Спогади про Богдана Ступку

Юрій БАГРЯНЦЕВ

Через рік ми відзначатимемо 75ту річницю від дня народження великого актора, громадського і культурного діяча України Богдана Сильвестровича Ступки. Було б добре, якби до цієї знаменної дати з’явилася на світ збірка спогадів його рідних, друзів і знайомих, тих, хто добре знав митця, працював із ним в театрі і в кіно, мав радість споглядати його творчу лабораторію актора, організаційну працю художнього керівника театру та міністра культури, та просто знав його як чудову, доброзичливу, талановиту і працьовиту людину.

Мені пощастило: я теж мав у своєму житті зустрічі з Богданом Ступкою, і душевне тепло від спілкування з ним зігріває мене вже багато років.

У червні 1984 року я закінчив кінофакультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. КарпенкаКарого. Наприкінці цього літнього місяця, 25го числа, у похмурий і дощовий день нам, випускникам, вручали дипломи про вищу освіту. Ця урочиста подія відбувалася в залі навчального театру інституту на Ярославовому Валу. На сцену по групах виходили новоспечені спеціалісти театру, кіно і телебачення, в глядацькій залі їх вітали випускники минулих років, студенти, педагоги.

І ось на сцену для отримання дипломів вийшла група заочного відділення театрознавців. Група невелика, всього з десяток випускників, я знав їх усіх добре, бо часто ми разом були присутні на лекціях загальних дисциплін для обох факультетів — кіно і театру. І раптом — вибух веселощів і сміху в залі! В чому справа? Я подивився уважно на сцену і побачив там відомого і популярного вже на той час актора Богдана Ступку. Він вийшов із групою випускників і вже грав свою роль: начебто він теж сумує разом із студентами про закінчення навчання, навіть виструнчився, завмер, приклавши руки “по швах”, а потім дістав носовичок і витер уявну сльозинку під оком. Це ще більше розвеселило глядачів, дехто зааплодував, хтось крикнув “Браво!”. Як і більшість глядачів, я вирішив, що Богдан Сильвестрович Ступка — один із педагогів цієї групи театрознавців, щось на кшталт “класного папи”, керівника групи з боку викладачів.

Почали зачитувати прізвища випускників цієї групи, вони із рук декана театрального факультету отримували дипломи. Лунали оплески, слова вітання, але увага глядачів в залі була зосереджена на улюбленому акторі. Богдан Ступка, як і раніше, стояв “струнко”, як дисциплінований студент, радісно усміхався і аплодував, коли вручали диплом черговому випускнику, аж раптом ми всі почули:

— Диплом про вищу освіту вручається Богдану Сильвестровичу Ступці!

І з цими словами декан із радісною усмішкою передав до рук щасливого Ступки заповітну “корочку”. Так, виявляється, Богдан Ступка не педагог цієї групи театрознавців, а теж випускник! Як потім мені пояснили всезнаючі одногрупники, Ступка, вже народний артист Української РСР, до цього не мав вищої освіти, без якої начебто за тодішніми неписаними правилами не присвоювали звання народного артиста СРСР. Як кажуть, краще пізно, ніж ніколи!

Того пам’ятного дня доля подарувала мені ще одну зустріч із нашим видатним актором. Для відзначення цієї знаменної події — закінчення інституту та отримання дипломів про вищу освіту, утворилася група активістів із двох факультетів — кіно і театру, в яку увійшов також і я, і ми разом з кількома педагогами увечері пішли у ресторан “Київська Русь”. Там до нас приєднався і Богдан Сильвестрович.

У сиру погоду того дня Ступка мав при собі парасольку, що не складається, її він не розкривав, а ніс, як тростину, опираючись або стукаючи нею об тротуар. І от коли ми прийшли до ресторану і хотіли увійти до зали, нас туди не пускав швейцар, мовляв, ще рано, і він не знає про замовлені столики. І тут на арену вийшов наш улюбленець, лицедій Богдан Ступка.

Поки дівчата з його театрознавчої групи щось доводили швейцару, Богдан Сильвестрович кудись зник. І раптом через хвилину ми побачили, що сходами до ресторану піднімається якийсь сліпий чоловік: у темних окулярах, із ціпком у руці, яким він обережними, але вправними рухами обстукував стіни, сходи і наближався до суворого швейцара. Ми всі мало не вибухнули від сміху, але стрималися, бо зрозуміли намір цього “сліпця”: це наш Богдан Ступка вже грав роль! Швейцар поважно вислухав, що попросив цей чоловік в окулярах і впустив його до зали. А нам знову перекрив дорогу: не пущу!

Через хвилин п’ять двері ресторану відчинилися, звідти визирнув наш “сліпець” — але вже без окулярів та ціпказонтика, і з радісною усмішкою запросив нас до зали:

— Друзі, заходьте, я вже все владнав з керівництвом.

Швейцар із подивом, розгублено кліпав очима і дивився на цього прозрілого сліпого, а Богдан Ступка щасливо усміхався: і ця роль, нехай і коротесенька, йому вдалася!

У ресторані Богдан Сильвестрович, перебуваючи в центрі уваги нашої невеличкої компанії випускників, розповідав випадки із свого театрального життя, жартував, відповідав на запитання. Ми сиділи за столом, відзначали закінчення інституту, танцювали, коли грали ресторанні музики, причому всі дівчатавипускники і жінкипедагоги намагалися навперейми танцювати весь час лише з Богданом Сильвестровичем, хоча в нашій компанії були ще двоє чоловіків — я та мій товариш із театрального факультету. Така вона — всенародна любов і слава знаменитого артиста! Мабуть, йому дуже складно, перебуваючи в товаристві, хоч на короткий час залишитись наодинці: всі хочуть підійти до нього, заговорити, засвідчити свою шану.

Ступка гуляв із нами в ресторані недовго. Часто дивився на годинник, нарешті вибачився і сказав:

— Сьогодні — випускний вечір в школі у мого сина Остапа, і я обіцяв там теж бути. Тому ще раз вибачайте, але мені вже треба поспішати до школи.

Моя, на превеликий жаль, остання зустріч із Богданом Ступкою відбулася теж 25 червня, через 26 років після того дня, коли ми веселилися в ресторані з новенькими дипломами про вищу освіту в кишенях. Влітку 2010 року я, тележурналіст, серед інших гостей був запрошений до посольства Азербайджану для відзначення одного з національних свят цієї республіки. Під великими навісами були щедро накриті фуршетні столи, численні гості спілкувалися, дивилися концерт співаків, куштували страви національної азербайджанської кухні.

Серед гостей я побачив і Богдана Сильвестровича Ступку з дружиною Ларисою, яка свого часу закінчила хореографічне училище в Баку. Тому й закономірно, що ця родина вже давно серед друзів посольства Азербайджану в Україні. Лариса Ступка теж узяла участь у імпровізованому концерті і показала запальний азербайджанський танок.

А я підійшов до Богдана Сильвестровича та запитав у нього про ту пам’ятну подію 26річної давнини.

Ступка дещо меланхолічно відповів:

— Майже нічого з цього не запам’ятав… Та й узагалі, кожна людина тримає в пам’яті щось своє, властиве лише їй, якісь події не забуваються, інші — стираються в пам’яті, відходять у далеке минуле, нічим про себе не нагадуючи…

Мав рацію Ступка: кожній людині із подій її життя запам’ятовується щось своє, особливе, емоційне, важливе лише для неї, як, наприклад, мені на все життя запам’яталися зустрічі з видатним актором і діячем культури України Богданом Сильвестровичем Ступкою.