Олексій ПАНАСЮК,
краєзнавець,
м. Київ
Майже півтора століття існувала Галицько-Волинська Русь як держава (1199—1340 рр.). Це вдвічі більше, ніж існувало тоталітарне утворення під назвою СРСР. Союз “нєрушимих” впав через 70 років, не витримавши випробовування часом. Імперії довго не живуть. А Галицько-Волинська держава вистояла, хоча змушена була постійно відбиватися від ворогів. Неспростовні факти нашої історії, продовження державотворчих традицій України (від Антської держави, Київської Руси та ін. до УНР) не вписуються в клепто-імперську теорію Москви. Досі лунають цинічні та брехливі заяви золотоординських нащадків, що українці ніколи не мали своєї держави, що вона ніби “звалилася” на нас зненацька, а Україна є ніби штучним та незаслуженим утворенням. Український народ зумів у нелюдських умовах національного та соціального гніту відродитися, зберегти рідну мову, національні традиції, власну історію. І нині, в критичний момент, коли українцям знову доводиться збройно захищати своє право на власну державу від знавіснілого московського загарбника, нам конче слід пам’ятати: українці завжди прагнули волі і ціною власного життя її здобували.
Анонім Баварський у ІХ ст. писав, що на берегах ріки Буг стоїть 230 городів бужан (волинян) і ще 70 осель на річці Стир. Інший мандрівник, Ібрагім Ібн-Якуба, свідчив про волинян: “Це плем’я серед інших було найбільш шанованим і впливовим”. Аль-Масуді (Х ст.) писав: “З тих племен одне в давнину мало владу над іншими, а його князя називали Маджаком (можливо, Манджак — прим. авт.), а саме плем’я звалося “валінана” (волиняни?). Про консолідуючий і державотворчий статус волинян у східнослов’янському середовищі сходяться думки ранніх літописців, іноземних мандрівників і дослідників уже наших часів. У багатотомній “Історії Української РСР” (К., 1977 р.) читаємо: “Більшість дослідників визнає існування на Волині великого дулібо-волинського союзу племен. Могутність цього союзу певною мірою підтверджують археологічні матеріали. Саме на Волині у с. Зимному було відкрито городище VІ—VІІ ст. — одне з найраніших східнослов’янських городищ із дерев’яними укріпленнями, що являло собою ремісничий і племінний центр, де перебувала дружина та, очевидно, один із вождів. Підтвердженнями цьому служать знахідки зброї, предметів дружинного убору, знарядь праці ремісників”.
Волиняни прийняли християнство в середині IX ст. Є думка, що спонукали їх до прийняття християнства моравсько-чешські князі. Існує припущення, що й сама Волинь могла деякий час бути у складі Моравської держави. Головним релігійним центром новонавернених християн було місто Судомир (тепер Сандомир у Польщі). Таким чином, досить вірогідним нам уявляється існування ранньої Волинської держави. Вся Волинь за адміністративним устроєм була поділена на волості, тобто “володіння”. Вижити серед могутніх ворогів, не маючи централізованої влади та сильного війська, Волинь, звичайно, не змогла б. Її родючі ґрунти приваблювали чужинців. Волиняни мали своїх провідників в особі князів, воєвод, бояр, серед яких були непересічні особистості. Про них ітиметься далі переважно в контексті земель Волині.
Князь Роман Мстиславович
Галицько-Волинське князівство як державне утворення з’явилося 1199 року за князювання Романа Мстиславовича (1199—1205), праправнука великого князя Володимира Мономаха. Князь Роман, батько Данила та Василька (всі троє — волинські князі з самого початку князювання), прославився хоробрістю та войовничим характером. Він здійснив низку переможних походів на половців, литву та ятвягів. Слава про нього розійшлася далеко, дехто з іноземців називав його “самодержцем Русі”. Значну перемогу він отримав над бунтівливими галицькими боярами, які часто влаштовували змови проти князя. Волинські бояри, не такі заможні й войовничі, як галицькі, ставились до своїх князів із більшою повагою, і тяжіли до стольного міста Києва. Папа Римський пропонував Романові королівську корону, однак той відмовився. Влада Романа поширювалась і на Київ, однак через великі загрози західним кордонам держави Роман залишив столицю своєму братові. Київ був уже тоді неодноразово спалений і пограбований. З особливою люттю це зробив 1167 року суздальський князь Андрій Боголюбський, син Юрія Довгорукого. Велике столичне місто почало матеріально й духовно занепадати, але все ж суспільне життя там не переривалося. Свідчення цьому — записи в рукописах про перебування в ньому іноземних купців і церковних діячів, навіть після татарського погрому.
