Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Досліджуючи перебування Тараса Шевченка в Москві, виявив і деякі нові документи про його друга Михайла Олександровича Максимовича (1804—1873) — українського історика, мовознавця, фольклориста, природознавця, професора Московського університету, першого ректора Університету святого Володимира в Києві. Ці документи, переважно листи Максимовича, зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського та Російському державному архіві літератури і мистецтва. Вони доповнюють цікавими штрихами відому інформацію про широкі зв’язки та знайомства професора в Москві й особливо про тепле, залюблене ставлення Михайла Олександровича до дружини Марії Василівни Максимович (Товбич), яка була значно молодшою від професора. Вони побралися у 1853 р., а в цій статті йдеться про приїзд Максимовича в справах до Москви наприкінці 1858 р.
Тоді професор з української Михайлової гори зупинився “в номерах біля Арбатських воріт”, у будинку Макарова на Знаменці, недалеко від храму Тихона Амафунтського, в якому 27—28 квітня 1861 р. знаходився прах Тараса Шевченка дорогою в Україну. Ледь поселившись, Максимович поїхав до Олександра Кошелєва на Поварську, де у 1848—1852 рр. бував Гоголь, а 25 березня 1858 р. — Шевченко. Ввечері Михайло Олександрович відвідав Осипа Бодянського в Газетному провулку. Про візити наступного дня писав у листі до дружини: “На другой день (в четверг 9 окт.) поехал я к Погодину, от него к Ивану Сергеевичу (Аксакову. — В. М.), который уже поместился на Никитской с конторою “Беседы” и “Паруса” (йшлося про редакції газет “Русская беседа” і “Парус”. — В. М.); от него к Аксаковым, которые уже переехали на новую квартиру очень красивую, между Никитскою и Кисловкою”.
До речі, це важлива інформація від українського вченого для біографії російського письменника, бо в сучасній енциклопедії “Москва” (1998) та новітній “Московской энциклопедии” (2007) сказано, що “за місяць до смерті Аксаков жив у Малому Кисловському провулку, 6”. Насправді, за свідченням Максимовича, письменник, який помер у квітні 1859 р., поселився в останній своїй квартирі ще восени 1858 р.
Та продовжу цитування листа Михайла Олександровича: “Меня встретила Ольга Семёновна (дружина Сергія Аксакова. — В. М.) и повела к Сергею Тимофеевичу, который всё лежит, хоть с лица и лучше прежнего; ему вручил я от тебя шапочку… которую он и надевал на себя… Об тебе расспрашивали с любовью, особенно Ольга Семёновна, которая тебя очень любит, и все кланяются тебе”.
О тій порі в Москві перебував Пантелеймон Куліш, і Максимович описав Марії Василівні епізод, який додає цікавий штрих до його характеру:
“Был в Москве Кулиш, который был на часок у Аксаковых и позван был на вечер, но спросил у человека: “Кто есть” и узнав, что там я — не пошел и уже не был; не был ни у Бодянского, ни у Щепкина… такой чудак! А жена его осталась, говорят, в Мотроновке; и мы с Ольгою Семеновной говорили, что если бы ты написала ей и пригласила ее к себе на Михайлову гору на всю зиму и весну!.. Вот право не дурно бы было”.
Справді, сім’я Максимовичів по-доброму ставилася до Кулішевої дружини Олександри Михайлівни, і та якось писала їм: “Марью Васильевну я полюбила от души, да я не сомневаюсь и в искренности чувств, которые она мне в письмах несколько раз выражала… Марья Васильевна писала, что у неё так хорошо, как в раю”. Пізніше Максимовичі навіть запропонували Кулішисі стати хрещеною їхнього сина Олексійка. Та відповідала згодою, хоча приїхати з Петербурга не могла: “Я с величайшим бы удовольствием назвала Ваше дитя своим, запишите меня Вашей кумой, а за меня поставьте кого-нибудь другого, потому что у меня нет надежды приехать к тому времени. Как надежды мои обманчивы, как желания мои неудобоисполнимы! Я горю от нетерпения быть опять в Малороссии… Обнимите же за меня моего будущего сына или будущую дочку. При крещении наденьте мой крестик, который вышлю с этой почтой. Если же вы меня и не запишете, то во всяком случае Ваше дитя для меня мило”. Цікаво, що в цьому листі дружина Куліша передала Максимовичам вітання від Шевченка: “Тарас Григорович вам очень кланяется…”
Професор побував і у Михайла Щепкіна, до речі, про цей візит не знав навіть Теодор Гріц, який у літописі життя і творчості артиста за 9 жовтня відзначив тільки те, що Щепкін цього дня зіграв роль Мерсьє у французькій комедії “Честь і гроші”. Максимович писав: “Был я у Щепкина, который дуже тебе кланяется. Он подал уже в отставку”. Останнє було значним перебільшенням, адже Щепкін продовжував активно працювати в театрі, скажімо, з того часу й до кінця 1858 р. він виходив на сцену понад десять разів, зокрема у “Ревізорі” й “Москалі-чарівнику”. Можливо, Максимович мав на увазі, що тоді Щепкін збирався на гастролі до Іркутська і Кяхти, розраховані на півроку, проте цього не сталося.
