До 155-річчя Святого Лікаря
Ольга САМОЛЕВСЬКА,
кінорежисер, лауреат міжнародних та вітчизняних фестивалів, Всеукраїнського поетичного фестивалю, Всеукраїнського конкурсу “Коронація слова”, премії “КИЇВ” ім. І. Миколайчука, Міжнародної премії ім. Арсенія та Андрія Тарковських
Ще за тих часів, коли наша студія “Київнаукфільм” була повнокровною, діяльною та гомінкою — готувався серіал “Лікарська справа в Україні”, і мені запропонували роботу над документальним фільмом про знаменитого хірурга М. І. Пирогова. Для молодого кінорежисера це почесно — тема виграшна, герой знаменитий… У вінницькому мавзолеї дбайливо зберігається не тільки тіло, а й книга відгуків, серед яких мені сподобався веселий запис: “Ознакомились с телом Пирогова. Остались довольны. Пожарники города Винница”. Та випадково потрапила мені до рук тоненька книжечка Гелія Аронова “Був такий лікар” про Т. Г. Яновського. І стало раптом досадно і прикро — був Лікар, який унікально поєднував у собі геніальність і великодушність, і хоч би в кого я запитувала, ніхто про нього не пам’ятав… Тільки одна лікарка — мамина колежанка, корінна киянка Л. Т. Миронова розповідала про небувало багатолюдний похорон Т. Г. Яновського, про усипану квітами дорогу від центру до Лук’янівського цвинтаря, про ксьондза, рабина і православного священика, які йшли за катафалком… Надзвичайна процесія пройшла, а уквітчана дорога лишилася в пам’яті назавжди. І ми не сміємо втрачати цю світлу пам’ять!
А чи зараз є такий Лікар?
І задумала я фільм із несподіваною для мене запитальною назвою “Чи повернеться Лікар?”. І заявила на кіностудії, що відмовляюся від уславлення славнозвісного М. І. Пирогова.
— Але Пирогов — великий!, — умовляли мене.
— І Яновський великий, до того ще й гроші бідним роздавав. Просто ви про нього не знаєте! — захищалася я, і була горда думати, що Теофіл Гаврилович обрав мене, як обрав і Гелія Аронова, бо обирає той, чию пам’ять ти захищаєш. І я налаштувалася передати — тим, кого він обиратиме, — не тільки його світлий образ, а й його засоби вдосконалення життя.
У народі кажуть, що людина помирає тоді, коли її забувають. І тоді жертва її марна, і послання її не дійде…
Коли весь Київ плакав за Яновським, — люди переживали катарсис, успадковуючи високий дух.
Це було у червні 1928 року. На захисті дисертації учня у Теофіла Гавриловича стався інсульт. Але він не дозволив припиняти засідання — не тільки від притаманної йому делікатності. Він, Лікар, який віддав майже п’ять десятиліть рятуванню людей, тепер не хотів рятуватися. Ленінська революція перемолола його життя. Хаос розвалював усе. Страждання захлинало. Руїна поглиблювалася. Палали ікони, падали храми — створений 1925 року “Союз воинствующего безбожника” поширював свій наступ.
Хвороби розквітали, а над великим талантом і великим досвідом Лікаря знущався дефіцит медикаментів, інструментів, елементарних умов роботи.
Лише за один рік радянської влади у Києві померло п’ять професорів. Люди не могли не тільки лікуватися, а й прогодуватися. Теофіл Гаврилович, глибоко віруюча людина, категорично не прийняв діяльності нової влади: “Не знаю, щось неладно все. Життя стає мені не під силу. Повсюди нещастя і горе. Нема на чому оку відпочити. Нема почуття радості життя. Вам, молодим, може це легше, а мені не під силу стає”.
У перевернутому світі він жити вже не міг.
Помер єдиний онук. Донька Ася виїхала за кордон на лікування, стан її був важкий. Теофіл Гаврилович із дружиною прагнули скоріше їхати рятувати її, однак перед поїздкою Ганні Вікторівні за станом здоров’я призначили термінову операцію. Оскільки знеболювальних засобів не було, Г. В. Яновська погодилася на операцію фактично без анестезії, лише зі впорскуванням кокаїну. Вона перенесла цей великий біль мужньо — перетерпіти тортури їй допомогло стремління здолати все, щоби скоріше побачити доню. Але через три дні після операції надійшла звістка про смерть Асі. Цього матір уже пересилити не змогла. Душевний біль — жахливіший за фізичний. Невдовзі вона померла.
…Ганна Вікторівна Яновська походила зі славетного роду архітектора Івана Григоровича-Барського. А Теофіл Гаврилович був прямим родичем М. В. Гоголя. Їхній спільний прадід — з українського дворянського роду Гоголів-Яновських. У родині Яновських як велику реліквію зберігали книгу “Миргород” з автографом Гоголя. Геніальний письменник тепло підписав свою книгу батькові Теофіла — пану Гаврилі Iвановичу Яновському.
