Журналіст Таїна Братченко взяла інтерв’ю у священика Української Автокефальної Православної Церкви у місті Біла Церква — отця Сергія (Ковальчука). Зустрітися зі священиком вирішила з двох причин: не так багато читачів обізнані з історією УАПЦ, а що стосується білоцерківської парафії цієї Церкви, то хоча вона існує вже не перший рік, але й досі не має власного храмового приміщення.
— Отче, як давно створено Вашу парафію?
— Нашу парафію названо на честь Стрітення Господнього. Офіційно її зареєстровано ще 2009 року. Прочан у Білій Церкві поки що небагато порівняно з Бояркою і з селом Коженики, де їх близько сотні.
— Чим це можна пояснити?
— Найголовніша причина полягає в тому, що у нас і досі немає свого храму. Отже, вже шостий рік доводиться правити службу в орендованих приміщеннях. Добре, що до нас із розумінням ставиться голова міськрайонної організації ВУТ “Просвіта” Володимир Іванців, який завжди надає кімнату своєї організації. Через брак приміщення мені доводиться частіше правити службу в каплиці в Кожениках і в Боярській церкві Покрови Святої Богородиці, де є настоятелем о. Дмитрій, ніж у своєму рідному місті.
Наші прочани і я особисто неодноразово зверталися до міської ради з проханням надати приміщення для проведення храмової служби, але й досі це питання не можуть вирішити.
— Можливо, це пов’язано з фінансами, а зараз особливо складний економічний період не лише в місті, а й у державі. Але ж є вихід з цього становища, який не потребуватиме жодних матеріальних витрат: поряд з Преображенським собором є Микольська церква, зведена на кошти нашого гетьмана Мазепи. І якщо Московський Патріархат виголосив анафему нашому національному герою, то за логікою належить і цей храм повернути парафіянам або УПЦ КП, або УАПЦ. Щоправда, прочани першої церкви мають свій храм — Святої Покрови, завдяки наполегливості і голодуванню колишнього настоятеля — світлої пам’яті о. Миколая. То які ж іще зусилля потрібні, щоб повернути вже побудовану церкву білоцерківським вірянам УАПЦ?
— Таке рішення було б і мудрим, і справедливим. Сподіватимемося, що наші працівники міської ради всетаки прийдуть до нього і не змушуватимуть парафіян автокефальної церкви надалі терпіти такі умови. Але ж коли це відбудеться? Нам лишається тільки молитися і очікувати вирішення цього питання.
— Отче, а коли вперше Автокефальна Православна Церква оголосила про своє існування?
— Це відбулося 1921 року. Але священик Автокефальної Церкви був рукоположений не єпископами, а священиками, і тому його не визнали інші Церкви. А 1924 року у Варшаві українське і білоруське населення Польщі звернулося до Константинопольського Патріархату і особисто до Патріарха Григорія VІІ з проханням дати Грамоту на автокефалію, щоби назавжди вийти зпід влади Московської Православної Церкви. Тоді вона назвалася Польська Автокефальна Православна Церква. До речі, її першим предстоятелем став митрополит Діонісій, який зробив багатий духовний внесок для розвитку нової Церкви в Польщі.
А на території України першим рукоположеним просвітером УАПЦ 1921 року в Києві став о. Василь Липківський. У 30х роках наша Церква зазнала переслідувань і тиску з боку радянської влади і припинила своє існування.
1942 року УАПЦ знову відновилася — вже на Волині, пізніше одного з її єпископів — Мстислава Скрипника обрали Патріархом УАПЦ. Потім радянська влада знову заборонила її діяльність. І лише 1989 року у Львові о. Володимир Ярема як протоієрей заявив про її відновлення і вихід із Московського Патріархату. Пізніше Церква перейшла до Києва.
— Чи доводилося Вам як священику працювати за кордоном?
— Так, саме після Помаранчевої революції, з 2006 року, на запрошення свого колеги поїхав до США. Жив там близько півроку. Тоді я правив службу разом із настоятелем храму УАПЦ. Мене вразила зацікавленість і активність українців — вірних тієї церкви. Вони не лише відвідували майже всі служби, а завжди намагалися якомога більше допомогти в храмі, провідували хворих вірян, надавали меценатську допомогу. Там ніхто не втручається з боку держави у внутрішні церковні справи і вимагають лише одного, як і від усіх інших громадян — не порушувати законодавства країни.
— Мабуть, це і є прикладом справжньої демократії. Напевно, там би дуже здивувалися, якби священики стали наполегливо “радити” прочанам, за кого їм треба голосувати на виборах?
— Звісно, що подібне втручання є не лише протизаконним, а й принизливим для прочан. Адже це дивно, коли дорослих людей вважають нерозумними і неспроможними зробити свій власний вибір. Церква повинна бути осторонь від політики. Але водночас вона має бути завжди з народом і підтримувати у важкі часи. Тому під час Революції гідності священики майже всіх конфесій були на Майдані: і православні Київського патріархату, й Автокефальної Православної Церкви і грекокатолицькі, і римокатолицькі… Вони підтримували майданівців молитвами, надавали допомогу пораненим і рятували їх, ризикуючи життям.
— Отче, я знаю, що тоді, торік навесні, Вас поранили на Майдані в обидві ноги…
— Але ж, хвалити Бога, поранення не було смертельним. Отже, я ще потрібен тут, щоб служити Господу і людям. Зараз, коли в країні війна, для людей дуже важлива підтримка священиків. Наприклад, у Боярці парафія храму Покрови Святої Богородиці дуже збільшилася за рахунок приїжджих переселенців із Донецької і Луганської областей. А якщо люди йдуть до церкви — значить, ми їм потрібні. Не можу не сказати і про ту допомогу, яку надає настоятель цього храму о. Дмитрій. Він постійно цікавиться, які медикаменти потрібні нашим воїнам у зоні АТО, закуповує їх і самотужки доставляє туди, де їх чекають. І це — приклад справжньої допомоги своїм ближнім.
— Отче, незабаром у нашій країні відбудуться місцеві вибори. Що б Ви побажали нашим землякам?
— Звіряти своє життя з Богом. А значить: не продаватися ні за які гроші, не лукавити, бути справедливими і сміливими у своєму виборі. І пам’ятати, що все одно за будьяку брехню доведеться розплачуватися. Отже, будьмо чесними і порядними перед Богом, перед нашими дітьми та близькими, і самі перед собою. А ми, священики, молитимемося за те, щоб цей вибір був правильним.
