Екскурсія у світ Івана КарпенкаКарого

Кожен театр намагається показати у столиці все найкраще, що вдалося створити. А нещодавно свою нову роботу — музичну драму “Про що плачуть верби” за п’єсою Івана КарпенкаКарого “Безталанна” у Києві презентував Закарпатський обласний український музичнодраматичний театр імені братів Ю.А. та Є. Шерегіїв.

“Цей твір привернув мою увагу як режисера саме завдяки великій пристрасності. Іван КарпенкоКарий створив багато чудових п’єс: “Хазяїн”, “Сто тисяч”, “Мартин Боруля”, але в інших його творах немає такого емоційного напруження. І найстрашніше не егоїзм і ревнощі героїв, а саме людський поговір, який досить часто ламає долі. Якби ми були толерантнішими один до одного, уміли вислухати того, хто поруч, а не поспішали його звинуватити і образити, то, можливо, вдалося б уникнути сьогоднішньої війни на Сході країни. Саме ці моменти я намагався показати у своїй новій виставі”, — розповів режисерпостановник, художній керівник театру, заслужений артист України Василь Шершун.

Уперше виставу показали у рідному Ужгороді наприкінці минулого театрального сезону. Режисер дещо скоротив п’єсу, оскільки, на його переконання, не всі деталі, зображені у творі, актуальні сьогодні. Та й люди зараз почали мислити швидше, і не всі речі, що мали значення тоді, важливі зараз. Можна погоджуватися чи не погоджуватися з таким режисерським трактуванням, але саме творчі експерименти рухають мистецтво вперед.

Проте багато чого з описаного Іваном КарпенкомКарим залишається актуальним і сьогодні.

Читаючи п’єсу “Безталанна”, усвідомлюєш геній українського драматурга, котрий зумів написати драму про долі на всі часи.

З драматичного твору було зроблено музичну виставу. Виникає питання: чому?

“Я дуже люблю музику, сам танцюю, не дивлячись на поважний вік, — продовжує пан Василь, — адже в музиці і танці розкривається душа людини. Ці засоби допомагають глядачеві краще зрозуміти класичний матеріал, посправжньому відчути почуття героїв п’єси. А найкращі композиції гуртів “Даха Браха” та “Перркалаба” використані в постановці, з інтересом сприймають представники різних поколінь”.

Ще одна режисерська знахідка — вистава подана як екскурсія до музею. Саме такий підхід дозволяє вільніше поводитися з класичним матеріалом.

Достовірні образи було створено народною артисткою України Ларисою Білак (удова Ганна), акторами театру Дмитром Сньозиком (Гнат), Лізою Неглядюк (Варка), Марією Палфі (Софія), Юрієм Мочарком (Степан), Анатолієм Мацаком (москаль Іван), Миколою Словяніном (Омелько), Рудольфом Дзуринцем (Дем’ян), Юлією Лосєвою (хазяйка на вечорницях Явдоха), Юдітою Чорною (Параска). Та, напевне, головна дійова особа спектаклю — українські верби, що є носіями вікових традицій. Це можна збагнути, якщо торкнутися їхнього стовбура, крони, вслухатися в шелестшепіт. Верби вміють радіти за щасливих людей і вміють гірко плакати над загубленими долями. Верби і нині в печальній скорботі за долями багатьох сучасників…

Вистава “Про що плачуть верби” вже побувала з гастролями у Коломиї та Дрогобичі, де мала успіх. Зі своїми виставами закарпатці об’їздили майже всю Україну.

А в творчих планах Василя Шершуна здійснення постановки широковідомої трагедії Вільяма Шекспіра “Ромео і Джульєтта”, яку митець хоче показати столичному глядачеві вже наступного сезону. Отже, чекатимемо нового приїзду талановитого театрального колективу із Закарпаття.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment