Спартак
Балада
Михайлові Слабошпицькому
Ні вдачею,
ні генетичним кодом
не був рабом він.
Так,
не був ним зроду.
Мав господарство.
Мав багатий спадок,
І дбав про кожен
цілорічний статок.
Був енергійний,
дужий, хвацький.
Та ось прийшла біда,
прийшла зненацька.
Чужинці дикі,
ніби саранча,
напали.
Він крутив свого меча
довкола себе
мужньо, віртуозно.
І падали їх голови.
Нервозно
й підступно оточили вороги.
Їх набагато більше.
Їх — стоги.
Зв’язали,
ув’язнили його слуг.
Відбитися
не мав уже потуг.
І став він бранцем.
Став він за раба.
За мить якусь
змінилася судьба.
Оскільки був собою
справжній дужень.
На подіум його!
На осоружний.
Там він актор —
на то немає ради.
Не лицедій,
а мужній гладіатор.
І мусив захищатися
і битись.
Але ніяк не міг,
не зміг змиритись —
зі станом підневільним
і огидним.
І думка та міцніла
непохитно.
Задумався,
як утекти з неволі.
Як побороти Рим
у цій гіркій юдолі?
Став придивлятися
до друзів по нещастю.
І підібрав загін
із однодумців, власне.
І стався мужній чин —
раби (!) повстали.
Немовби часоплин
спинився в інтервалі.
Нечуване таке
ніде й ніколи.
Мов землетрус
хитає Капітолій.
Невже? Невже впаде
пихатий Рим в двобої?
Він виграв перший бій.
А потім другий. Третій.
Трофеїв не злічить.
Раби вже не подерті.
Вже мали на собі
коштовну одіж, зброю.
Поводились у битвах,
як герої.
І кожен побратим
з наближених до нього
Вже забував про Рим.
Не відчував тривогу.
У кожного —
маєтності і військо,
здобуті в спільній боротьбі
із Римом грізним.
Що міг зробити він
із друзями-рабами?
Як славний мужній чин
позначився в їх тямі?
Утямили таке —
оце моє і досить.
Їх відпустив Спартак.
І відпускає досі…
Шевченко
у Нижньому Новгороді
(1857—1858)
Півроку вже на волі
й не на волі.
Губернське місто тихе
біля Волги.
Із радістю
знайшов бібліотеку.
Чи є там щось
про місто це далеке?
Є, виявляється.
Але на даний час
той нарис у якогось читача.
Що ж, почекаємо.
Тим часом почитаємо.
О, як читав,
за звичкою, притаєно.
Щоденне читання.
Щоденне і натхненне.
А вечорами
театральна сцена
Наповнювала плідно його зір.
Розширювався спрагло кругозір.
І чарувала
завжди загадково
своєю грою Катря Піунова.
Він закохався
у її талант.
Вона сприймала то,
немовби жарт.
Не йняла віри
у його кохання.
Здавалось їй,
він грає бездоганно.
А він домовився
із Щепкіним, із другом,
щоби її взяли
на сцену другу.
Він клопотавсь.
І виклопотав Харків.
Якби ж знаття,
що то зусилля марні.
Вона спочатку нібито хотіла
із того міста
вирватись на крилах,
Та передумала.
Послухалася неньку.
Мовляв,
навіщо їй
ті витребеньки.
І — все.
Він дуже швидко збайдужів.
Не переймався.
Навіть не тужив.
А згодом
у “Щоденнику” запише
те враження
відчуте найприкріше,
яке зазнав,
яке є між людьми.
З яким, бува,
стикаємось і ми.
Зазначив,
після хвиль розчарування:
“Несамостійність — се чудові ліки
від кохання”*.
Повернення
… колір подеколи втікає,
аби повернутися. Конче.
Віктор Палинський
Барви усі відпустив.
І вони повтікали.
Квіти почав малювати
одним лише кольором —
чорним.
Сіре і чорне
так вилися,
інкрустували
кожен із днів,
що звучали
красиво мінорно.
Років зо п’ять
однобарв’я було
й однозвуччя.
Коло оте
стало вужчати
й горло стискати.
Луки за берегом річки
змінились залуччям.
Стали на ньому
барвисті квітки
розцвітати.
Барва вернулася!
Пишна. Пахуча.
Розкішна.
Ти, як художник,
її відчуваєш
найтонше.
Тішишся нею.
Читаєш так спрагло,
як вірші.
Може, й не вірив,
що вернеться.
Вернеться.
Конче.
***
Гебістом він служив у НДР.
Тепер сприяє Л / і ДНР.
Скликає підполковник генералів.
Навитяжку стають в кремлівській залі.
Він — їх керманич. Їхній поводир.
Просвердлює очима їх до дір.
Ніхто не сміє бовкнути супроти, —
Злетять погони. Буде без роботи.
І хтозна, що ще може згодом статись.
Їй-богу, нам у цім не розібратись.
Якщо він, повечерявши, захоче
жбурнути крізь вікно у темінь ночі
від їжі спорожнілі тарілки.
Метнуться миттю, ніби хижаки,
ті генерали вслід за тарілками
й вилизуватимуть їх язиками.
Презирливо дивитиметься він.
— Ну і уроди. Ето ж надо, блін.
Восени 1940-го
Учителька спізнилась на урок.
За це могли їй намотати строк.
Забігла в школу.
В школі мертва тиша.
Ніхто не ходить.
І ніхто не дише.
Відкрила двері в клас.
А там, як у кіно
німому, що зійшло на полотно.
Так тихо діти, тихо так сидять.
На дошці тіні м’яко мерехтять.
Присіла на стілець.
Сиділа нерухомо.
Не звалюється з пліч пекуча втома.
Дитячі очі
дивляться тривожно.
Ніхто порушить тишу
не спроможен.
І почала вона щось говорить…
Немовби вічності
торкнулася в ту мить.
Здалося, що у тій небесній тиші,
як янголи,
сиділи діти нишком.
І погляди їх теплі,
співчутливі
немов творили
чисті Божі хвилі…
Ті хвилі, що ішли від безгоміння,
були її
справжнісіньким
спасінням…
Диптих
1. Гагарін
Не піднось себе, щоб не впасти…
Сирах, 1 — 30
Сказав: “Поїхали!”
і в космос полетів.
І покорить
серця усіх землян зумів.
Усюди почесті йому і слава.
Отримав подарунки від держави.
Натрапив я в мережі
на перелік:
автомобіль, квартира, дача, меблі.
І, як не дивно,
кілька пар трусів.
До того ще й шкарпетки
поготів.
Та знехтував він,
знехтував одним.
Чи винен він?
Як кажуть, Бог із ним.
От, власне,
коли згадуємо Бога,
не дивно, що була
його дорога
короткою.
Короткою, як мить.
А він хотів
на літаках летіть.
Хотів їх
випробовувати просто.
А вечорами —
чарка, друзі, гості.
Сідав уранці
за штурвал
з похмілля.
Не слухався нікого.
Божевілля
немовби закрадалося
у душу —
елементарні
ви́моги порушив.
І почала
з’являтися гординя.
Це гріх,
яким руйнується
людина.
Був атеїст.
Та не такий безбожник,
щоби не розрізняв,
що можна і не можна.
Та, врешті, від упертості достоту
злетів —
і не вернувся
із польоту.
І стали небеса йому чужі.
І не молилися
за упокій душі —
його душі
у жодному із храмів.
Помолимось тепер за неї.
Амінь.
2. Сікорський
Він небо покоряв
на київських горбах.
Летять увись його гелікоптери,
долають перешкоди на вітрах.
А ще він прислуживсь
космічній ері.
І генієм його
вважає світ.
А ще американські
президенти
за честь велику мали
кожну мить,
мить зустрічей із ним,
і їх акценти.
А часом
усамітнювався він.
І тихо вів розмову
із Всевишнім.
І роздумів отих
глибоких
плин
зупинить. Поміркує.
І запише.
І вийде не есе й не репортаж.
Назве його він
“Послання до Бога”.
Розгляне там молитву “Отче наш”.
І кожне її слово якомога
проникливіше
потрактує він.
У ній він бачить
дивну досконалість.
Просту й легку.
І чисту,
ніби дзвін.
І симетричну.
І суцільну дбалість
про душу. Кожну душу
на Землі.
І ті слова — до праці і до битви,
щоби перемогти
спокуси злі.
Й довіритися
Автору Молитви.
Він допоможе
в кожну мить життя.
Якщо Його душею не прийняти —
це загубити точку опертя,
з якої можна
впевнено
злітати.
_______________
* Тарас Шевченко. Щоденник. — К., 2003. — С. 190.
