Товариство, яке не змогли «зламати»

Надія КИР’ЯН

У ВЦ “Просвіта” побачила світ книжка Євгена Букета “Нариси з історії Київської “Просвіти”. Передмова — “Просвіта” ХХІ сторіччя і сьогоденні виклики історії” голови ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Павла Мовчана, редактор Василь Клічак.

Автор передмови акцентує на відомій тезі: “Історія має здатність повторюватися, коли нові покоління забувають її уроки”. Для всіх це вже очевидний факт, історики свідчать, що нинішні події дуже нагадують те, що робилося в Україні на початку минулого століття.

1918 року в Українській державі нараховувалося 950 “Просвіт”. Просвітяни першими висловили протести, коли дізналися про наміри проросійських сил гетьманського уряду оголосити російську мову державною. У Державному архіві Київської області знайдено “Меморандум товариства “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка” того часу на захист української мови, яку “наміряються знов поставити в ранг “мужицької” другорядної мови, мови “второго сорта”, шляхом заведення по всіх урядових установах російської мови як мови державної”. Анексія Криму, війна на Донбасі є також продовженням давно веденої Москвою економічної, інформаційної, дипломатичної, мовної, культурної, політичної війни проти нашої держави, — про це йдеться в передмові до книжки.

У першому розділі “Початок діяльності “Просвіти” в Києві” розповідається, що 16 травня 1906 року до канцелярії Київського губернатора надійшла Заява М. В. Лисенка, Б. Д. Грінченка, М. М. Грінченко, М. М. Старицької та ще кількох яскравих представників української інтелігенції з пропозицією заснувати Товариство. У книжці також опубліковано доданий до Заяви у повному обсязі Статут, списки перших просвітян столиці, відомості про перший Всеукраїнський з’їзд “Просвіт” у часи соборної України (20—23 вересня 1917 року), перелік “Просвіт” УНР та бібліотекчиталень станом на 1918 рік, дані про шістнадцятьох голів київської “Просвіти”, інших керівників, відомості з історії просвітянського руху в Києві та на Київщині до 1925 року, коли радянська влада, не зумівши підкорити “Просвіти”, “пролетаризувати”, “одержавити” їх за допомогою нових Статутів, просто їх ліквідувала. На західноукраїнських землях “Просвіти” знищили 1939 року, після вступу Червоної армії (знищили архіви, будинки націоналізували, активістів організації репресували).

Спробу відновити Товариство зробили під час німецької окупації, коли в людей була надія на відновлення нормального життя, зокрема, національного. У налагодженні роботи Київської “Просвіти” брала участь відома поетеса Олена Теліга, головою Товариства обрали М. Тобілевич. Оскільки діяльність “Просвіт” мала чітко виражений національний характер, із перших днів свого існування вони потрапили під пильний контроль гестапо і СС. Усім відомо, що Олену Телігу, Олега Ольжича та інших активних діячів української інтелігенції розстріляли.

В основі “Нарисів…” матеріали фонду “Товариство “Просвіта” у м. Києві” Державного архіву Київської області, який був розсекречений 25 вересня 1990 року. Більшість нарисів, перш ніж потрапити на сторінки цієї книжки, були надруковані в “Слові Просвіти”.

У книжці є цікаві фотодокументи, світлини просвітянських діячів минулого і сучасних очільників.

Отже, історія свідчить, що активне національне життя можливе лише в незалежній Україні, здобувши яку, маємо берегти її як зіницю ока.