Король Данило Галицький
Після падіння Києва у грудні 1240 р. князь Данило Галицький (1238—1264) намагався організувати всеєвропейський спротив кочовикам. На жаль, йому це не вдалося. Спершу відмовився від спільної боротьби суздальський князь Олександр Ярославович (названий Невським). Цей князь-зрадник став переслідувати силою зброї свого брата Андрія за спілку з Данилом. Він брутально придушував будь-які виступи проти татар, не зупиняючись ні перед чим: різав незгодним носи та вуха. Це й не дивно: перебуваючи тривалий час у ставці Батия як заручник, він зійшовся близько з Сартаком, сином Батия, і став його побратимом. Отримавши змалку ординське виховання, він привчився до жорстоких способів боротьби з опозицією. Європейські володарі боялися сутичок із кочовиками і воліли краще відсидітись вдома (прикметно, що подібна реакція Європи спостерігається вже в наші дні, коли московський агресор, розв’язавши справжню війну на Сході та Півдні України, погрожує вже всій Європі, тим часом частина Європи вдає, ніби це її не стосується). Втративши надію на спільну боротьбу проти ворога і відчувши реальну загрозу для Галичини з боку інших князів, князь Данило був змушений їхати до хана за ярликом на князювання. Останній погодився визнати Данила князем Галицько-Волинської Русі. Даючи Данилові ярлик на князювання, татари вбачали певною мірою власну вигоду від існування на кордоні своєї імперії підопічної держави, що мала в той час постійні конфлікти зі своїми сусідами. Пригостивши Данила чорним кумисом, Батий мовив: “Ти випив з нами нашого напою, отже, тепер ти наш”. Як стверджує відомий дослідник історії України-Руси та Московії Володимир Білинський, який тривалий час працював у Казахстані, в середовищі казахів і татар чорним кумисом пригощають лише високошанованих гостей. Галичина та Волинь на той час погано контролювалася татарськими баскаками. Руський князь зобов’язаний був посилати воїнів на підмогу татарам у походах. Цю умову галицько-волинські князі майже не виконували. Навпаки, замість допомоги татарам, русини вступали в бій із ними, як це було у випадку з баскаком Куремсою 1255 р., який вимагав від Данила розкидати міські укріплення.
Данило збудував нові міста Холм, Угровськ, Львів, укріпив Дорогичин та Берестя. Столиця Галицько-Волинського князівства постійно переносилась: з Галича до Звенигорода, Львова, Володимира, Луцька, Холма. Така часта зміна місця столиці диктувалася загрозою ззовні. Для убезпечення Волині від нападу північних сусідів (ятвягів, німців, литвинів) у Холмі Данило став будувати міцні укріплення. Його міські стіни були такі міцні, що татари не наважились їх розбивати і відійшли від міста. На Високій Горі у Холмі він збудував палац площею 1200 м2. Звів величні споруди Св.-Богородицького храму (нині кафедральний собор, у якому колись зберігалося унікальне рукописне Євангеліє Х ст.), церкву Козьми та Дем’яна, Івана Золотоустого (найвеличніший храм!), Св. Трійці та інші. Саме у Холмі поховані руські єпископи та князі Даниловичі і, ймовірно, сам король Данило. Було б добре, якби кожний краєзнавець відвідав міста Холм, Дорогичин, Белз, Ярослав, Перемишль, щоб не згасла пам’ять про руський період життя цього краю. Данило був хоробрим і розсудливим воїном. Він разом із галицьким князем Мстиславом брав участь у першій битві з татарами 1223 р. на річці Калці. Руські війська зазнали в цій битві жахливої поразки — 17 руських князів було взято в полон. Причиною поразки була паніка і втеча союзників-половців із поля бою. Ця паніка досягла і руських лав. Однак молодий князь Данило продовжував битися на чолі полку з ординцями мужньо і відчайдушно, хоча був тяжкопоранений. Полонені князі були страчені за варварським монгольським звичаєм — задушені дошками, на яких бенкетували переможці. Данило 1238 р. здобув блискучі перемоги над тевтонцями під містом Дорогичином, а також над угорцями та поляками під м. Ярославом 1245 р. Захист Києва у грудні 1240-го Данило доручив воєводі Дмитрові. До речі, за відвагу при обороні міста татари дарували йому життя. Перемога Данила над німцями, угорцями, поляками, ятвягами та литовцями принесли йому велику славу могутнього володаря та воїна, як і його батькові Романові. Вмілий воєначальник, він багато зусиль доклав до справи реорганізації свого війська, навчав більш ефективно застосовувати метальну зброю в бою. Його кіннота мала добрих коней та обладунки і для воїнів, і для коней. Піхота була сформована за європейськими зразками.
