В окупованому місті Стаханові Луганської області, що тепер називається “Стахановская казачья станица”, 18 вересня 2015 року на 72-му році пішов із життя просвітянин Віктор Іванович Красько.
Свою трудову діяльність він почав учителем іспанської мови СШ № 8 міста Стаханова, а закінчив викладачем іноземних мов Алчевського металургійного інституту. Випускник Київського інституту іноземних мов, він досконало володів грузинською, іспанською, російською мовами, своєю рідною українською володів найдосконаліше і як громадянин України та просвітянин захищав у зросійщеному Донбасі українську як єдину державну мову. Читав німецькою, польською, самотужки вивчив грузинську мову. Вважав найщирішими друзями України Грузію і Польщу. Патріот, лінгвіст, особливо цікавився етимологією слова, інтелігент високого рівня. Він був розумною, доброю, доброзичливою, привітною, співчутливою, наполегливою людиною. Хоча при першому враженні здавався дуже скромним і навіть невпевненим. Піклувався про старіших від себе просвітян, допомагав волонтерам АТО.
Брав найактивнішу участь у зборі коштів на побудову пам’ятника Тарасові Шевченку в Стаханові: обійшов усі малі й великі підприємства міста, навчальні заклади, щоб зібрати кошти на пам’ятник Тарасу. При цьому в доступній формі розказував про Тараса Шевченка, цитував твори поета. Разом із іншими просвітянами домагався від місцевої влади відвести найкраще місце у місті під пам’ятник.
Як відповідальний секретар-скарбник Стахановського міського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, від самого заснування товариства впродовж 25 років ретельно оберігав архівну документацію. Коли писатимуть історію просвітянського руху на Донбасі, його ім’я, як імена інших просвітян Луганщини, стоятиме поряд із такими корифеями “Просвіти”, якими були Борис Грінченко та сім’я Алчевських. Іменем цієї знаменитої родини названо зараз промислове місто на Луганщині, яке колись іменувалося Ворошиловськом і Комунарськом.
Віктор Іванович був правофланговим у нашому товаристві, був його прапороносцем. Він оберігав і державний прапор, і всю символіку товариства. Його знали не лише в Стаханові, а й у всій Луганщині. Був делегатом обласних з’їздів “Просвіти”, співпрацював з головою обласного об’єднання Володимиром Семистягою, виступав зі своїми пропозиціями.
Його заслуги перед українською державою відзначав голова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Павло Мовчан, рукою якого підписано кілька почесних грамот Вікторові Краську. Заслугою Віктора Івановича є й те, що він умів організувати просвітян на передплату тижневика “Слово Просвіти”, за власні кошти передплачував газету для бібліотек. Уже в окупованому місті він вшановував річницю Голодомору біля пам’ятного знака, у інші дати ходив до пам’ятного каменя Тарасові Шевченку і клав квіти, у час окупації беріг традиції, закладені товариством.
Не беріг тільки себе. Війна й окупація підірвала його здоров’я. Засилля козачків, військової техніки сепаратистів, розриви бомб і снарядів, відсутність ліків — усе це прискорило його кончину. Він вірив, що Донбас стане українським. Уражений не кулею, а невиліковною хворобою, він поліг як герой за Україну.
Ми, просвітяни, пишаємося ним, вшановуємо його пам’ять.
Ніна ГЕЙКО,
голова Стаханівського міського об’єднання “Просвіти”, просвітяни Луганщини, розкидані по всій Україні
