Антін ВЕРБА (СЕРЕДНИЦЬКИЙ)
У добу ліквідації білих плям у польсько-українських літературних взаєминах корисно буде висвітлити тему зв’язків Євгена Маланюка з найвидатнішими польськими письменниками.
Хвилююча творчість Євгена Маланюка в літературознавчих працях в Україні досі оцінювалася негативно. Головне — з ідейно-політичних міркувань. Ніхто натомість не займався оцінкою його творчості за художніми критеріями. Різко проти Маланюка виступив славний поет Володимир Сосюра у памфлеті “Відповідь” (1927), називаючи його “фашистом”, негідним згадувати імена Тараса Шевченка і Павла Тичини. У подібному плані поета-скитальця оцінив і Ярослав Галан у памфлеті “Божеські жерці” (1931).
Які ж були конкретні причини такого ставлення до поета? Частина відповіді міститься у життєписі Євгена Маланюка (1897—1968). Народився він на Херсонщині в сім’ї вчителя. Середню освіту отримав у Єлисаветграді, а військову школу закінчив у Києві. Після Жовтневої революції служив сотником у війську УНР. 1920 р. був інтернований у військовому таборі в Каліші біля Познаня. Тут став одним із видавців літературного альманаху “Веселка”, який виходив друком у формі зошитів. Щоб здобути професію, Маланюк виїхав до чехословацьких Подєбрад, де закінчив навчання і став інженером. Із Чехословаччини привіз дружину Богумілу Савицьку з польсько-чеської сім’ї.
Повернувшись до Польщі, поет оселився у Варшаві.
Спочатку працював у бібліотеці Міністерства рільництва, а згодом інженером зокрема при регуляції Вісли. Одночасно займався поетичною та публіцистичною творчістю, дописуючи до українських і польських літературно-культурних газет і журналів та випускаючи в світ окремі збірки поезій, як ось “Стилет і стилос” (1925), “Гербарій” (1926), “Земля і залізо” (1930), “Земна Мадонна” (1934), “Перстень Полікрата” (1939).
Під час облоги Варшави гітлерівцями Маланюк брав участь у копанні протитанкових окопів. Він важко переживав знищення Варшави. У “Записних листках” від 17.ІХ.1939 р. поет стверджував:
“…бездіяльність мужчини під час війни годі витримати”. Натомість після капітуляції 30.ІХ.1939 р. поет записав: “Варшава була для мене містом, де проминають дні. (Якась аналогія до життєпису Куліша та Шевченка), містом, в якому не народився жоден поет. (Маланюк не міг тоді знати, що у Варшаві народився славний поет Кшиштоф Каміль Бачинський (1921—1944. — А. В.). Варшава взагалі була поза межами великої поезії й трагедії… Не врятувало її навіть Норвідове “ідеал досягнув бруку”. І ось перша зустріч після закінчення першої дії… Небувале і дивне враження. Варшава “спомпеїзована” стала якось невірогідно удухотворена… Руїни міста набрали виразу високого мистецтва, високого стилю…
Епізод на Театральній площі: машина з групою німецьких солдат, які пальцями показували мури Великого театру. Огортав страх, коли слухалось: сміялися в цвинтарній тиші площі. Сміялися реготом брутально, з варварською щирістю, без тіні театрального наголосу. Цей сміх вертався в сні. Цього сміху вже не можна буде забути…
А вечором прийшов Георг Каус, молодий поет з Лодзі з запалим лицем. Було в ньому щось з сухотного Шіллєра. Він говорив про страхітну красу удуховлених варшавських руїн, говорив, що тепер полюбив це місто назавжди, що вже не розлучатиметься з ним. І проклинав: ні, ні, не Гітлера, не уряд, але німецький народ, людину, німецьку матір… І проклинав Гете, називаючи “Фауста” бездушною халтурою й “ерзацом”. Слухаючи його, ставало ще жахливіше” (“Культура”, Париж, 1950, № 6).
Під час окупації Маланюк жив у Варшаві. Він утримував надалі зв’язки з польськими письменниками.
Згідно з констатацією польського історика Р. Тожецького, гестапо переслідувало українців, які були відомі як поборники польсько-української дружби. Тому Маланюк був змушений виїхати 1944 р. до Чехії. Відтак подався до Німеччини й США. Помер у Нью-Йорку.
Із його віршів американського періоду видно, що поет особливо критично ставився до капіталістичних відносин. Він засудив американську ядерну бомбу і 16.VIII.1945 р. у “Записних листках” ствердив: “…розбиття атому… Все летить у пропасть. Бідні люди, які тримають у своїх руках долю всесвіту, навіть не здогадуються, які вони жалісні в своїй безрадності й несвідомості того, що діється справді”.
Причиною різкої критики поета в Україні було вже це, що він петлюрівський офіцер, і, як писалося, білоемігрант. До цього слід додати критичне ставлення Маланюка до сталінської політики. Через це головно його охрещено фашистом. Насправді Маланюк обертався в середовищі ліберальних польських письменників, наукових і культурних діячів. Виникає питання, як поет потрапив у таке середовище. Отже, допоміг йому в цьому ліберальний шляхтич із Поділля, українофіл, кооперативний і громадський діяч, автор вартісних спогадів з України, перекладач творів Гоголя і Горького, міністр рільництва уряду Симона Петлюри, Станіслав Стемповський (1870—1952). Маланюк познайомився з ним під час евакуації з України. Стемповський працював бібліотекарем у Міністерстві рільництва у Варшаві, зарекомендований чоловіком Марії Домбровської. Коли ж чоловік письменниці помер, Стемповський став другом її життя, а їхнім сердечним приятелем — Маланюк. Син Стемповського Юрій (Гостовець) перекладав деякі публіцистично-літературні праці Маланюка польською мовою, був хрещеним батьком нащадка поета — Богдана.
У бібліотеці Марії Домбровської збереглися збірки поезій і відбитки більших статей Маланюка з дарчими написами для письменниці, С. Стемповського та його сина Юрія. С. Стемповського поет називав батьком. У рукописному відділі Бібліотеки Варшавського університету зберігся лист від 7.VI.1936 р. до М. Домбровської та С. Стемповського. У листі, писаному польською мовою, читаємо:
“Дорогі й милі пані Маріє та пане міністр! Сердечно дякую за милу листівку з півдня… Я щасливий, що дорогому Батькові і Дідові добре. Не дивуюсь, що цей Геліос, під яким ми народилися з Батьком, є найкращим лікарем, а український Геліос приблизно такий самий, що й Адріатично-Дальматійський”. Поет далі пише про свою подорож до Кременця та Львова й сумно відмічає, що був на похороні товариша, який помер у нужді від сухот. Поет коментує цей факт російською фразою: “Скучно на этом свете, господа!” Після інформації про сина і “внука” Стемповського — Богдана лист кінчається словами: “До милого побачення. Віддані Б. і Є + Б мале, Маланюки”. Лист цей вимовно свідчить про близькі стосунки між поетом, романісткою і Стемповським. Саме вони крім поетичного таланту відчинили Маланюкові двері на польський парнас міжвоєнного періоду.
М. Домбровська читала розвідку поета “Тайна Гоголя”, що була надрукована в квартальнику “Всхуд” (1935, №1) та в своєму щоденнику відзначила, що вона цікаво показує роздвоєння в душі М. Гоголя. Маланюк подарував письменниці відбитку своєї статті польською мовою про українську літературу, що була друкована в журналі “Пшегльонд вспулчесни” (1933) із дарчим написом: “Великому письменникові пані Марії Домбровській. Євген Маланюк 3.V.1933”.
Поетом цікавилися також наукові та громадські діячі. Польський сучасний історик Анджей Хойновський відмічає, що Маланюк належав до Польсько-українського товариства, разом із такими діячами, як відомий соціаліст, батько Ванди Василевської Леон Василевський, історик Станіслав Лось, українські діячі лівого спрямування Павло Васильчук та Іван Кедрин-Рудницький. Група ця видавала “Бюлетин польсько-украіньскі”.
Звинувачення Маланюка у фашизмі було з ним дискутоване видно у польських літературних колах. Про це свідчить лист українського поета від 14.ІІІ.1936 р. до Юліана Тувіма:
“Мій Дорогий! …моя “фашисткість” полягає лише (але тільки) на моїй — дипломатично кажучи — знеохоті до всілякої Росії… Від 5 до 7 мільйонів моїх братів кремлівські квартиранти викорчували (истребили — це слово дуже любить Достоєвський) протягом осені 1933 і весни 1934 р. … Минулого року були розстріляні: 1) новеліст Косинка, Батрак бурячних плантацій, 2) поет моря Влизько — комсомолець і 3) одинокий під оглядом мелодійності лірик Фальківський — бувший чекіст. Те, що я тобі назвав, це крапля в морі української крові й сліз”… Далі Маланюк пише про вороже ставлення царів до України і, покликавшись на заповіт Шевченка, кінчає словами:
“Пробач за ці виливи. Ти сам собі винен, що доторкнувся мойого “фашизму”. Краще не роби цього більше, з огляду хоч би на свої нерви, які мусиш солідно лікувати… Ну, будь кріпко здоровий. Знаю, що маю для тебе якесь окреме почуття відданості, вельми ніжне і вельми складне, але гаряче. Твій Маланюк”.
Щодо голоду й репресій в Україні, про які пише поет, коментарі зайві. Щодо його антиросійськості, то цілком зрозуміло, що вона неприємно вражала перекладача творів Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, Блока, Маяковського, Брюсова та інших російських письменників, яким був Юліан Тувім. Він же переклав також поезію Маланюка “Варшава”. З автографу, який закінчувався словами:
Устіляє іржавим листом,
Мов татарськими килимами —
Стережи, стережи своє місто
Вартовий із бронзи, Адаме!
Тувімовий переклад був друкований не тільки в тижневику “Вядомості літерацкє” (1932, № 383), а й в антології “Вєлька література повшехна” (1933, т. VI, с. 536).
Маланюк присвятив Юліану Тувімові свій твір “Ars poetica”, а на відбитці його написав: “Дорогий! Оце тобі на спогад про наші короткі зустрічі. Є. Маланюк. 1.ІІІ.1930”…
У цьому творі український поет возвеличує поетичну майстерність Тувіма. Вірш кінчається словами:
Ми знали більше, ніж вони,
Ті, що руками роблять слово,
Ми носим ваготу весни
І мускуляста наша мова
Народжена з багряних мук,
Що ними корчить лоно Музи
І зойк родильний — вічний звук
Нерукотворних наших музик.
Автор цитованого вірша дружив із польським прозаїком Юліаном Волошиновським. Доказом цього є хоч би автограф на подарованій польському товаришеві збірці віршів “Земля і залізо”: “Його ласці зацному панові Юліанові Волошиновському, шляхтичеві подільському, а приятелеві нашому ласкавому книгу сю вигнанцем зроджену офіруємо. Євген Маланюк, сотник Війська Запорізького. 2. ІХ.1931”.
Дружні відносини були й з поетом
К. Вєжинським. У журналі “Ми” (зима 1934) був надрукований перекладений Маланюком вірш Вєжинського “Ялівець”. А ось його перша строфа:
Він сам собі пан Ялівець
Самосійний і самостійний,
Лиш вітер веде його вільний,
Провадить межами пустими,
Бо з вітром вони — побратими.
Творчістю Вєжинського Маланюк цікавився й на еміграції. Ми бачимо його ім’я у списку субскрибентів “Зібраних творів” польського поета. У збірці віршів Маланюка “Остання весна” (1959) були поміщені інші переклади творів автора “Ялівця”.
Із поетом Юзефом Вітліном Маланюк утримував зв’язки в Польщі та США. У Варшаві він зустрічався з поетесою Сусанною Гінчанкою (Сарою Гінзбург) (1917—1944).
Довгі роки тривала приязнь Маланюка з Ярославом Івашкевичем. Вони зустрічалися у Варшаві, Подкові Лесній та в чеській Празі. Сім’я українського поета проводила іноді вакації в садибі польського поета в Стависьках. Ярослав Івашкевич написав зворушливий вірш на честь свого українського друга “Прага” — Євгенові Маланюкові”:
Praga
Jewgenowi Malaniuku
Wracamy z przyjacielem po przepitej nocy,
Zimno nam. Na ulicach pusto i wieje
Wiatr po tej nierodzonej, choć nie obcej ziemi.
W głowie huczy jeszcze płomieniste wino.
Lecz na cóż nam przyszło, spotkany poeto,
By wierne wiersze mówić szmerliwsze od wiatru,
Uderzyć w język brzmiący jak słowika tchnienie,
W zapomniane wyrazy ukraińskiej movy?
Ta mova tak muzyczna dlia mnie jest i drzemna,
Słychać w niej brzęki stepu i kolebek skrzypy?
Co kołysały męzów jak my zabłąkanych,
I staw ogromny gęśi, i cmentarz i krzyże,
I bodiaki w niej pachną, i duma w niej dzwoni,
I młodość, i szerokość, i dola, i wola…
Wshystko to, co nas w przestrzeń goni z wąskiej ziemi,
Wshystko to, co z braterskim wiązało się krajem.
Zbyt wiele śmy kochali ten obszar wolności,
Step pełniejszy od morza i od gór szczytniejszy.
Porzućmy więc wątpenia, cenny przyjacielu,
Nie my, to nasze wnuki wrócą w gląb futorów.
My w cieniu drzew jesiennych, a oni w zielonych
Pojdą, jak my idziemy, w złotych kopuł cieniu.
I dziwić śię nie bęndą, wiesz, że kiedyś żyli,
Ci, którzy nad nienawiść – przełożyli miłość.
У відповідь Маланюк створив поезію “До Ярослава Івашкевича”. Ось і цей текст:
Do Jarosława Iwaszkiewicza
Bόg jeszsze w swoim majestacie
Nad wygnancami wznosi dlon’,
Ale nie tylko, Panie Bracie,
W lirycznej dani nasza bron’.
Na tym stowianskim trotuarze,
Gdziesmy sie zeszli z bratem brat,
Nie tylko menka sie rorzarza,
Lecz takze nowych sprenrzen swiat.
Wypalil nam odwiecznue wrzody
Ptomiennych pokut zartki lek,
Juz pamienc nize dni narodu
W historycznego trwania wiek.
Paczonc na Prage i Warsrawe,
Nie tylko odczuwamy bol,
Ale krzepimy przszlo stawe,
I przestrzen zniewolonych pol.
Jesli z rusztowan romantycznych,
Budynek rzeczywisty wstal,
To wiecznych — mimo slow sceptycznych,
W zelazo natchnien, w praco chwat.
I serce czuje: jednak bendzie!
Wiesz — na kazdego przyjdzie dzien!
My tacy sami w jednym rzendzie,
Schowani z ptugiem w miecza cien.
Tak samo, kornie rozmodleni
Po bitwie, zanim zapial kur,
Zmenczono gtowo pelno, cieni
W kamiennych wienzien bijem mur.
I wam zdawalo sie, ze dostal
Juz dosyc Bόg i krwi, i kar,
Zanim nie rjawil sie apostol
I zmienil w plomien serca zar.
У бібліотеці Я. Івашкевича в Ставиську збереглися надіслані Маланюком примірники табірного журналу “Веселка” з 1922 р. З дарчими словами на титульній сторінці своїх “Вибраних поезій” (1943) Маланюк написав: “Старому приятелеві Ярославу Івашкевичу на спогад апокаліптичних років 10. ІV.1944”. Ці апокаліптичні роки — це гітлерівська окупація, а дарунок хіба прощальний перед виїздом Маланюка до Чехії.
Раніше в одній із листівок від 1930 р., надісланих із Чехії, поет звертається до Івашкевича рідною мовою “Любий друже”.
Польською мовою поезії Маланюка, крім Ю. Тувіма, перекладали К. Симонолевич, Г. Заславський, К. А. Яворський, Ч. Ястшембєц-Козловський та Ю. Лободовський. У міжвоєнному періоді вони були друковані у “Вядомостях літерацкіх”, “Камені”, “Зет”, “Бюлетині польско-українському”, а після війни — в паризькому польському журналі “Культура”, а також у ПНР у зібраних “Пісмах” (1967, т. 3) К. А. Яворського. Ч. Ястшембєц-Козловський видав окрему збірку віршів Маланюка в своєму перекладі, озаглавлену “Степова Геллада” (1936).
Про Маланюка привітно писав К. Симонолевич у часописі “Бюлетин польско-украіньскі” (1933 № 1):
“В українській поезії Є. Маланюк явище виняткове. Мова, ритміка, а над усе тематика його творів відрізняються знаменно від усіх українських і не тільки українських поетів. Для нього чужа сьогодні повсюду пануюча бездушна актуалізація поезії (машинохвальство, урбаністика) та інші прикладні мистецтва. Його поезія не іграшка… лише велика свята національна служба”. Саме цей останній мотив розвиває далі Симонолевич та ілюструє статтю власними перекладами Маланюкової лірики.
Дальший друг українського поета Юзеф Лободовський у паризькій “Культурі” опублікував аж 4 статті про життя і творчість Маланюка та значну кількість перекладів його поезій зокрема переклади віршів, у яких приятель (Маланюка) засуджував поневолення природи американською індустрією. Для ідейної спрямованості в поглядах Ю. Лободовського характерна його стаття “За нашу і вашу свободу”, що з’явилася в тижневику “Вядомосці літерацкє” (1936 № 38), в якій між іншим писав: “Це неправда, як проголошують, що соціалізм викінчився. Викінчився ІІ Інтернаціонал, бо втратив революційний динамізм, став гарним спогадом старших панів — сентиментальною пенсією минулого”. Скритикувавши комунізм сталінського типу, Лободовський продовжував: “Правдивий соціалізм, це воля для кожної людини і кожного народу, це ненависть до всякого гніту, це мирне співробітництво усіх народів від найменшого до найбільшого”. Далі роздумуючи над Польщею, констатує: “Польща, але яка? Польща без ідеї, Польща нужди, широко розвиненої апатії, Польща, яка важливість української проблеми наголошує хіба тим, що ставиться до східних кресів, наче до сховища для всякої посередності та хлищів”.
У своїх статтях Лободовський слушно наголошував, що Маланюк тужив за Батьківщиною. Він у збірці “Гербарій” помістив вірш “Еміграція”:
О земле рідна, земле чорна,
Ти одягнешся в весну знов…
Чом так смертельно — необорно
Тобі крівавиться любов?
Чом цю страшну, останню тугу
Впивати випало лиш тут,
Коли зазнав вже біль наруги,
І трунки всіх земних отрут?
…Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць прастарих,
Все сняться матернії руки,
Стара солома рідних стріх.
Посмертні згадки про українського поета написали також Ю. Гостовець (“Спогад про друга”, “Культура” 1968, № 4) і приятель Маланюка у США Дем’ян Вандас у Лондонських польських “Вядомостях” (1968, № 18). Останній розповідає про важке життя поета в Америці й стверджує, що “Маланюк був справжнім другом поляків, гуманістом у найкращому виданні”.
Згадані друзі допомагали Маланюкові поміщати статті в польських журналах і поважних газетах. Він друкував їх у “Вядомостях літерацкіх”, журналах “Мархолт”, “Всхуд”, “Культура”, “Памєнтнік Варшавскі”, “Пшегльонд вспулчесни”. Темою його дописів були питання культури, творчості М. Гоголя, питання “Петербург у польській, українській і російській поезії”, а також польська і українська література. У “Нарисах до типології культури” (“Мархолт” (1934/1935, № 2) Маланюк неслушно доказує, що тільки захід був криницею культурних і ідейних скарбів, а схід джерелом воєн, жорстокості, заборів і репресій. Насправді і на сході, і на заході є вартісні й компрометуючі людину явища. Про польську поезію Маланюк писав в українському часописі “Мамай” у статті “У сусідів” (1924, № 1). Він схарактеризував творчість Тувіма, Слонімського, Подгорського-Околова та інших, але найвищу оцінку дав поезії Яна Лєхоня з огляду на її патріотизм і національний характер. Саме через це критик називає Лєхоня послідовником Міцкевича й Словацького.
Про українську літературу Маланюк надрукував дві статті в журналі “Пшегльонд вспулчесни” (1933) і в тижневику “Вядомості літерацкє” (1933 № 4). Поет дав огляд письменства до й після Жовтневої революції. Він високо оцінив ранню творчість Бажана, Рильського та інших. Маланюк з особливою фасцинацією ставився до поезії Павла Тичини. Ще у “Веселці” (1922 № 4) він так славив автора “Золотого гомону”: “Ось перед нами поет, котрий співає так, як ліс шумить, як сонце світить, як вітер хлюпоче в хвилях Дніпра. Поет, для котрого не треба ні техніки, ні кабінету, ні циркуля, бо правдивому талантові се все дається згори тим, що зветься артистичною інтуїцією… В віршах Тичини під тілом слів — кипить кров, б’ється пульс життя пантеїстичною космічністю, що відбиває в собі такти серця світу.
Павло Тичина співає свої пісні так, як співає птах, співає тому, що існує як частина природи. І можна ствердити, що він так для української, як для світової поезії є явищем незвичайним”.
Пізнішу, однак, творчість українських письменників оцінював критично з огляду на це, що вона стала предметом адміністративного натиску.
Не дивлячись на суперечності в житті і творчості Маланюка, на його антиросійськість і антирадянськість, значна частина його спадщини витримала пробу часу, а в польсько-українських літературних взаєминах він посів видне місце. У наш час антирадянськість поета слід значно обмежити, бо сучасна радянська преса подає більше критичних зауважень про політику угруповання Сталіна, ніж він це робив.
Трагічна доля поета сформувалася під впливом помилок, непорозумінь і обосторонніх провин. Ліквідуючи сьогодні білі плями на ниві рідної літератури, корисно буде згадати також ім’я скитальця Євгена Маланюка. Свої ж життєві помилки він важко сплатив терпінням, доказом чого стане хоч би уривок із поезії “Ностальгія” (1965):
Ти серце сповнюєш до краю,
На інше місця вже нема,
Тому й безодню хижу краю,
Хоч вколо — самота і тьма.