Територія Галицько-Волинської держави сягала від гирла Дунаю до Берестя, Холма і Дорогичина, від Києва до Перемишля. Фактично у тодішній Європі це була найбільша держава, тому Папа Римський Інокентій IV покладав певні надії на Данила в боротьбі з кочівниками. І хоча Папа декілька разів пропонував йому коронуватися, Данило відмовлявся від коронації, як і князь Роман. Лише за третім разом він дав згоду. Коронування відбулось 1253 року у Дорогичині. Королівські регалії — скіпетр, корону та печатку вручив йому папський посланник Опізо в присутності сина Лева, воєвод і православного духовенства (згодом ці королівські атрибути були викрадені польським королем Казимиром з метою заволодіння руською землею, як стверджує дослідник Володимир Білинський). Отримавши королівську корону, Данило тепер був рівним серед королів Європи: він міг укладати з ними союзи. Він віддав братові Василькові Романовичу у володіння Волинь. Разом вони успішно відбивалися від зовнішніх ворогів. Між обома братами не було конфліктів, їхнє спільне правління було виваженим та гідним наслідування. Велика територія, централізація влади з волосним управлінням, міжнародне визнання, існування постійної загрози нападу з боку войовничих сусідів як стимул для централізації влади, етнічна однорідність населення створили потужне підґрунтя для закладання фундаменту майбутньої державності України.
Володимир Василькович
Син Василька Володимир (1271—1288) йшов слідами свого батька і дядька Данила, будував храми, сприяв жвавій торгівлі та розвитку ремесел, славився високою освіченістю та схильністю до філософії та мистецтв. Про нього писали літописці: “Книжник великий і філософ, якого не було перед ним у цілій землі і по нім не буде”. До речі, при ньому набрало сили літописання Волині і Галичини. Волинський володар князь Володимир Василькович був справедливим до простого люду, купців та служивих людей. Цей добрий князь навіть допомагав хлібом вчорашнім своїм ворогам — литовцям та полякам, коли 1271 р. їхні країни охопив голод, викликаний неврожаєм. Помер він від невиліковної хвороби щелепи 1288-го. Талановитий, розумний та шляхетний князь Володимир міг би здійснити багато добрих справ, щоб зміцнити і прославити Волинь, якби не передчасна смерть.
Лев, син Данила Галицького
Князь Лев Данилович (1264—1301) пішов дещо іншим шляхом, ніж Володимир Василькович: він був націлений на постійну боротьбу, оскільки зростала реальна загроза для Галицько-Волинської держави з боку сусідів із заходу та півночі. Лев навіть зміг відвоювати у поляків Люблінську землю (у літописі вона називається Вкраїницею), а в Угорщини — місто Мукачів (Угорська Русь) на цілих сорок років. Столиця його держави була в місті Львові, яке він успішно розбудовував. Сусіди боялися цього войовничого князя. У багатьох хроніках його називають “самодержцем”, хоча, імовірно, титулу короля він не мав.
Король Юрій (Георг) Перший
У період правління сина Лева, короля Юрія (Георга) Першого (1301—1315) держава мала високий рівень достатку. При ньому швидко розвивались економічні зв’язки з сусідами, країна багатіла за рахунок міжнародної торгівлі та видобутку солі. Був мир з сусідами і навіть існував союз з Тевтонським орденом. 1301 року в Галичі існувала вже своя православна митрополія. Необхідність у запровадженні окремої митрополії диктувалася тим, що суздальські князі постійно викрадали з Києва церковні ризи, ікони, священні книги, і київські митрополити змушені були виступати в ролі прохачів у вчорашніх підлеглих суздальських племен. У 2-томному енциклопедичному довіднику “Стара Волинь та Волинське Полісся” (1984—86 Вінніпег, Канада) історик, археолог та волинознавець Олександр Цинкаловський подає зображення державного герба, який належав королеві Юрію (мал. 1). Зліва бачимо вершника на червоному полі з хоругвою в руці і з червоним хрестом на хоругві — це державний символ Волинської землі. Справа — зображення жовтого лева на голубому тлі, який спирається на сріблясту скелю. Це — символ Галицької Землі. У верхній частині герба бачимо напис кирилицею: “Володиміро — Галицької Землі”, знизу напис латиною: “Володар Георг Король Русі”. У центрі дата — 1313 (грамота була видана королем Юрієм Львовичем якомусь німецькому гросмайстрові і зберігалась в Кенігберзькому музеї). Крім герба, була і державна печатка із зображенням цього короля (мал. 2). На одній стороні печатки бачимо Юрія (Георга), що сидить на троні, тримаючи у правій руці скіпетр з хрестом на ньому. Напис латиною: “Печатка Володаря Георга Короля Руси”, з другого боку печатки — Юрій Змієборець з хоругвою і списом, яким він пронизує змія. Напис відповідний: “Печатка Володаря Георга Князя Володимірського”.
