Володимир Базилевський: Ностальгія за українським обличчям України

DSC_5622-sНадія КИР’ЯН

У книгарні “Є” відбулася презентація видання вибраної прози Любові Голоти “Там, де ніколи” (серія Бібліотека української літератури БУКЛІТ, видавництво “Ярославів Вал”). У невеликій затишній залі книгарні зібралися зацікавлені читачі — відомі українські письменники, лауреати престижних премій, творча еліта. Розмова була цікавою, актуальною — видання налаштовувало на філософський лад, на серйозну розмову про українську літературу в світовому контексті, так би мовити, “про час і про нас”.

Вів презентацію автор післямови, відомий письменник, критик Михайло Слабошпицький. У вступному слові він сказав: “Говорити про Любов Голоту — це говорити про ту поетесу, яка яскраво дебютувала в середині 1970х збіркою “Народжена в степах”. Говорити про Любов Голоту — це говорити про цілий корпус її поетичних книжок, у яких поетеса змінювалася, і та, народжена в степах, раптом відкривала у собі, у своїй ліричній героїні, риси міської людини.

Говорити про Любов Голоту — це говорити про роман “Епізодична пам’ять”. Це була справді сенсація, несподіванка. Адже проза — це проза, поезія — це поезія. От чому я завжди боявся, коли поети пишуть прозу. Мені не раз вловлювалося, що це інерція поезії, що це абсолютно все те ж, але розказано прозою. І тут раптом проза з елементами поезії. Проза, в якій є щось генетичне від поезії.

Мені дуже цікава ця творча індивідуальність. У передмові Дмитра Дроздовського до “Жіночого апокрифа” я прочитав такий ключовий момент. Любов Голота — поза форматом. Я раніше вписував її в обойму, в її покоління: Затуливітер, Іванов, Шевченко, Голота… Ну що між ними спільного? Що вони приятелі. І більш нічого. Ні стилістика, ні сюжети, мотиви. Вона не постшістдесятник, сімдесятник, вісімдесятник. Вона сама по собі і сама собі формат. У прозі також сама собі створила жанрову контамінацію, яка називається “Епізодична пам’ять” — роман епізодів життя”.

У післямові до книжки “Любов Голота: народжена в степах. Пам’ять, слово і контекст часу” Михайло Слабошпицький акцентує на найважливіших моментах творчої біографії письменниці, особливостях її письма: “Світ поезії Любові Голоти вразив духовною пластикою, інтимно довірливим існуванням історичних реалій, що вросли в людське щодення і стали частиною життя поколінь. І звичайно ж, гіпнотизували ота таїна й містика, що надають поезії особливої сугестивної сили”. Згадуючи перлинки, які на початку 1970х цитували відомі критики та тисячі шанувальників поезії “Ніч вдарить у бубон…”, “Я жінка. Я травина. Я роса…” тощо, Михайло Федотович відзначає “винятково граціозний літературний артистизм”. Коли аналізує прозу авторки, критик зауважує, що вона “зірка на деталі, пам’ятлива на запахи, барви, звуки, обличчя, настрої, дотепна оповідачка всяких билиць та придибенцій”. Про “Епізодичну пам’ять” — “Вона поєднала карнавальність, містику й імпресіоністичну стилістику, що найкраще допомагає їй відтворювати прийоми прустівського “потоку свідомості” (як і французький письменник, вона намагається художньо реставрувати втрачений час)”. У цій прозі, справедливо зауважує критик, яскрава метафорика. “Ось, наприклад, Любов Голота пише про те, як щойно збудована хата сповнюється духом людського житла: “Оселя вростала в землю — пускала корінці навсібіч, наче трава, просновувалася нитками їхніх розмов, гвіздками голосного батькового сміху, братовим ранковим вередуванням і материними лагідними вмовляннями, дівчинчиними піснями у лункій порожнявості…” Приклад дуже характерний, такі метафори можуть жити власним життям, для поціновувачів слова їх розгадувати — справжня насолода. Тому критики визначають письмо Л. Голоти як прозу для повільного читання.

Про все це говорили учасники презентації. Насамперед усі вітали авторку з прекрасним виданням і зичили творчих успіхів.

Юрій Щербак зауважив, що сама книжка є витвором мистецтва. На портреті обкладинки — чарівна усмішка і дуже сумні очі у прекрасній сріблястій тональності. Планка видань “Ярославового Валу” дуже висока. У цій серії — проза високого міжнародного класу. Нам не соромно виходити в Європу, в світ з такою літературою. “Я кілька днів вгризався в цю книгу, яка мені здалася чимось неймовірно прекрасним. Прочитав багато рецензій: і Дмитра Дроздовського, і Романа Лубківського, і Михайла Слабошпицького. На мій погляд, “Епізодична пам’ять” — романпрощання. Він сумний. Це прощання з ХХ віком, коли комуністичною системою був переламаний хребет українському селянству. І досі ми переживаємо наслідки цього. Це прощання з українським дивом — степом. Інколи в мене були асоціації з Чеховим (повість “Степ”). Але те, що там дихання українського степу гаряче, неймовірне, той вітер, та земля — це те, що мені вдалося пережити, коли я лікарем мандрував степами — воно там є і воно зафіксовано навічно в слові. Це прощання з молодістю.

Хочу звернути увагу на назву: “Епізодична пам’ять”. Цим піднято величезний пласт ставлення письменників, учених, людей мистецтва до пам’яті і до того, чим є людина. Людина без пам’яті не існує. Є дуже багато видів пам’яті. Людина відкидає епізоди, які їй нецікаві, ворожі, і бере те, що запало в душу, відповідає її душевним нахилам — це епізодична пам’ять. Книжка — прекрасний експеримент зі словом і з грою часів: час перетікає то в сьогоденні події, то в минуле, коли на героя в сучасній обстановці находить пам’ять минула, яка диктує йому якусь поведінку. Написано цікаво, на дуже високому рівні. У романі є блискуча метафора історії пам’яті — це ковдра, яка складається з різних шматків. Це геніально. Від такої метафори не відмовився б і Маркес. Ковдра, зшита материними руками. Вона складає історію цілого роду. Тут так само є й обмеженість пам’яті. І тому виникає питання, пов’язане з пам’яттю — що таке час? Чи він має зворотний хід? Чи може зупинятися? Такот у руках майстраписьменника час зупиняється. І це щастя, що письменник володіє такою магією слова. Художність роману на рівні Томаса Манна. Чудова метафора: “Блискавки йшли на Любимівку, наче гігантські крокви в руках невидимого землеміра”. Так сказати може тільки великий майстер”.

Наостанок Юрій Щербак повідомив, що книжка “Епізодична пам’ять” щойно вийшла друком англійською мовою.

Юрій Мушкетик спочатку хотів обмежитися однією фразою: “Гарно пише Любов Голота”. Проте розповів, що книжка його зацікавила і як читача, і як письменника: це розмаїття образів, метафор; сотні й сотні вихоплених деталей — таких яскравих, точних. Це йде з глибин пам’яті, сфотографовано пам’яттю. Цікаві дитячі образи, психологічні петлі, які зав’язує авторка.

Микола Жулинський звернув увагу на новелу “Сім гріхів на сім літ”, де семирічна дівчинка признається, що їй подобаються вірші, де особлива мова — очевидно, це початок письменниці, яка відчула образність мови.

