Божевілля?

Броніслав ГРИЩУК,

м. Хмельницький

“Мене зовуть Віталька.

А тебе?”

Отак чимчикує парком (чи центром столиці) таке собі чудернацьке створіння із закоченими ногавицями, розхристаною сорочкою та блазенськими штанцями, що тримаються на самій лише підтяжцішлейці. Іде собі та й іде, з кумедним “чаплінським” підскоком, із бездумною усмішкою на устах. Раптом помічає на лавочці самотню дівчину з книжкою на колінах. Одразу ж рішуче підсідає до неї і з дитячою безпосередністю довірливо мовить:

— Мене зовуть Віталька. А тебе?

І услід за цими словами зворухує геть усім що має: бровами, губами, вухами, підборіддям… шлунком… селезінкою. Дівчині за такої ситуації підвестися б із лавчини та втекти від гріха подалі. Так ні ж, вона ще й усміхається, називає своє ім’я. Оля, чи Поліна, чи Тамара… Аякже. Їй за це, мабуть, гроші платять, вона — наче своєрідна підтанцьовка у Вітальки (як ото роль підтанцьовки сумлінно виконують дві старушенції, що сидять біля під’їзду будинку, де буцімто й мешкає Віталька). А завтра знову цей дивак чеберятиме вулицею, знову залицятиметься до ОліПоліниТамари, експлуатуючи той самий сценарний телесюжет. Ті ж багаторазові жартики, з яких постав би в усій своїй недолугості, тупості, примітивності черговий представник дурникаукраїнця…

О, безсмертний Стецько! О, незнищенний ГолохвостийГолохвастов!

Кілька років тому в центральній періодиці я неодноразово писав про Вєрку Сердючку, що надовго, на цілі роки коронувала себе бутафорською п’ятикутною зіркою та велетенськими цицьками (нехай би нині натягнула на себе ті обладунки!). Ну й що? Чи сумнозвісний Данилко притих бодай на тиждень після тих публікацій? Та де там. Навпаки, ще й мені, авторові, дісталося від читачів (мовляв, та відчепись ти від тої Сердючки, людям подобається — і квит!).

Так, судячи з усього, і з Віталіком буде. Людям же — подобається. А супроти публіки не попреш. Публіка бажає пореготати після гуртового випивону та закусону. Чи після трудового дня. І до ліхтаря їй той факт, що Віталік оце не над якимсь абстрактним космополітомдурником кепкує, а таки над щонайщирішим патріотомукраїнцем насміхається. Над кожним. Над тим, хто стояв (і не стояв) свого часу на Майдані. Над тими, хто боронить нині Україну від ворога, проливає кров за її свободу та незалежність… Коротко кажучи: якби Віталька якимсь чином передавав свої “смішні” сюжети на московське телебачення, можна нітрохи не сумніватися: вони б там пройшли “на ура” без усякої цензури, без усякої затримки!

То невже так важко збагнути, на чий млин ллє воду оця на перший погляд пришиблена істота?

Мені довелося бачити цю “істоту” поза хохмацькими теледурницями. Цілком пристойний в’юноша. Без випендрьожу. Без отих бровогубошлункових гримас та “українських” жартиків. Бо навіщо йому, скажіть, ота насильницька українізація. Таксяк відслужив “принуділовку” (подібно аптечному працівникові, якомусь там фармацевту чи провізору, чия нібито “службова” мова — латинь), поклав свої доляри чи гривні у кишеню і… тільки його й бачили, тільки й чули його псевдоукраїнську мову та вимову — служба скінчилася, баста! Настав час переходити на общепонятний. І Віталька переходить. І Владімір Зеленський під регіт багатотисячного глядацького залу, того самого, постійною окрасою якого донедавна був головний сміхачкомуніст України Симоненко, і Потап із Настею, й Ірина Білик (ще з десяток чи трохи більше років тому мені випало бути на прийомі у Хмельницького міського 0голови разом з отою співачкою, тоді вона ще розмовляла винятково українською мовою) перейшли на російську, і десятки інших українських співаків та співачок — перейшли. Чи нашим співакам і співачкам ХТОСЬ таку умову ставить: переходь, мовляв, на НАШІ правила гри, бо як не перейдеш, то… Чи інша якась причина засилля отого масового божевілля? У чому тут секрет, га, пані Руслано Писанко? Мода така, чи що? Якщо така мода, то чого ж не переходить на общепонятний Святослав Вакарчук?

Цезар і флібустьєри

Щось я все про співаків та співачок.Так, наче на них світ клином зійшовся. А тим часом, крім них, є ще й акомпаніатори. Бо що то за спів без супроводу? Виконати якийсь класичний акапельний вокаліз чи народну акапельну пісню здатні у нас Ольга Басистюк, Ніна Матвієнко або, скажімо, “Піккардійська терція”, уже не кажучи про церковні православні піснеспіви (далі не стану перераховувати — боюся щось наплутати). А от про акомпаніаторів “честь імєю” викласти деякі міркування. Отже, прощавай, виконання а капела. Здрастуй, акомпанемент! Є навіть такий марш — “Привіт музикантам”. Скористаємося ним, аби передати привітання акордеоністу Яну Табачнику, організаторові телешоу “Честь имею пригласить”. Такот, поки знамениті гості всідаються за ресторанні столи, поки наливають у келишки горілки, коньяки, вина та лікери, я, автор цих рядків, переповім читачам дуже давню пригоду, яка сталася ще до нашої ери з юним Гаєм Юлієм Цезарем, задовго до того, як він став тріумвіром (цю історію переповідаю не просто так, вона ще стане у пригоді трохи пізніше).

Не вдаючись до деталей (коли, як і чому), скажу тільки, що юний патрицій, рятуючись від покарання диктатора Сулли, вирушив у далеку морську подорож, і на зворотному шляху втрапив до рук морських розбійниківпіратів (які, до слова, тоді ще не звалися флібустьєрами). Тож юнак був свідком того, як ці жорстокі нелюди викидали за борт полонених, зв’язаних спина до спини, аби в такий спосіб позбутися зайвих ротів, себто потенційних споживачів корабельного харчу. Водночас, небезпідставно здогадуючись, що Цезар, одягнутий у пурпурову тогу й оточений рабаминевольниками, є вельми знатною особою й, отже, на ній можна втовкти чималу копійку, дозволили відрядити одного зі слуг в Італію для перемовин про викуп.

Протягом двох тижнів перебування в полоні Цезар зовсім не виказував бодай найменшого страху, так, що здивовані розбійники інстинктивно схилялися перед його гордими промовами, а майбутній диктатор ніби передчував свою долю, бачив на небі яскраву зорю власної величі. Іноді він з іронічною посмішкою брав участь у забавах піратів, але раптом, ніби згадавши про своє становище, йшов геть, погрожуючи повісити їх усіх, якщо хтонебудь відважиться потривожити його спокій. І ці варвари замість того, щоб ображатися, мимоволі підкорялися цій залізній волі…

І ось обслуга доставила викуп, сума нечувана — п’ять тисяч золотих монет, як і обіцяв свого часу сам полонений патрицій. По тій оборудці звільнений Цезар негайно вирушив у місто Мілет і велів зараз же спорядити кілька кораблів, аби погнатися за хижаками. Незабаром Цезар таки наздогнав їх у групі островів, де пірати саме кинули якір. Цезар відрізав їм шлях для відступу, захопив кораблі, обтяжені не тільки монетами для викупу, а й коштовностями, що їх корсари здобули в попередніх пограбуваннях, сторицею відшкодувавши таким чином усі витрати на спорядження суден каральної експедиції. І, як довершення виконаних обіцянок, Цезар звелів повісити на прибережних деревах всіх узятих в полон кілікійських піратів (тогочасна Кілікія — це десь біля сьогоднішньої Сирії).

Але й таке суворе покарання не стримало морських розбійників, які також, услід за римськими патриціями, розсмакували принади розкошів, зібрали флот у понад тисячу галер, і судна їхні, виблискуючи царськими багатствами, хизувалися ще й позолоченими пурпуровими вітрилами та обкованими сріблом веслами (шкода, що в той язичницький час не було ще унітазів!).

Про це можна було б оповідати безкінечно, але ж ми пам’ятаємо, що нас чекає ще Ян Табачник, першокласний акордеоніст, концертмейстер, соліст, організатор масовок, які складаються винятково із “зірок” естради міжнародного рівня, представників класичного репертуару, гітаристів, “народників”, блатняків (згадаймо служителя Феміди, виконавця знаменитої “Мурки”!).

Скажу відразу, що Ян Табачник аж ніяк не Віталька зі своїми заробітчанськими хохмами та бездумним шлункокишковивертанням. Більше того: зізнаюся, що в дитинстві й у ранній юності я теж перехворів схильністю до музичного мистецтва, навіть вірша, ще в Союзі, написав про те, як “Ян Табачник висотує соло на акордеоні і синкопи його — мов прощальні ридання та схлипи…” Але я тут не так про музику (категорію естетичну), як про поняття моралі, людської поведінки (категорію етики).

Отже, що мені до душі в Янові Табачнику? І чого та душа категорично не сприймає? Поперше, то, на мій погляд, справді класний музикант. Давно вже (давно — для мене) звучали у його виконанні угорські танці німецького композитора Йоганнеса Брамса, ще якісь популярні речі. Мені важко судити про взаємини Табачника з іншим музикантом — Ігорем Завадським, віртуозомакордеоністом, кілька років тому засудженим нібито за педофільство. Як стверджував на суді (і поза ним) Завадський, посадили його з вини, мовляв, Табачника, який бачив у Завадському свого конкурента. Так це чи ні, не мені судити, нехай вирішує суд, але (бодай на рівні емоцій) скажу, що не вірю ні в педофільство Завадського, ні в потаємне бажання Табачника сподіяти з “конкурентом” чи не те саме, що “сподіяв” свого часу з Моцартом його вчитель Сальєрі, як це й досі побутує в обивательських доморощених міфах. О. С. Пушкін також не оминає цієї теми у своїх “Маленьких трагедиях” (“Моцарт і Сальєрі”). Можливо, мої міркування не вельми переконливі? Адже я не чув, як виконує Ігор свій репертуар!