Листи Максимовича до дружини свідчать про коло давніх друзів, які радо його приймали: “Вечером вчера побывал у Шевырёва, который тебе кланяется и даже целует ручку: вы равно друг другу полюбились!” (10 жовтня); “Я в воскресенье по обыкновению отправился в 4 часа обедать к Аксаковым, у которых пробыл до 10-ти: они очень рады твоим письмам, и мы много об тебе говорили” (25 листопада); “Вчера обедал у Аксаковых. Сегодня буду у Кошелевых… Приедут и Хомяков, и Черкасский на Святки, а Самарин Ю. уже давно приехал…” (23 грудня).
Максимович не забув і про підшукання собі постійної квартири, бо в номерах біля Арбатських воріт виявилося вкрай незручно. Вже 10 жовтня розповідав дружині: “Отправился искать себе квартиру на Тверской или на Никитской; ибо вчера не удалось найти удобней, а у Василия (в номерах. — В. М.) не выгодно, потому что на 3 этаже; накладно будет ногам моим”. Максимович писав, що відвідав 20 (!) помешкань для себе і нарешті в листі від 21 жовтня повідомляв Марії Василівні: “25-й номер, из которого пишу теперь, высоко — на 3-м этаже; всякий раз 40 ступенек считать накладно для моих ног; и потому я завтра переезжаю отсюда в тот дом и в ту квартиру у Мебиуса, которую занимал Ив. Серг. Аксаков”. Справді, наступного дня професор переїхав у постійне приміщення й написав дружині: “Наконец я сегодня уже переночевал на своей новой квартире у Мебиуса и остался ею доволен…” Шевченкові повідомляв: “Пиши до мене: на Тверском бульваре, в доме Юсуповой, у фотографа Мебиуса”. Поет добре знав цей будинок, адже в березні 1858 р. він там тричі був у Сергія Аксакова.
У Москві Максимович перекладав псалми українською мовою й більше ніж через десять років, у березні 1869-го, з гордістю згадував у листі до Петра Вяземського: “В Москве, в 1857 году, вы видели и одобрили мой опыт переложения псалмов на украинское наречие”.
К Тебе, Господи, озвуся,
Стану говорити:
Ты едина моя пристань,
Моя доля в свете…
Немало часу віддав Максимович у Москві редагуванню зібрання творів відомого слов’янофіла Івана Киреєвського, з яким дружив. Ще на під’їзді до Москви писав дружині: “Зашёл на могилу Ивана и Петра Кириевских, поклонился им с глубокой грустью и любовью моею”. Двадцять п’ятого листопада повідомляв: “Я начал уже издание сочинений Кириевского Ивана в новооткрытой типографии Бахметьева, и вчера читал уже корректуру первого листа”.
У тому ж листі читаємо про деякі московські заняття й плани Максимовича: “Издам к новому году малороссийскую Игореву песнь, которой корректуру держал еще весной; издам после нового года букварь краткий… да ещё Игореву песнь с русским переводом и примечаниями”. Бачимо, що Максимович вважав “Слово о полку Ігоревім” українським твором.
Ще з травня 1858 р. Максимович брав активну участь у відновленні Товариства аматорів російської словесності, робота якого після 1830-х років практично припинилася. Про свого секретаря члени Товариства тоді говорили: “Вы воздвигли из гроба нового Лазаря”. У 1858 р. Максимовича обрано дійсним членом комітетів акліматизації тварин і акліматизації рослин, що працювали при Московському товаристві сільського господарства.
Окремо заторкну інтимну складову московських листів Максимовича до дружини Марії Василівни на Михайлову гору, бо ж вони глибше розкривають теплу й щиру душу Михайла Олександровича. Тим більше, що ця зворушлива сторінка біографії Максимовича ще не відкрита достатньо.
Докладно розповідаючи про свої справи в Москві, Максимович у кожному листі приділяв увагу дружині, неодмінно висловлював свої гарячі почуття до неї. Ледве приїхавши до міста, Михайло Олександрович зізнався в листі: “Мне без тебя скучно, и особенно здесь в Москве, но об этом уж лучше и не говорить”. Ішов час, і свої почуття до дружини Максимович виплеснув у вірші, надісланому додому 20 листопада 1858 р.:
Туман Москву накриває,
Печаль-тоску наганяє,
А мені тоска й без того,
Бо нема кохання мого.
Марусенька на Вкраїні,
А я собі на чужині;
Ой, вона там удовою,
А я тута сиротою.
Було б лучче не різниться
Коли дав Бог подружиться.
Ой, чим тоску розважати?
Будем весни дожидати;
И зійдемось, обіймемось,
Укупі жить ми поймемось,
Нема лучче й краще в свете,
Як укупе век нам жити!
До цього додавав у прозі:
“Моя дружина милая, моя зозуленько живенькая, моя голубко сизенькая, моя перепілочко, моя утонько, моя галочко, моя квітонько, моя криничко, моя веселочко, моя зірочко, моє сонечко, моє облачко, усе, усе моє ти на світі, усе яснеє і смутнеє, що Бог дає чоловіку, як рожаеться душа его на житье на сем свете!” Жінка, до якої звернені такі слова, мала бути щасливою.
Із перших днів перебування в Москві Максимович надсилав дружині щедрі подарунки. Скажімо, 21 жовтня він повідомив: “Выбрали для тебе уже фортепиано у Лейнгольда, за которое заплачено ему 200 р. сер., да за ящик для него и укладку 10 руб. и оно уже отправлено к тебе и должно явиться к тебе прямо на Гору: готовь деньги извощику, по накладной, рублей около 30-ти сер., но сперва посмотришь, поставив на место фортепиано, в целости ли довезено. Откладывали до зимнего пути, но я желал, чтоб ты поскорее имела удовольствие оглашать своею музыкою твое миленькое убежище в нагорной нашей хатке”.
Були й дрібніші, але справді зворушливі передачі в Україну з Москви з професійними рекомендаціями: “…Сего дня отправлены будут на почту семена для твоего огорода и цветников; я сам выбирал их у Майера на Лубянке и заплатил 12 р. сер. Должны быть хороши. Для цветов… приготовь землицу получше, почернее и пожирнее из перетлевших листьев и трав”.
Особливою турботою Максимовича був подарунок дружині на день народження. Він вирішив справити розкішну шубу: “Шуба тебе будет делаться на следующей неделе” (10 жовтня). Через десять днів — 21 жовтня — з почуттям добре виконаної роботи повідомляв: “Шуба тебе будет готова послезавтра, т. е. в четверг, и, кажется, ты будешь ею довольна, как мехом и воротником, так и верхом из черного атласа. Мантиль белая с черными хвостиками и также муфта куплены уже (за 31 р.), и удались очень; совершенно горностаевые… Шуба с мантилью и муфтою будут высланы на первой же тяжелой почте, еще в октябре в последних числах…”
До дня народження Марії Василівни люблячий чоловік відправив в Україну свій екіпаж: “Не знаю, как-то поехали наши экипажи… в эту неблагоприятную погоду и благополучно ли доедут к тебе… но, авось, Бог даст им путь добрый”. Двадцятого листопада Максимович обіцяв коханій дружині: “Завтра, як водиться, я таки випью трошки за твое здоровьячко, наливши по Марусин поясок чого нибудь смачненького, такого, що губи злипаються”. І знову висловлював їй щирі побажання:
“Дай же, Господи, щоб ти була завсегда здорова на весь новый год твоей жизни, щоб у тебе нищо не болело, ни душа, ни тело! Од всей души обнимаю тебе, целую и милую, моими мыслями, и благословляю тебе, мою ридную, мою верную, мою коханую и бажаную Марусеньку тебе любящий и тобі вірний друг Михаил”.
Вчитуючись у ці рядки вперше через більше як півтора століття, глибше розумієш, наскільки дорогою була йому Марія Василівна, яка стала живою душею Михайлової гори. Максимович розривався тоді між ними і Москвою, в якій відчував повноту інтелектуального життя.