Решта князів Даниловичів
Після смерті короля Юрія 1315 року почали спільно княжити його діти Лев та Андрій. Їхнє княжіння було нетривалим — до 1323 р. Обидва загинули у сутичці з ординцями. В смерті цих князів найбільше був зацікавлений польський король Казимир. Дітей чоловічої статі у цих князів не було. Галицько-Волинське князівство перейшло до Болеслава Тройденовича, який жив у Польщі. Вважають, що його запросили на князювання бояри, сподіваючись на якісь вигоди від цього. Зайнявши трон у Володимирі під іменем короля Юрія Другого, цей князь почувався чужим в українському оточенні. Не довіряючи місцевим руським урядовцям, він почав звільняти їх з посад і роздавати ці посади іноземцям: німцям, чехам, полякам. Таке засилля чужинців не сподобалося волинським боярам. Проти нього виникла змова, внаслідок чого Болеслава було отруєно, і він помер 1340 року. Після смерті Болеслава волинські бояри звернулися до литовського князя Любарта Гедиміновича з пропозицією очолити Володимирське князівство, з чим він погодився. Правив Волинню він 44 роки. З того часу (1340 р.), коли великий литовсько-руський князь Любарт, прийнявши православ’я та християнське ім’я Дмитро, розпочався період Литовсько-Руської держави, яка прийшла на зміну Галицько-Волинській Русі без територіальних суперечок, без битв та насильства в новій державі.
Велике Литовсько-Руське князівство
Фактично це князівство постало як противага загарбницьким планам польського короля Казимира і для захисту від татарських орд, московитів та тевтонців. Дуже популярний на Волині литовсько-руський князь Лев Свидригайло, як і інші литовські князі, дотримувалися даної ними обіцянки: “Ми старого не рушимо, а нового не вводимо”. Це означало, що українська мова залишалася за статусом державною мовою. Нею користувалися в судах та уряді. Прадавні звичаї українців не викликали у правлячої литовської верхівки заперечень, навпаки, багато звичаїв самі литовці перейняли в українців. Литовський Статут, яким керувалась нова держава, був фактично копією “Руської Правди”. Отже, князі та бояри традиційно керувались досвідом управління ще давніх київських часів. На той час Литва не могла обсадити всі керівні посади своїми людьми, тому на периферії залишалися старі руські урядовці. Литвини стали християнами на кілька століть пізніше від волинян та галичан. До поглинання Литви Польщею, тобто перед запровадженням Кревської унії 1385 року, Литва була деякий час православною. Українська православна Церква не зазнавала від литовців таких утисків, як під час польського правління. Лише литовський князь-католик Ягайло, одружившись на польській королівні Ядвізі і ставши королем Польщі, намагався обмежити права українців. Велику роль в обороні православної церкви зіграв пізніше український магнат, воєвода Київський, князь Костянтин Острозький, який заснував в м. Острозі Академію та відкрив друкарню (1526—1608).
Великий литовсько-руський князь Любарт Гедимінович одружився з дочкою Луцького князя — Бушею. При ньому був зведений луцький замок, який носить нині його ім’я і є візитівкою міста. Під проводом князя Вітовта 1410 р. волинці брали участь у битві з Тевтонським орденом при Грюнвальді. Об’єднані польсько-литовсько-руські війська перемогли тевтонців. Князь Ольгерд Гедимінович 1363 р. вперше переміг татарську орду під Синьоводами. Брати Коріятовичі розбудували міцні захисні укріплення в Смотричі, Бакоті та Кам’янці. Були зведені фортеці в Червонограді, Скалі, Брацлаві, Сокальці, Меджибожі, Божську й Винниці. До литовсько-руської держави увійшли землі Київщини і Подолії аж до Чорного моря.
Після смерті князя Вітовта 1452 р. Волинь стала поступово втрачати свою незалежність. Досить лояльне литовське правління згодом поступилося місцем польському магнатаризму, який відзначався деспотизмом і свавіллям магнатів і шляхти. Як результат — народні повстання українців, війни з сусідами, а наприкінці XVIII ст. — три поділи Польщі і втрата своєї державності. Із власної історії нам, українцям, насамперед належить робити правильні висновки, щоб не втратити своєї держави та не зазнати поневолення з боку чужинців. І, головне, не повторювати власних помилок, щоб не довелось потім жалітись на нелегку долю.