Одначе повторюю: я не юрист, не музикант, отож не лізтиму поперед батька в пекло. Що ж стосується етики… Мене, приміром, дивують організовані Табачником телесюжети, їхня антиукраїнська спрямованість. Здавалося б, граєш, чоловіче, то й грай, доки маєш здоров’я, навіщо ж відбираєш хліб у Гордона, який робить свої інтерв’ю набагато краще, знаходить по всьому світу співбесідників розумних, тонких, інтелектуальних, а не намагається запросити в студію будького, а надто людей з українофобським душком — приміром Азарова, Бузину і т. ін. І що характерно: Табачник з усіма запрошеними — на “ти”. Чи той же тодішній глава уряду Азаров, чи нині покійний Бузина, чи “братикролики”, чи дипломати найвищого рангу — кожний із гостей “старинный трук” (себто “друг”) акордеоніста Табачника, кожний із них має щасливу нагоду побувати в його заміському палаці, спожити чаркудругу найвишуканішого заморського коньяку. І, звісно ж, удостоїтися від хазяїна вельможнопоблажливого “ти”.

Мій дім — моя фортеця

І що за мода така пішла останніми роками? Хвалитися (по телевізору!) своїми статками. Своїми обійстями, садами, клумбами, конюшнями, оранжереями, бібліотеками, картинами. Чи власники усіх цих розкошів, надто ж після Межигір’я та інших нібито націоналізованих латифундій, вважають, що така відкритість допоможе уникнути люстрації та інших проскрипцій? Цілком даремні побоювання, ніхто вас не оголосить суб’єктом поза законом. Спокійно вихваляйтеся далі. Пурпуровими позолоченими вітрилами, обкованими сріблом веслами, червоними тогами та туніками (читай: розкішними яхтами, чия вартість обчислюється десятками мільйонів доларів, маєтками, басейнами, садами, меблями чи не вікторіанської доби, італійським мармуром, шикарними чоловічими костюмами та запаморочними цінами прекрасних вбрань для якихось неземних істот, що, подібно міфічним ельфам, порхають у повітрі, живуть десь у горах, річках, на деревах і лише зрідка злітаються в палаци на бенкети, аби пальнути по сто грамів та загризти міцнющий нектар екологічно чистою амброзією (як мовила одна власниця палацу, що не снився навіть Нерону: “Вот видите? Я срываю с грядки огурчик и сразу же отправляю его в рот… А зачем его мыть? Это ведь не Бессарабский рынок. Вот так: нямням — и нет огурчика! Хотите последовать моему примеру?”

О, я би “послєдовал”. Якби ти, прекрасна німфо, не так далеко від Проскурова перебувала. І якби Господь дав дрібочку здоров’я, бодай на один день чи хоч би на годину!

Але я знаю: дива не станеться, коли б ота наяда й зіправді постала переді мною в алькові Проскурова, бо свої огірочки я вже, так чи не так, а таки схрумав, і не на восьмому десятку літ про них мені згадувати. Я ж не якийсь там невичерпний Ян Табачник! І коли розповідаю про “огірочки”, то маю на оці не жону Табачника, а збірний образ спокусливого олігархічного жіноцтва, що жиє і біситься з жиру в обіймах Вельзевула, одного із синонімів наймення диявола.

Це з його намови ви, яко змії, всякденно нищите екологію України. Усупереч усім законам, писаним і неписаним, природним і державним, людським і Божим, ви підкусюєте частки живої плоті землі, найродючішої на планеті, висушуєте русла річок, позбавляючи їх піску і мінералів, вирубуєте карпатські і поліські ліси під території ваших маєтків, спотворюєте береги і заплави Дніпра, інших річок України, великих і малих. Це тільки сатана міг сподвигнути олігархів до вивезення з карпатських гірських річок місцевого гравію для… будівництва київських житлових вілл, майданчиків для приватних гелікоптерів, оранжерей, стаєнь, картинних галерей…

Чи бачили ви, щоб нормальна людина сиділа на гілляці й одночасно спилювала цю ж гілляку! На таке здатен лише божевільний. Або наш приятель Віталька.

А тим часом ви спилюєте, висушуєте, оголюєте, вбиваєте, і все це сподіюєте заради того, аби ваша олігарша зірвала з грядки огірок і мовила при цьому своє загадкове “нямням”.

Чи це не божевілля?

* * *

О, ні! То просто хвороба. Столітня, тисячолітня. Невиліковна. Однакова в усі часи. Вона з’явилася задовго до оздоблених сріблом піратських весел і прикрашених злотом пурпурових вітрил.

Хотілося б розповісти більше про спосіб життя олігархів. Але… обмежуся крилатим латинським, для всіх епох придатним:

O TEMPORA, O MORES! (о часи, о звичаї!)

Який же він був мудрий, отой державний муж Ціцерон. Саме йому приписують цей безсмертний крилатий вислів.

Сьогодні знаменитий оратор — можна не сумніватися — повторив би його, слово в слово.

Часи змінюються — звичаї ж зостаються непорушними.