“На мою думку, — зауважив Микола Григорович, — у Любові Голоти найцікавіше, що її мова надзвичайно точна, реалістична — і водночас образна. І ця магія образного мислення надзвичайно вражає. Михайло Слабошпицький у післямові сказав, що це проза для повільного читання. Пам’ятаю, що прочитав “Епізодичну пам’ять” ще в рукописі, а зараз перечитав — і в мене було враження, що я це читаю вперше. Я пізнав, наскільки це глибокий філософський твір, наскільки там багато зосереджено уваги на осмисленні часу, як час цей живе в людині і як він відходить, як людина відходить, чи вона залишає цей свій час, час сьогоднішній. Мати помирає. Це така сувора оповідь про смерть матері, вона просто потрясає. Мати забирає і час минулий, і час сьогоднішній, і час майбутній. Тому що вже її не буде і вже не буде цього майбутнього часу, зосередженого в матері. Але там ще є цікава думка про час духовний, який зосереджений у батькові. Цей час вічний, він залишається з людиною і переходить потім наступним поколінням — залежно від того, чи ти зумієш цей час взяти з собою.

Як поетеса, Любов Голота, беззаперечно, має вже чільне місце у сучасній літературі, але як і прозаїк виявилася надзвичайно цікавою і оригінальною. Вона не боїться говорити про себе, свій час і про людей те, що є навіть дуже жорстоким. Ми не можемо відсторонюватися від цих трагедій, які переживаємо, треба їх осмислити. Мусиш цей світ опановувати, бо це твій світ, і з твоєю смертю він завершиться. І це дуже складна для осмислення й пізнання істина”.

Володимир Базилевський наголосив, що Любов Голота — творча особистість напрочуд цілісна в трьох іпостасях: поет, прозаїк, а окрім усього ще й прекрасний публіцист, що гостро відчуває вібрацію часу. Це якість надважлива і для журналіста, і для письменника. Чи можна уявити “Слово Просвіти” без її головного редактора? Газета має свою стратегію і тактику, якої неухильно дотримується. Має свою фахову автуру, яку цікаво читати. Серед авторів такі яскраві постаті, як Дмитро Павличко, чоловік, який буквально потрясає своєю молодечою рвійністю і працездатністю. Є такі прекрасні автори, як Євген Ґолибард, Ірина Фаріон — майстер інвективи, майстер прямої мови. А пряма мова сьогодні на часі як ніколи. Тому що сьогодні не до евфемізмів. Не тільки тому, що війна на Сході, а й тому, що триває внутрішня війна. Кадрова політика нинішньої влади — це дзеркало її діяльності. А дзеркало, як відомо, не бреше. І ось таке враження, що нас витісняють у задзеркалля. Нас намагаються кинути під каток глобалізації — себто розукраїнити. Такот, проза, поезія, публіцистика Любові Голоти — це ностальгія за українським обличчям України. У цьому, та ще в крутому степовому характері — розгадка її цілісності. У цій книжці є гарний роман, про який сьогодні вже багато говорили. А в цьому гарному романі — філософічному, економному, кольоровому — є така героїня — скромна селянка старенька Маруся, в одній руці якої ціпочок, а в другій поминальний вузлик. Ємка метафора. Метафора села, яке на старечих тремтячих ногах. А село ж — серце України. Читаючи це, можна впасти у відчай, якби у цьому романі не промайнула фраза про залізо у нашій кровоносній системі. Не про те залізо, яким убивають на Сході наших хлопців, а про залізо вітальності, залізо життєствердності, залізо щільності. Ми зараз як ніколи потребуємо ось такого заліза, щоб витримати потрясіння, які випали на нашу долю. Подякуємо Любові Голоті, що вона змушує думати.

Валерій Гужва, посилаючись на поетичні збірки Любові Василівни, зауважив, що ще в поезіях є обіцянка створити роман, яку вона виконала. Письменник наголосив на багатющій лексиці Любові Голоти, з якої можна додати до Словника Бориса Грінченка багатенько нових слів. У романі “Епізодична пам’ять” потрясаючі персонажі, яких безліч, — усі вони цікаві особистості, “опуклі”, голографічні, з яскравою лексикою, метафорами, про які говорили. Надзвичайна сила прози Любові Голоти. Вона подарувала українській літературі прекрасні і не схожі на інші твори.

