Дім Дімич
Дмитрику, коли б ти знав, як серце мені заболіло, а душа кинулася за тобою, коли побачила, як волонтерка рухала твій візочок! У візочку — майже дитина. Худесенька, з немічними ніжками, не вниз опущеними, як у сидячого, а витягнутими на спеціальній при візочку платформочці…
Ми бесідували з Юрієм Мітягіним, а тебе повезли швиденько повз нас. А я вже знала — мушу знайти Тебе… І знайшла. У п’ятій палаті травматології. І як ми зі Стефаночкою, онукою моєю, раділи, побачивши, що хоч слабенька нині плоть твоя, але дух — сильний! І була радість. Було спілкування. Ти такий відкритий до бесіди. У мові багато колоритних закарпатських слів — заслухаєшся!
Дмитро Тромпак родом із села Страбичове Мукачівського району. Вони з братом Федором — сироти. Батьків горілка згубила. Федору тепер 18. Дмитрові — 22. До горілки відраза. Мають трагічний приклад. Учився старший брат на тракториста-машиніста у Мукачівському професійному аграрному ліцеї. Відчувається, хлопці розумні і хазяйновиті. Дмитро сказав: “Навідував мене брат, але я попросив, аби вдома на мене чекав, гроші не так легко заробити на дорогу, на ночівлю, а у селі господарка рук потребує. Федір ще зовсім молодий — у рідному краї легше, ніж мотатися по чужих кутках”.
Тільки ґазда може так розпорядитися! І раптом мрійливо додав: “Там, у Страбичовому, частина моєї душі… Коли б ви знали, як у нас гарно, як все цвіте, кожний куточок такий ріднесенький! Ніде так не подобає, як у селі!”
— Ти любиш поезію?
— Так!
А тут — війна. І поет сказав: хочу на війну. Хочеш, то підписуй контракт. І підписав, бо як дивився новини, бачив, як вбивають хлопців, хотів допомогти їм захищати Україну.
На полігоні під Ужгородом вивчився Дмитро на старшого стрільця. Обов’язок — прикривати піхоту на марші.
Із 24 липня 2014 року з невеличкими перервами — на фронті. У 128-й гірській піхотній бригаді.
У червні був на Луганщині, під кордоном із Росією. Ворог на пагорбі. Наші на долині. Поробили окопи для захисту. “4 липня почув, — розповідає далі Дмитро, — внутрішній голос: не йди! Але я зробив крок… Одразу дзвін у вухах, і чую гарячу праву ногу. Почався обстріл. Ворожий міномет заговорив. Солдати біжать в окопи. Чую, мене на ноші кладуть, ногу перев’язують, аби кров не лилася. Вантажать у машину, а коло неї два вибухи! Та водій вирвався з вогню… Отямився я лише у Харківському шпиталі, а 9 липня опинився в Києві.
…Тепер я вже герой”, — хвалиться Дмитро. Підійшла чарівна волонтерка Світлана Смірнова, актриса театру на Печерську — масажує, розробляє ногу після гіпсу і розповідає цікаву річ: вона з друзями робить документальний фільм про вояків АТО. Я втішена: це так потрібно! Живий документ буде для нашої історії.
Праву, де кістка наскрізь була пробита, і м’язи пошкоджені, Світлана масажує після гіпсу, а ліва — підключена до якогось апарату, де блимає електровогник. Дмитро побачив, що я пильно роздивляюся, і каже, що цю ногу йому врятував Саша Данилюк, хірург 128-ї бригади.
Сашо, уклін Вам, що зберегли, порятували дитині ніжку! Та, мабуть, не одну і не одній дитині!
6 серпня, четвер, 2015 р.
І знову — Дім Дімич!
Згадалося ще почуте від 22-літнього солдата Дмитра. Бачив полонених. Вбогі людці переважно. Поки пушку до скроні не приставиш, мовчать, а тоді просять: “Пожалійте, я не знав!..” Здоровий, як мене чотири, тупо стріляє і не бачить, що і його ж уб’ють! Всі вони наколоті!”
* * *
Ми зробили трохи фотографій поранених захисників для наших знайомих. Вчора знову були у шпиталі. Йдемо до травматології, коли просто до нас візочком їде Дмитро Тромпак. Як славно! Ми йому тут же скромні дари вручаємо і фото для сімейного альбому. Дмитро повідомляє, що, схоже, на реабілітацію до Голландії візьмуть… А тут на залізній нозі в кеді з’явився Саша Сеньовський — наш давній знайомий. Уже побував у Любляні, в Словенії. Підбадьорився, оздоровився трохи. Скоро чую, як волонтерка радує тяжкопораненого помічника гранатометника Юрія Мітягіна: його старша донечка Владислава зможе поїхати на відпочинок за кордон…
Все це так до купи збіглося! Хоч маленькі, але блага. Вияви вселенської людяності. Добре! Але не робиться світом щось головне, суттєвіше, аби захистити Україну, допомогти їй радикальніше у боротьбі з розтлінною московією. Та яке я маю право?.. Коли у своїй хаті далеко не все гаразд. Володіти англійською й уміти випросити гроші — це добре, а от володіти українською і навернути з’яничарине українство на шлях національного розвитку, який єдино може сприяти її свободі, розвою економіки, — цього сьогоднішня влада не може? Не хоче?
Тяжкі думки. А тим часом до нашого Тромпака тихо підрулює на велосипеді красуня у вишиванці і звертається до нього так ніжно: Дім Дімич! Вона лікар-фізіотерапевт. Ділова розмова. А я — розвеселена, зігріта отим дитячим, любовним “Дім Дімичем”. З такою докторкою ти скоро станеш на ноги, Тромпаче, і поїдеш до свого квітучого раю — до Страбичового ґаздувати. І ґазда з тебе буде справний!
8 серпня, субота, 2015 р.
Маги-чародії
Парке, але романтичне надвечір’я. Під густі крони дерев біля травматології підходить, під’їжджає дедалі більше людей. Сьогодні на імпровізованій літній естраді виступатимуть фокусники, маги-чародії! Кучерявий хлопець в окулярах, без обох ніг нижче колін котить свій візочок якнайближче до сцени. Волонтерка просить од’їхати трохи далі, у затінок. А він їй: “Хочу ближче! — і додає з усмішкою, — хочу їхні фокусні секрети розгадати!” В супроводі волонтерок Ірини, Соломії і Лєни просто на ліжку наближається до імпровізованої зали Андрій Музиченко. Родом із Києва. З Оболоні. Мирне заняття — бухгалтерія. Схожий на романтичного мушкетера. Та він не мушкетер, звісно, а розвідник із 93-ї харківської мотострілкової бригади.
Зовсім недавно, 12 червня цього року, сталася трагедія. Під Пісками. Поранені в Андрія грудина, ноги, хребет… Ще й контузія. А він про те все з усмішкою. І зі своїм дівочим почтом встигає жартувати! Розумію — ця усмішка вистраждана. Але яку силу духу треба мати, аби крізь страждання сотворити радість!..
Укотре дивуюся силі духу, мужності українських чоловіків!
Зі сцени поважна особа виносить подяки волонтерам. А тоді починається фокусне дійство… Чорна скриня, величезний мішок поглинають на очах у публіки хлопця в чорному, за ним — дівчину. Магічні рухи і… диво: наші герої з чорної скрині виходять веселі, ясні і… в українських сорочках!
Публіка весело аплодує. А я, осмислюючи милий філософський підтекст магічного дійства звільнення і відродження, йду до іншого корпусу. Треба зустрітися з Писанками. Це перша подружня пара фронтовиків. І колись їх, сплячих, я побачила у сьомій палаті. Олег був тоді щойно з реанімації.
Маги-чародії хірурги добре спрацювали! Олег уже у візочку гуляє на природі. Є впевненість, що скоро стане на ноги. Вибігла з корпусу Олегова жіночка-красуня Настя. І такі вони щасливі й радісні, такі закохані, що просто просяться до фотокадру! Помилуйтеся, люди добрі, їхньою молодістю і вклоніться мужності подружжя Писанок — воїнів АТО!
10 серпня, понеділок, 2015 р.
Із Запорізького козацтва!
Писанки вже вдома. Радісно зустрілися з батьками, синочком Артемком. Олег тепер час од часу приїжджатиме до шпиталю на денний стаціонар — на процедури. Рідний дім Писанок у Шевченківськім краї — село Калинівка Городищенського району.
Олег гордо повідомив: “Знаєте, скільки Калинівок в Україні? Сорок дві!”
Я собі подумала: 42 Калинівки, а скільки ж Писанок в Україні? Громаддя! І прізвище таке, що й додати нічого. Краса, художній образ, прізвище воістину козацьке. Кажу це вголос. Олег стрепенувся: — Саме так! Ми свій родовід знаємо з документів. Прадіди наші — із Запорізького козацтва!
Отже, Запорізька Січ воює й сьогодні!
14 серпня, п’ятниця, 2015 р.
Тяжкі думки
Чи можемо скоро перемогти, коли вся Україна обплутана павутиною московського КГБ?
Про які позитиви від Мінських угод може йтися, коли в тому Мінську в команді від України сидить Медведчук — кагебіст, який був приставлений більшовиками “захисником” до Василя Стуса на їхньому судилищі, фактично відправив на той світ великого українського Поета і Громадянина. А нині володіє купою каналів на телебаченні (СТБ, Новий і т. ін.) і отруює мозок обивателя примітивом, халтурою, прихованою українофобією.
І ще одне. Сьогодні вранці на радіо “Культура” (його весь час хочуть закрити, не пускають на більш доступні хвилі!) почула про велику особистість — комбата Олександра Гуменюка, про якого мені у шпиталі розповідав воістину з синівською любов’ю поранений воїн Едуард Миколайович Мальований. І сказав тоді: “Гуменюк міг бути нашим Президентом”… Скільки людей прийшло до Будинку офіцерів попрощатися з ним!
А тепер по радіо почула: є думка, що його просто здав ворогам якийсь високий чин з армійської верхівки.
Пишу, що бачу, чую і осмислюю, бо добре пам’ятаю 60—70-ті роки, коли за мною, за друзями буквально по п’ятах ходили привиди-чекісти. Живучі ці привиди.
16 серпня, неділя, 2015 р.
Якщо не я, то хто
Ми живемо в одному будинку. Іванко Рудий ріс, як кажуть, на наших очах. Чемні, завжди заклопотані батьки. Чемний Іванко. Ще крихітним був, а з сусідами обов’язково вітався. Батьки навчили…
Летів час. Іван закінчив Київську гуманітарну академію, факультет міжнародних відносин. Добре знає англійську, трохи інші європейські мови. Працював на телебаченні.
Тато Тарас пройшов Афган. Пережив його тяжко. Але про це — ніколи і нікому, навіть синові…
Торік у серпні йду поволеньки зі шпиталю додому. Присіла коло хати на лавочці перепочити перед “зльотом” на свій 11-й поверх. Коли з парадного сам не свій вилітає Тарас, тато Йванка. В очах сльози, весь перейнятий болем, жахом. На льоту: “Сина щойно до шпиталю привезли. Поранений тяжко!”
Скоро поїхала до шпиталю і я. Іванка там уже не було. Відправили до шпиталю в Ірпінь…
Тижні, місяці летять. Дотепер тягнуться лікування, операції. Понад рік! Понад 30 операцій переніс! Після мінно-вибухового та ще кількох кульових поранень у тілі повно осколків, проблеми з ногою. Деякі осколки залишаться в тілі, бо складно їх витягати. Але Іван налаштований оптимістично: “Нічого! Предки врятують. Вони у мене всі були довгожителями!” Після поранення і всього пережитого він особливо цінує здоров’я. Змінилися життєві пріоритети, цінності.
Говорили й про негаразди у військовому законодавстві. На четвертому місяці лікування, буквально після чергової операції, коли ледве на ноги зіп’явся, спрямовують негайно їхати на Луганщину у військову частину… по направлення (!) на подальше лікування та по довідку, яка б свідчила, що він бодай на день, але вийшов на службу. Цей один день для того, аби інвалідність не давати! Владі копійка дорожча за здоров’я, врешті за життя людини?!
…Таки поїхав і привіз того папірця. А у зв’язку з подальшим довгостроковим лікуванням вивели воїна поза штат. Залишився військовим, але… позаштатним — отже, із платнею 45 (!) гривень за сержантське звання!
Тепер це питання піднімають, аби в майбутньому влада не оббирала захисників Вітчизни під різними лукавими приводами. Але коли воно вирішиться?
…Повернулися до теми предків. Відчуваю, Іван Рудий ними пишається. Бабуся Зінаїда Іванівна Руда, татова мама, була високоосвіченою людиною. Знала кілька мов. За фахом — історик. Викладала в університеті культури. Знає Іванко й про свого прадіда Рудого Івана Матвійовича, який був офіцером. По завершенні військової служби став ученим-хіміком. У більшовицькі часи зазнав переслідувань. Помер, коли йому було трохи за сто. Коріння Рудих із Чернігівщини.
А от діди мами Тані — з Житомирського краю. І з гордістю додав: “Прадіди Ткачуки були куркулями, тобто роботящими й хазяйновитими, за що також потерпіли від жорстокості комуномосковської влади.
У роду, до якого належить Іванко, були й високі духовні особи.
Є чим дорожити, пишатися, за що любити. І коли насунула зі сходу тяжка чорна хмара, добровольцем пішов на фронт. Батькам сказав пізніше, де він. А для Іванка було ясно: “Якщо не я, то хто!?”
…Бесідуємо. Телефонують пораненому воїну зі шпиталю — чекають в Ірпені на подальше лікування. Прощаємось. Хочу викликати ліфт (я на 11-му поверсі, він на другому), а Іванко: “Не треба, я пішки. Це мені добра зарядка!”
У коліні немає суглоба, то нога не гнеться. Так на прямій, шкутильгаючи, пострибав по східцях мій хлопчик Іванко.
25 серпня, вівторок, 2015 р.
І втішилась душа моя
Учора, в день Незалежності, пізно ввечері, поїхала на Майдан. О дев’ятій там починався концерт міжнародного симфонічного оркестру молодих виконавців. Його створив наш унікальний (також молодий!) диригент Кирило Карабиць. Оркестр прославлений у світі.
Була вражена. Майдан заповнений людністю од краю й до краю. Ще й два крила від нього Хрещатиком розпросторились — у бік Бессарабки й у бік Європейської площі. Море людей у вишиванках. Жінки, чоловіки, діти. І переважно — молодь! А це ж не попсу слухати зібрались. Класику! Таки наша нація — духовна!
І втішилась душа моя.
…Притулилась я на ще вільному клаптику сходинок коло молодої жіночки. Звуть Оля. Говорить російською. “Звідки?” — питаю. А вона: “Я з Санкт-Петербурга. За професією перекладач зі скандинавських мов”. І почула я далі несподіване: “Більше не змогла жити в Росії. Соромно. Люди накачані проти України. Втрачають людську подобу. Звіріють. Втекла на батьківщину прадідів…” Поки Оля знімає кімнату. Хоче розшукати на Вінниччині родичів по лінії тата, хоча зв’язки давно обірвані. Є якась далека родичка у Києві. Знайти б.
Думаю собі: біженка з Росії в Україну?! Інтелектуальний люд там хоч помалу, але починає прозрівати?
І утішилась душа моя.
…Звучить драматичний Реквієм вірменського композитора. Соромно — автора музики не розчула. Розумію, що вона присвячена темі геноциду вірменського народу 1915 р. Але звучить великою мірою актуально і для нас сьогодні. Під цю музику поволеньки пробираюся межи люди до вулиці Небесної сотні. (Після концерту, як весь людський огром зрушить, мені, старшій, буде складніше дістатися до свого автобуса). Назустріч — молодий солдат з козацьким оселедцем. Погляд радісний. Поранена рука притулена бинтом до грудей, видно лише припухлу, неприродно рожеву кисть її. З ним, мабуть, друг. Я дякую козакові, що захищає Батьківщину, цілую в чоло, а він мені — “Це я Вам дякую! Ви всі тут такі хороші!” — і цілує бабусю. Бабуся ледь не розплакалась.
І втішилась душа моя.
…Добре чути фінал 9-ї симфонії Бетховена. Я вже на Хрещатику. Наближаюся до Європейської площі. Звернула увагу: просто на тротуарі грається святково вбрана малеча. Дітлахів оточили старші. Серед них — поважний офіцер. На грудях чимало орденів. Відчувається — родина, а глава її — фронтовик і тут накоротко. Коло мажорного сімейного ансамблю притишую ходу. І чую раптом з уст цього офіцера: “Ви знаєте, сьогодні свято Незалежності якесь особливе. Всі такі красиві, піднесені. Та за такий нарід не страшно знов іти у бій!”
І знову втішилась душа моя.
…Але потім спідтиха підкрався сум за тими, хто гинуть, падають, поранені, сьогодні на Сході.