…З відзнакою закінчивши медичний факультет Київського університету, Теофіл починав свою діяльність безоплатним позаштатним ординатором шпитальної терапевтичної клініки. Вже тоді він записав у щоденнику дуже характерні для нього слова: “Слава Богу, завжди є чого навчатися. Життя, витрачене на гонитву за втіхами, не дає задоволення, бо занадто багато сторін людської природи залишаються бездіяльними”.
Вчителем Т. Яновського був відомий у Києві професор Карл Трітшель, який очолював шпитальну клініку і вирізнявся надзвичайною здатністю відчути хворого і вселити в нього бадьорість духу. Чи не від нього перейняв
Т. Яновський ці чудові риси?
У своїй докторській дисертації 30-літній Яновський повідомив про бактерицидну дію ультрафіолетових променів на паличку черевного тифу. Це було 1890 року. До того бактеріологія у нас практично не була розвинута, а про дослідження в цій галузі інформували лише зарубіжні журнали.
Будучи вже завідувачем прозекторського столу Олександрівської лікарні, 1894 року Т. Г. Яновський їде у закордонне відрядження. Стажувався у Парижі та Берліні в інститутах знаменитих Луї Пастера, Рудольфа Вірхова.
Вільно володіючи німецькою та французькою мовами, молодий Теофіл почав вивчати англійську. Дорогою з дому до клініки він вивчав слова, виписані напередодні. Таким чином дорогою він вивчив п’ять мов.
…Після повернення до Києва, в Олександрівській лікарні він організує першу українську клініко-бактеріологічну лабораторію.
У Російській імперії тоді буяли епідемії тифу, дизентерії, холери, особливо — дифтерії. В Україні були цілі села, в яких епідемія дифтерії забирала життя усіх дітей. Теофіл Яновський став одним з ініціаторів створення Бактеріологічного інституту в Києві.
На початку Першої світової війни Теофіл Гаврилович лікував людей в осередках епідемій. А ще більшою сміливістю було переховування євреїв під час погромів. Про льох Яновського знали всі — і ніхто не видав його. Навколо себе він створював чудодійну атмосферу, яка облагороджувала людей…
Багато тоді було в Києві товариств, які опікувалися хворими та бідними, і майже в кожному з них Теофіл Гаврилович брав безпосередню участь.
До нього йшли найзнаменитіші й найбагатші люди. Серед відомих пацієнтів професора Яновського були Леся Українка, Микола Лисенко, Марія Заньковецька, Іван Карпенко-Карий, Михайло Старицький, Петро Столипін…
Він перший поставив прижиттєвий діагноз інфаркту легень. Прижиттєва діагностика інфаркту міокарда принесла світову славу В. П. Образцову та М. Д. Стражеско. А не менш складне дослідження Яновського так і лишилося відомим лише його учням і колегам. Він уникав слави і сенсаційності.
Колеги відзначали, що Теофіл Гаврилович мав особливий дар інтуїції там, де були заплутані або недостатні симптоми. Але ця інтуїція була несвідомо заснована на його власному досвіді та надзвичайній увазі до хворого. Несподіванкою стала публікація Яновського “Клінічне значення запаху”, в якій він описує своєрідний запах при уремії як ознаку, яка може з’являтися перед смертю хворого. При доброякісних формах туберкульозу він описує запах “прілого сіна”. Ця робота — свідчення тонкої спостережливості і вдумливості великого клініциста.
Надзвичайною здогадкою, феноменальним осяянням було рішення лікаря Яновського застосувати подрібнені надниркові залози рогатої худоби проти хімічних опіків стравоходу. Лише через 30 років Едуард Кендалл зробить гучне відкриття діяльності надниркових залоз і одержить Нобелівську премію. Якби Яновський продовжував наукові дослідження… Але на нього чекали хворі, тому спостереження він проводив не в лабораторії, а лише у клініці. Він не смів перервати прийом хворих, які йшли та йшли нескінченно. Якось вночі обвалилася стеля в його кабінеті, який давно потребував ремонту…
Теофіл Гаврилович говорив, що не сама робота його стомлює й хвилює, а усвідомлення того, що треба поспішати, бо роблячи якусь справу, він відчуває, що інша вже чекає. І, знаходячись в одному місці, він непокоїться тим, що на нього чекають в іншому. Найбільше хвилювався він через засідання, яких припадало часто по 2-3 на день, і всюди йому доводилося бути за голову або доповідача.
Професора Яновського знали далеко за межами Києва і країни, а він поспішав не тільки на мармурові сходи, а й на вузенькі дерев’яні сходинки у жалюгідні підвали. Перший у Києві державний автомобіль було запропоновано саме йому — але він відмовився. Ходив на виклики пішки чи брав підводу — вчив на ходу іноземні слова. Його перехоплювали по дорозі, а він не смів нікому відмовити, навіть коли втомлений повертався додому….
Т. Г. Яновський є одним із фундаторів вітчизняної пульмонології, мікробіології, нефрології, фтизіатрії, клінічної інфектології, клінічної фармакології та низки інших дисциплін. Найбільш представницькі конгреси вважали за честь бачити його в президії. Це він надавав Нобелівському комітетові рецензії на праці кандидатів на Нобелівську премію в галузі медицини і фізіології.
Визначний клініцист і видатний учений, один із кращих лікарів Європи ішов до хворих по виклику і в циганський табір, і в босяцький притон…
І до нього, і після нього було багато великодушних лікарів. Але Яновський вирізняється серед усіх. Його так і називали — Святий Лікар.
Із книги Гелія Аронова: “Професора Яновського ми запросили до хворого батька. У нас був величезний злий пес. Прив’язати-то ми його прив’язали, але боялися, що він все ж таки буде гавкати і налякає Теофіла Гавриловича. Тому кожні 10-15 хвилин хто-небудь виходив з гасовою лампою на ґанок і вдивлявся в темряву. І все ж ми його пропустили… Пес не міг не відчути чужака, але мовчав. Це і вразило нас, коли на порозі з’явився професор Яновський. “Святий прийшов!” — не змовляючись, в один голос вигукнули мама і бабуся”.
Жив у нашому Києві отакий Лікар, який за все життя не відмовив жодному хворому, не брав грошей зі своїх колег, з учителів та учнів, зі священнослужителів усіх релігій… Після викликів він частенько повертався додому не тільки без гонорару, а й без грошей, які в нього були з собою. Усіх бідних Теофіл Гаврилович лікував не тільки безкоштовно, а часто непомітно для хворого
лишав під подушкою гроші на ліки, на харчі, а то і на переїзд у кращі умови! А бувало — посилав по пошті гроші своїм пацієнтам. У лазареті нерідко наймав за свій рахунок доглядальницю для тяжкохворих… Просто він усе життя виконував Клятву Гіппократа, урочисто проголошену в юності: “Чисто і бездоганно я буду провадити своє життя і своє мистецтво. Усвідомлюючи обов’язки, покладені на мене, я даю слово протягом усього життя нічим не затьмарювати свого звання. Обіцяю допомагати стражденним і не вживати на свою користь їх довіри. В який би я дім не зайшов, я увійду туди для користі хворого, далекий від усього зловмисного, неправедного…”
…1917 року у Т. Г. Яновського виникла ідея — забезпечити хворих дітей якісними і дешевими молочними продуктами. Він активно підтримує свого шкільного товариша М. П. Слюсаревського щодо відкриття в Києві молочарського кооперативного товариства. Але почалася доба великих вождів, для глобального мислення яких принизливими були б заняття конкретними добрими справами. Їхній формат крутіший — вдосконалення світу! І залишилися діти не тільки без молочних продуктів, а й без батьків…
За п’ять років після відходу Теофіла Гавриловича Україна попухне з голоду…
За дев’ять років старшого сина Віктора через дворянське походження замордують у ГУЛАГу… Молодший, Михайло, рятуючись від репресій, виїде за кордон і загине 1940 року в Мексиці… А потім рідний Київ застогне у фашистській окупації… І при визволенні Києва червоний від крові Дніпро вийде з берегів, поглинувши життя сотень тисяч здорових людей. І в пеклі війни загине якийсь юнак, що міг би стати Святим Лікарем…
…Великий лікар вириває у смерті десятки і сотні тисяч людей.
У вождя, щоб залишитися великим і незабутнім, рахунок іде на мільйони, але це рахунок знищених людей. Експерименти вождів із насильницького вдосконалення світу принесли у долі людства нещастя і смерть.
У Яновського були свої вожді — великі гуманісти. В його кабінеті висіли портрети Гоголя і Достоєвського, а на столі стояв портрет улюбленого доктора Чехова.
…Щоб увічнити образ духовної чистоти Лікаря Яновського, сучасники поставили на його могилі білосніжний мармуровий хрест із вирізьбленими лілеями. З того часу потьмянів мармуровий хрест. Не несуть уже сюди білих лілей — ні живих, ні штучних… Два роки тому центральні газети писали про забруднений голубами пам’ятник Теофілу Гавриловичу біля Інституту пульмонології імені Яновського, і по радіо про це не раз говорили, газета “День” публікувала фотографію… Та тільки занедбаного пам’ятника з року в рік все одно не чистять. Це не бентежить лікарів Інституту, які вчилися на фундаментальній праці Т. Яновського “Туберкульоз легень”.
Є надійний засіб вбити людину — це забути її. І тоді жертва її марна, і послання її не дійде…
Святий Лікар залишив своє кредо не тільки лікарям: “БОРЮЧИСЬ ІЗ НЕЩАСТЯМИ ТА ХВОРОБАМИ, МИ ВДОСКОНАЛЮЄМО ЖИТТЯ”.