Теодозія Зарівна також торкнулася теми особливостей поетичного й прозового письма: “Мені здається, що поезія так дисциплінує слово, що для поетеси, яка йде у прозу, може бути дві реакції: або вона ту дисципліну страшенно тримає, або виривається на таку волю, зривається із пакола і пише так багато і гарно. Саме цю багатослівність Любові Голоти я страшенно люблю, дуже люблю її мову. Вона має смак і запах, має дуже багато шаленої пристрасті, яка розлита у тексті, весь час відчувається.

Із великим інтересом читаю прозу поетеси Голоти, її парафрази. Наприклад, дзеркала. На початку книжки дзеркало як якийсь сейф часу, сейф пам’яті справжньої і неперервної, який викидають. Ця трагедія, цей сум, який можна сформулювати як прощання з селом, пронизує твір. Я люблю її жіночі образи, люблю її метафору. Кожне її слово, як смальта, впечене в текст. Ти бачиш і ту циганку, яка замикає на золоті ключі перше коло твоєї душі: і авторки, і героїні. І моєї душі, коли я це читаю. Бачу ту дитячу сльозинку, яка падає в пилюку і дитина підбирає її; бачу того півня, який біжить за відрубаною головою. Тут школа поезії дуже висока і філігранна і вона допомагає Любі Голоті творити таку міцну, красиву і сильну прозу. Хочу підтримати Володимира Базилевського, який сказав про роль Любові Голоти в українській справі. Тут треба мати шалений, міцний характер і дуже тверді переконання. А також велику сміливість. Міцний характер і велика сміливість проявляється і в тому, що вона безстрашно пише про смерть. Один раз я щось написала про смерть, воно здійснилося, і я вже злякалася, боюся через те переступити. А вона не боїться. Є ціла література про смерть. І це дуже важливо. І це надає творові глибини.

Також вона не боїться бути собою, переконаною у своїй діяльності як головний редактор “Слова Просвіти”.

Софія Майданська відзначила глибоку, проникливу післямову Михайла Слабошпицького. “Я лише з одним там не можу погодитися, коли він пише, що діти села несуть у собі невиліковну маргінальність. Це може бути тільки в контексті Голодомору, війни, коли колективізація нищила особистість, робила з народу маси. У прозі, поезії Люби Голоти цього нема. Ми знаємо, що вся наша інтелігенція народжена селом: Василь Стефаник, який родом із села, комфортно почувався у Віденському парламенті; Шевченко був блискучим музикологом, на найвищому рівні відчував музику і знав напам’ять весь репертуар Маріїнського театру. Тільки російська інтелігенція виросла з обрусівших німців, французів, голландців, які мали за ніщо своїх тамбовських селян, холопів. А в нас такого не було.

Село знищили колективізацією, навіть тепер нищать останки того села. Але Революція гідності показала вибух того княжого характеру: інтелекту, етики нашого народу.

Ми з Любою трошки родичі, бо її перші роки також пройшли на Буковинській землі. Її батьки, переживши колективізації, голодомори, вернулися в степ, щоб побудувати там свій дім, з чого починається роман. Моя родина повернулася з румунського села на Буковину, щоб побудувати там свій дім. Я також із нашого повернення починаю цей роман. Це, можна сказати, символічне повернення з єгипетського полону, попри те, що ще роки після цього тиск цей був над нами. Але спочатку було слово, і це слово є в прозі, поезії, живе слово землі, слово пам’яті тих, описаних Геродотом амазонок, яке живе в кожній душі степової жінки чи чоловіка. Сподіваюся, що вогонь наших Карпат і наших мольфарів також відобразиться в майбутній прозі Любові Голоти.

Олесь Лупій нагадав слова Івана Франка, що найцінніше в чоловікові, а тим більше в письменникові індивідуальність, духовне обличчя і різні оригінальні прикмети. Ще можна додати характер. “Характер Любові Василівни я відчув давно, коли вона ще за радянських часів була редактором моєї збірки поезій. Там була поема начебто про ірландців, але цензор унюхав, що це ніякі не ірландці, а УПА, — наказав поему вилучити. Спочатку редактором був Олександр Шугай, якому я теж дуже вдячний. Саме він почав війну із цензурою, я звернувся до Любові Василівни, щоб вона підтримала. Воюваливоювали, десь було з п’ять позитивних рецензій, однак це не подіяло. Але Любов Голота взялася тоді дуже енергійно, і я дуже вдячний.

Хочу сказати, що письменниця дала велику роботу літературознавцям. Бо справді це прекрасний роман і є що досліджувати”.

Світлана Йовенко розповіла, що читала і слухала поезії Любові Голоти від першої книжки “Народжена в степах”, коли вони були учасницями наради молодих літераторів, що у них щира дружба письменниць. “Я щаслива тим, що одна з перших написала літературний портрет Любові Голоти, понад 100 сторінок тексту — рік працювала над її поезією і прозою. Це було ще до вручення Голоті Шевченківської премії…

Ця книжка змушує і радіти, і тужити. Коли ти бачиш маленьку дівчинку, в яку з перших сторінок тексту не можна не закохатися, бачиш, як вона босоніж біжить за циганкою і кричить: “циган кує, іскри креше, а циганка ходе бреше” — це колосальна органіка. Мало в кого діти такі органічні в літературі, бо це великий дар. Це любов письменниці, авторки не просто до свого села, до свого дитинства, це любов до світу, до українського космосу, яким починається для кожного з нас біографія, хоч де б ти народився, в селі чи в місті, але ти закорінений біля домашнього вогнища. І коли авторка пише про кладовище між акаціями і берестками, коли читаєш про батькову могилу, де виростає горицвіт, і про те, що стандартизація душить навіть мертвих, розумієш, що з особистої трагедії, зі смерті батька й матері почалася велика письменниця.

Треба пережити дуже великий душевний злам, катарсис, щоб сказати справжнє слово в літературі. З творів ми бачимо, як виростає корал, — творчий світ Любові Голоти. Це тема майбутніх дисертацій.

Концептуальні образи Любові Голоти, як козак Мамай, як дівчинка на велосипеді, білі плями облич селянок, український сільський пейзаж — прийшли з її поезії. З таких речей і почалася Любов Голота, як дуже сильна, харизматична, дуже глибока і відповідальна письменниця”.

Сергій Грабар подякував видавництву “Ярославів Вал” за цю книжку і за унікальну серію книжок БУКЛІТ, які видавництво дарує нам і полишає у спадок нащадкам. Потрапити до цієї серії надзвичайно престижно. Сказав про короткі оповідання і про особливий зміст цих оповідань, де реальне та ірреальне абсолютно межують. “Любов Василівна зуміла завести нас в ірреальне і повернути в реальне. Авторка дуже категорична у своїй прозі. Категоричність — це певна позиція. Вона категорично відстоює свої позиції в літературі, тримає рівень. Мені, міському читачеві, що не дуже полюбляє літературу села, надзвичайно комфортно читати її твори. Чому виник термін “література села”? Бо цим нас перегодували в школі. Там усе було дуже схоже. А розмаїття української літератури дуже велике і серйозне”.

Думками про видання поділилися також Євген Ґолибард, Дмитро Дроздовський. А насамкінець Любов Голота зізналася в любові до своїх читачів, подякувала усім, хто прийшов на її презентацію, а особливо тим, з ким мала найтіснішу творчу співпрацю: Михайлові Слабошпицькому, Юрію Іллєнкові та Дмитрові Дроздовському.

 

Фото надані видавництвом “Ярославів Вал”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment