Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ
17 вересня 2015 року дуже близька родичка — пані Оксана — в Києві знов зустрілася з недолугою заявкою з приводу мови: “какая разніца”. Здавалося, що після півтора року путінської окупації з таким божевіллям у столиці України вже не зустрінешся. На жаль, це реальність не тільки в контрольованих “русскоязычными” закладах на кшталт “Кофе Хауз”, присутня вона й у свідомості значної частини суспільства.
Перш ніж детально прокоментувати “какую разніцу”, розповім сюжет із головних новин польського телебачення від 16 вересня. Він дотично стосується порушеної мною української проблеми. Йдеться про коментар до заяви голови Європейської комісії (одна з інституцій ЄС, яку часто представляють як виконавчий орган ЄС, а неформально називають “двигуном європейської інтеграції”) Жана-Клода Юнкера. Колишній прем’єр Люксембурга заявив, що за однакову працю в Європі повинна бути однакова заробітна плата. Польські економісти почали доводити, що на даному етапі це не реально, бо стан більшості економік країн ЄС помітно відстає від рівня найбагатших держав ЄС.
У коментарі також сказано, що для оцінок стану польської економіки треба дивитися і на пройдений шлях. Автор нагадував, що у час падіння комуністичної системи Польща та Україна мали однакові стартові можливості. Хоча багато фахівців вважають, що в українців були значно кращі стартові умови, бо, на відміну від поляків, вони мали розвинуту і космічну, і авіабудівну промисловість. Але за минулі 25 років рівень життя у Польщі став у кілька разів вищим, ніж в Україні. Польська мінімальна пенсія (а це приблизно 1000 злотих) не йде в жодні порівняння з українською в 1000 гривень.
У коментарі про економічний стан у Польщі делікатно сказано, що українці не використали історичного шансу. А якщо бути більш точними, то українці занапастили свій шанс на економічне диво та звільнення з кремлівського повідка. І тут не можна перекидати вини лише на ментально чужу владу. Це значно складніше явище. Воно базується на дикій філософії обивателя — “какая разніца”. Саме ця філософія дозволила прийти до влади Кучмі та пов’язаній із ним шантрапі на кшталт табачників. З її надр потім виринув Янукович. І коли поляки з першого дня усунення комуністичного режиму наполегливо прямують до європейських соціальних стандартів, то українська “какая разніца” дала можливість ментальному малоросу Кучмі побудувати систему дикого олігархату, в якій розчавлювалася здорова творча ініціатива, а відтак стимулювався відплив за кордон найпродуктивніших сил. Український ментальний покруч “какая разніца” став також однією з причин путінської війни, бо він був впевнений, що “какаяразнікі” не спроможні боронити рідний край. Люди “какаяразніцької” ментальності відіграли вирішальну роль у фатальних результатах багатьох українських виборів, проведених після 1994 року.
Поки у головах значної частини житиме цей рабський вірус, ми можемо лише мріяти, щоб за соціальними стандартами піднятися до рівня хоча б поляків. І звичайно, кадровий потенціал для цього у нас є. Проілюструю це прикладом із реального життя. Знайомі, які нещодавно робили у Варшаві ремонт помешкання, розповідали, що люди там охоче беруть українські бригади, бо працюють вони “акуратно та відповідально”…
Тут мусимо собі щиро сказати, що доки люди пера та слова не викорінять із людської свідомості самовбивчої “какаяразніци”, доти всі розмови про європейський вибір України залишатимуться лише словами-мріями. Складається враження, що влада у загальній масі цього не розуміє. Вона ментально мало змінилася від часів влади раннього Кучми. Не випадково Петро Порошенко часто заявляє про опір бюрократії під час проведення змін.
