт того часу був так званий Будинок держустанов на вул. Хрещатик, 5, споруджений у 1929—1931 роках і безоглядно зруйнований 2004го заради вирівнювання “червоної” лінії під нову висотку.

Зберігся один із кращих у Києві зразків стилю конструктивізм — будинок на вулиці Межигірській, 2, — відомий тепер як Київський муніципальний театр опери і балету для дітей та юнацтва. Ще 1929 року на замовлення профспілки працівників м’ясорибоконсервної промисловості архітектор М. Шехонін виконав проект Будинку культури, названий “Харчовик”.

Новий об’єкт опинився по сусідству з пам’ятками історії та архітектури минулих часів: ліворуч — Контрактовий дім 1815—1817 рр. у стилі класицизм, праворуч — старий академічний корпус початку ХVІІІ ст. у стилі українського бароко. Микола Шехонін блискуче впорався зі складним завданням. Сірий колір цементного тинькування приглушив гру світлотіней на новітніх різномасштабних і функціонально виправданих об’ємах фасадів, а різна висота окремих частин коректно й тактовно пожвавила загальний абрис новобуду. Він цілком пасує до цього місця Контрактової площі, ансамбль якої є своєрідним музеєм історії архітектури ХVІІІ—ХХІ століть. Будинок клубу “Харчовик” слушно має статус пам’ятки архітектури конструктивізму.

Перший здійснений столичний проект М. Шехоніна — відомий житловий будинок працівників “Укрзаготзерно” на вулиці Лисенка, 8, що зберігся й досі. Відновимо його ж авторство в іншому оригінальному офісножитловому будинку “Спиртотресту”, що зберігся на Бехтерєвському провулку, 4.

У другій половині 30х років за проектом М. Шехоніна збудували залізничний вокзал у Вінниці (зруйнований під час Другої світової війни). Це теж призабута сторінка творчої біографії Зодчого.

Існує припущення, що за проектом М. Шехоніна 1936 року на Звіринці збудували за державний кошт особнякдачу для народного артиста республіки Михайла Донця. Дякуючи непересічній вдачі господаря та його дружини — оперної співачки Марії ДонецьТессейр, там утворився самобутній мистецький центр, де панували музи та інтелект, де гостями бували видатні постаті того часу — від митців до урядовців. Але нікчеми зі всевладних “органів” настільки зненавиділи улюбленця публіки Михайла Донця (бачте, 1918 року вітав Симона Петлюру!), що не тільки знищили його на початку війни за спеціальною вказівкою з Москви, а й дачу зрівняли з землею у дні… сотих роковин від дня народження українського генія — то був 1983 рік!

Кілька поколінь киян отримали середню освіту в школах № 61, що на Лук’янівці, та № 25, побудованих за проектами М. Шехоніна. Діють вони і досі. Цікаво, що 25та, зведена в самісінькому центрі історичного “міста Володимира” у співавторстві з архітектором Олександром Недопакою, була зразком швидкісного будівництва: її звели за чотири з половиною місяці — від 15 квітня до 29 серпня 1939 року! Що то значить “більшовицькі темпи”! (До речі, сам О. Недопака 1943 року теж мусив залишити Київ).

У дусі “соціалістичної реконструкції” Києва та творчих дискусій щодо шляхів розвитку радянської архітектури прокотилася хвиля переосмислення та перебудови деяких відомих київських споруд. Так, за проектом М. Шехоніна було реконструйовано будинок колишньої кондитерської “Семадені” на Хрещатику. Оновлений фасад уже не мав рис еклектики і отримав чітко окреслений симетрією вигляд громадської будівлі в стилі класицизм. Там розмістився популярний до війни “Радіотеатр”. Будинок зруйновано під час тотального більшовицького нищення Хрещатика в окупованому нацистами Києві у вересні 1941 року. Робилося це, як нині відомо, за вказівкою та виконавцями з Москви!

За іншим проектом М. Шехоніна передбачалася подібна реконструкція фасадів Оперного театру, але до цього не дійшло.

На нашу думку, не варто критикувати “перевдягання” старих будівель у новомодні архітектурні шати: так було здавна в усьому цивілізованому світі. Як інші київські приклади — барокові форми й декор середньовічних Софійського, Михайлівського, Успенського соборів, перевдягнених за доби гетьманамецената Івана Мазепи.

Крім архітектурної практики, Микола Шехонін викладав, був професором київських Політехнічного, Інженернобудівельного та Художнього інститутів. Та чи згадують про це в теперішніх вишах, які стали університетами та академією?

На папері в репродукціях залишилися десятки нездійснених цікавих проектів М. Шехоніна, а сам він, переживши в поневіряннях і голоді нацистську окупацію Києва, мусив восени 1943 року виїхати разом із дружиною, сином і невісткою до Австрії. Так почалася третя епоха в житті Зодчого — тепер уже як художника, бо виживав на вимушеній еміграції, малюючи на продаж картини. То були куточки Відня, а потім — Північної Італії. Мав успіх на виставках, був членом товариств акварелістів Австрії та Італії.

У квітні 1948 року Шехоніни виїхали пароплавом до Аргентини, оселилися в БуеносАйресі. Разом із сином Сергієм, який 1937 року закінчив Київський будівельний інститут за фахом “залізобетонні конструкції”, знайшли роботу в місцевих будівельних компаніях. Виконували великі проекти за урядовими програмами. Микола Олексійович і там брав участь у художніх виставках, мав успіх, титулувався як київський професор.

Важливою творчою роботою М. Шехоніна в БуеносАйресі стали участь у конкурсі на проект Кафедрального собору Воскресіння Христового та розписи інтер’єру цього храму, виконані в 1959—1960 роках.

Микола Олексійович Шехонін одійшов у вічність 24 серпня 1970го у віці 88 років і похований на престижному Британському кладовищі в БуеносАйресі. Під тою ж стелою з білим православним хрестом покояться його дружина Олена (1883—1979), син Сергій (1910—1990) та невістка Олександра (1912—2002).

Насамкінець — подяка та низький уклін онуці — Марії ШехонінійБош, яка свято береже пам’ять про батьків та дідуся з бабусею — київських зодчого та артистку. Без участі Маші Бош наше дослідження не було б повним, хоча тут названо лише дещо — раніше невідомого авторства.

А монографія “Архітектор Шехонін. Три епохи”, підготовлена автором цих рядків, яка містить також добірки унікальних репродукцій і родинних фото, чекає на спонсорів…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment