Лариса МОРОЗ,
доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту літератури
ім. Т. Г. Шевченка НАНУ
12 вересня я вперше пораділа тому сумному факту, що нашу проводову радіомережу знищено (чи майже знищено). Бо в одній із ранкових просвітніх (!) передач так замилувано, з такою ніжністю в голосі розповідали про культурницькі подвиги царя Алєксандра II — “визволителя” у Києві, де він часто бував, бо любив наше (яке вважав своєю власністю — додам від себе) місто. І впродовж його царювання побудували і те, і п’ятедесяте, навіть лікарню славнозвісну, отже, “було за що дякувати йому”… (А от комуністи, до прикладу, царювали ще довше, і чимало побудовано, то, може, відмовимося від декомунізації, повертатимемо ім’я їхнього вусатого людожера навіть на паровози?!)
Люди добрі, то ж просто розбудовувалося одне з губернських міст імперії! І воно, місто, подобалося імператорові, як і нагода з його допомогою “хапнути” нашу історію, доточити її до історії свого провінційного улусу Золотої Орди. А про український народ, а тим паче про його душу й самобутню культуру він до такої міри не бажав знати й чути, що легко підписав так званий Емський указ. Ото був його головний “подвиг”! Так, він підписав і заборону кріпосного права, його ще й миротворцем називали, бо ж 30 років Росія не воювала із сусідами, що для неї було нечуваним. (Щоправда, до Болгарського царства попхалися, під гаслом допомоги “братушкам” у боротьбі проти Туреччини, хоч насправді — у боротьбі за свій вплив у Середземноморському регіоні). А “вдома” — які наслідки мусив мати той указ, написано десятки й сотні праць. Адже то була пряма імператорська заборона українського слова, воно мусило вмерти в усіх галузях життя (окрім “ізящной літєратури”, яка, втім, мала відтоді проходити крізь устократ жорстокіші цензурні сита). На відміну від вигадуваних нині московськими ідеологами начебто заборон на слово російське.
Про Емський указ має бути написано жирним шрифтом в усіх шкільних підручниках. В університетських — написано, але ж їх, мабуть, не читали ті, хто на Українському радіо пише, редагує, озвучує, зрештою випускає в ефір отакі тексти. Тут варто було б поставити питання про якість нашої освіти. Але то інша, зрештою, тема, тим паче, що невідомо, з якою освітою людей беруть на роботу у системі радіо й інших ЗМІ.
На території лікарні, про яку йдеться, є церква, якщо не помиляюся, Святого Цілителя Пантелеймона. То ж під його ім’ям, безперечно, хворим буде легше лікуватися!
Ніби не підпадає під Закон про декомунізацію назва “проспект Возз’єднання”. Але люди старшого віку пам’ятають, як пишнобучно святкувалося 1954 року “300річчя Возз’єднання України з Росією”. І що значно пізніше зробили з видатним ученимісториком Михайлом Брайчевським, коли він виступив із статтею “Возз’єднання чи приєднання?”: його звільнили з роботи в Інституті історії Академії наук УССР. Тож і тут слід здійснити перейменування.
На Печерську є вулиця Івана Кудрі — “славного” чекіста, керівника підпільної групи, що вела героїчну боротьбу (як нам розповідали й про те робилися фільми) проти фашистських загарбників в окупованому ними Києві. Хто ж підірвав Успенський Собор у КиєвоПечерській лаврі, Хрещатик і досі залишається на рівні різних версій, хоча з’являються у різних виданнях натяки на ЧК… Чи не була то “робота” того самого Кудрі та його соратників?.. Принаймні поза сумнівом одне: назву вулиці необхідно змінити.
