Олег БОГДАНОВИЧ
Коли під час одного з концертів заслужена артистка України Світлана Мирвода співала пісню про водія АТО, у всіх присутніх матерів і вояків стискалось серце. Ця історія про те, як водій бойової вантажівки вивозив на своєму МАЗі поранених бійців, як заспокоював свою маму, не могла залишити байдужим нікого.
Коли цю пісню я проспівав своєму знайомому, інваліду ІІ Світової війни 90-річному добродію Петру, з його очей скотились скупі чоловічі сльози. Він згадав, як його та інших покалічених бійців після бою вивозив автівкою водій-галичанин Андрій, як солоні сльози медсестрички Марійки падали йому на пересохлі вуста і як через гул гармат він чув її ніжне: “Не умирай, солдатик, не умирай”. Як ридали поранені бійці в шпиталі, коли дізнались, що водія Андрія в його бойовій автівці розстріляв з повітря ворожий літак.
А скільки таких Андріїв, Іванів, Степанів загинули в роки ІІ Світової війни, скільки їх не доїхало “дорогою життя” до блокадного Ленінграда з вантажами життя. І полягли в братських могилах на дні Ладожського озера. А скільки їх у наші буремні часи, ризикуючи життям, разом з волонтерами видирають з пазурів смерті воїнів АТО.
Про один із таких випадків мені розповів військовий капелан з Дрогобича о. Тарас.
В одному з підрозділів Збройних Сил України, що входив до так званої “залізної дивізії” під час обіду о. Тарас звернув увагу на те, що досвідчені вояки, колишні афганці, не починали трапезу, чекаючи на Івана Івановича.
“Без Івана Івановича — не починаємо”, — промовляв сивий, кремезний боєць Петро.
Яким же було здивування о. Тараса, коли Іваном Івановичем виявився худорлявий хлопчина — 19-річний Іван. Таку повагу сивочолих вояків юнак здобув завдяки своїй мужності — під час боїв він робив по кілька рейсів у найнебезпечніші місця, вириваючи з обіймів смерті бійців АТО.
Слава вам, водії АТО!
Слава Україні!
Героям Слава!