Потурання тим, хто й нині знов “какаяразнічає”, у час, який вимагає великої національної мобілізації, є такою злочинною бездією, якою 20 років тому було мовчання з приводу заяви Кучми, що “національна ідея в Україні не спрацювала”. Ця безвідповідальна, недопустима в устах президента фраза дала ґрунт для захоплення влади кримінальними кланами. Тому мусимо розуміти, що відсутність реакціївідсічі на “какаяразніцтво” руйнує українську перспективу. Тим паче, що нові заявочки про “какаяразніцу” можуть бути елементом путінської психологічної атаки, спрямованої на моральне виснаження українців. Коли чуєш знов і знов “какая разніца” — опускаються руки. А в той же час не так рідко чуємо (не тільки від Азарова з російських телеканалів), що незабаром у Києві відкриється другий російський фронт. Про погрози групи фанатичних прихильників незаконного будівництва в Києві на Оболоні нового храму УПЦ МП “поширити війну не тільки на Донбас, а й на Київ” священну Русь та її єдину “правдиву церкву” розповів у коментарі Юрій Гнаткевич, голова просвітницького Центру національного відродження ім. Євгена Чикаленка.
Це було заявлено 6 вересня 2015 року в Києві під час хресної ходи вірян московського патріархату за право будувати храм без оформлення усіх необхідних документів (винятково в стилі путіна!!!). Ця хода відбувалася під гербовим знаменом російської імперії (під чорножовтобілими прапорами), що його російські імперіалісти хочуть зробити державним прапором Росії, та під портретами останнього імператора Миколи ІІ. А тих, хто не поділяє тези “какая разніца”, називали сатаною, який повинен згинути (втопитися у морі “русского міра”?).
Звичайно, можна було сказати, що усе це божевілля, коли б 4 вересня не стався шокуючий інцидент з одним із водіїв таксі, який відвозив додому моїх близьких. Тип, який їм трапився, глузуючи з Тараса Шевченка (спочатку говорив російською, а згодом, щоб краще його “понялі”, перейшов на українську), їм прямо сказав, що українців треба розстрілювати, бо це не нація, а історичне непорозуміння. “І скоро вже прийде цей час, що всіх вас підряд такі, як я, будемо розстрілювати”, — погрожувала потвора в людському тілі! Хоч це викликало глибокий шок і пасажири не записали реєстраційного номера сумнозвісного таксі, проте не так уже й складно його дізнатися, бо 4 вересня автівку замовляли з мобільного телефону…
Якщо до того ще додати хизування Вадима Колесніченка про те, що тріумфальним маршем переможця повернеться він до Києва, то є підстави констатувати, що Кремль узяв курс на провокування конфронтації всередині України. І “какаяразнікі” є однією з соціальних груп, на які розраховують путінські провокатори. Тому проблему активізації “какаяразніків” не можна залишати поза увагою.
Тим паче у час, коли з’являється дедалі більше доказів, що потік біженців, який нині заливає Європу, — це значною мірою путінська провокація, спрямована на дестабілізацію ЄС. Якщо дивитися російські “пророцтва” (насправді це ще один “незалежний” канал імперської пропаганди), то там “червоною ниткою” проходить теза про розпад об’єднаної Європи. Знання путінських “пророцтв” дозволяє прогнозувати політику Кремля: руйнувати, руйнувати, руйнувати… З поведінки кремлівських володарів бачимо, що руйнування України як геополітичного утворення — чи не найбільша їхня амбіція. Для виправдання тих амбіцій активно запускають “пророцтва” від “святих отців” про розпад України. Однак, як пише у книзі “Повернення” Микола Горбаль, російський містик (і, звісно, багатолітній політв’язень) Данііл Андрєєв показав, що Росією (зокрема й церквою) править демон великодержавності. Тому й російські “святі пророцтва” є голосом демона!
У святих писаннях сказано, що там, де правда, — там і перемога. А в українських пророцтвах сказано про Україну і про Донбас зовсім інше. Було це сказано ще тоді, коли сама розмова про українську незалежність не тільки в Донецьку, а й у Львові вважалася фантастикою. Коли на початку 1980х років у вузькому колі друзів, з якими ми ділилися враженнями про страйки в Польщі, я сказав, що Україна скоро вже буде самостійною, то мені порадили йти лікуватися.
У інших пророцтвах про прийдешні події сказано: “І люди землі Донецької, що меч здійняли, і бусурмани, і чужоземці будуть убиті військом і в землю підуть у могили глибокі”.
Над тим мали б задуматися також і київські “какаяразнікі”…
Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ
