Дмитро Нитченко був людиною багатогранною. Він писав прозу, вірші, мемуари, твори для дітей, був організатором українського культурного життя в Австралії, опікувався діяльністю літературного клубу ім. В. Симоненка, котрий постав із його ж ініціативи. А ще Нитченко лишив по собі багату епістолярну спадщину. Його донька Леся Ткач (у літературі Богуславець) видала кілька томів листів еміграційних письменників до Нитченка, неоціненних для історії нашої літератури.
Великий інтерес становить і щоденник письменника, досі не оприлюднений друком. Це також вельми важлива лектура і для істориків літератури, і для психологів творчості, і, звичайно ж, для біографів.
Михайло Слабошпицький
13 травня 1946 р. фрагменти
Перед півднем повернувся із Етлінґену із 2го З’їзду Журналістів. На з’їзді було до 100 журналістів. Вітали бурґомайстер міста, представник журналістів Німеччини, Білорусії, і т. д.
ГайГоловко став на позиції НДОУЖу1, виступив з гострою критикою. До управи обрали Барана, Дацька, Росоху, Кривуцького, Степового Юрка, Дубняка та інших.
Приїхавши, зайшов до Самчука розповісти. Відчув зміну поглядів і ставлень, як до СУЖу2, так і до Багряного. Пані Таня вже висловлювала недовіру до Багряного, мовляв, може, й він совєтський провокатор. Такого я не сподівався. Він, правда, необмірковано і невдало часто виступає, але як можна закидати подібні підозріння.
5 липня
Сьогодні вранці я заходив до Б[агряного] і радив йому не зв’язуватися із тією отарою. “І[ване] П[авловичу],” — казав я, — ви ж письменник. Ваша справа писати книжки, а не ходити на ті збори на сварки. Вас там обплюють, обгадять, скомпрометують в очах людей. Навіщо вам все це?”
“Як? А масу ж виховувати треба?”
“Треба, але не вам. Ви дивіться, поки ви не брали участи в зборах, поки не виступали, доти були кращі взаємини. Отже, ви тільки їх роздрочуєте. Пам’ятайте, що вся та отара не читає і не слухає вас, а слухає лише наказів своєї партії. На мою думку, корисніше, щоб у вашій справі говорив хтось інший, щоб у вашу оборону стало УПГЕ, ОМУС, різні громадськополітичні та культурні організації, а не ви особисто”.
“То буде гірше, вони думатимуть, що я боюсь”.
“Ні, не так, адже коли ви мовчали, то вони втихомирювались трохи. А оця шалена боротьба та ворожнеча тільки нервуватиме вас і заважатиме працювати, як письменникові. Ви дивіться, як робить Самчук. Він не сходиться на дискусії і не боротьбує з масою. Він стоїть трохи осторонь, пише і пише, і лише зрідка дає політичні статті”.
Багряний збирався писати статтю до 100го номера часопису. Він згодився поміркувати над тим, що я йому сказав. Я ще йому додав:
“Пам’ятайте, що я знаю, що говорять навколо проти вас і про вас, ви того не враховуєте, що є люди, які були близькі до вас, а вони тепер вагаються, чи ви не провокатор, чи ви не шпигун. Це жахливо, смішно, але факт. Дивіться, приїздив Барвінський. Це ж права рука Вєтухова3, а як він допитувався, чи я вас знаю, чи ви не більшовик? Коли ці вагаються, що мали б вас боронити, то що ж чекати від загалу?”
16 липня
Увечорі я зайшов до панства Білецьких. Дома була сама п. Катруся4. Ми сіли грати у дурня. Вона сказала, що їй снився сон про чоловіка Ольжича. Ніби коли вона прийшла додому, їй сказали, що якісь двоє приходили і він пішов з ними. Вона пішла туди, де він мав бути. Справді вона там застала цілу громаду людей, було ніби якесь засідання. Серед них сидів і Олег. Він посміхався. (Він завжди мав звичку посміхатися, казала вона). Але їй відразу сказали, що Олег приговорений до розстрілу, якщо вона за 4 хвилини збігає кудись там і щось принесе, то його це врятує. Вона бігла десь вулицями, сюдитуди, але поки прибігла назад, то кімната була порожня. В розпачі вертається додому і бачить на ліжку її лежить хтось. Забинтований увесь, неживий. Вона довго вагалась, але потім лягла поруч тіла. Прокинувшись, відчула холодність трупа, слизькість, і відштовхнула. Той труп упав додолу. Пізніше вона роздивилася, що то була затхла вонюча здорова риба.
Ми грали далі, спершу я лишився дурнем, потім вона. Граючи, вона сказала, що у неї б’ється дуже серце, так погано. Потім сказала засмучено:
“Знаєте, я виходжу заміж?”
“А хто ж ваш майбутній чоловік? Я його знаю?”
“Дуже добре”, — відповіла.
Вона довгенько мовчала, мов переборюючи внутрішнє вагання, а потім сказала:
“Але щоб не знав жодний українець”.
“Навіть жінка не знатиме”, — відповів я.
“Дубинець…”
Помовчавши, я відповів: “Я, правда, не думав ніколи на нього”.
Справді, він уже був сивий, хоч років 43, а вона ще як дівчина.
“Ви знаєте, я хочу геть виїхати кудинебудь”.
“А хіба це допоможе?”
“Ну, і я хочу, щоб у дитини був батько”.
“Я вас добре розумію”, — відповів я.
Тим часом зайшла її мама і спитала, де Олежок.
“Грається надворі”.
“Як? Уже скоро пів до одинадцяти, а він надворі?” І ми пішли шукати дитину.
24 липня
У потязі їдуть німецькі полонені з Росії. Вони розповідають: там пачка цигарок 4.50 крб, хліб 35 крб, зарплатня рядового службовця 500600. Масло 120 крб. Торгівля не заборонена, 2 маленькі цибулини 3 крб., помідори 2 шт. — 5 крб, огірок малий — 3 крб, а як більше брати — по карбованцю. Грошей не давали, але працюючі на порцеляновій фабриці у пивниці крали після роботи тарілки (цапцарап) і продавали по 67 крб.
“А вартові хіба не забороняли?”
“Вони теж крали і продавали”.
Склянка солі — 5 крб. Центнер картоплі — 500 крб.
Інший розповідає, що працював у колхозі і там конем крав картоплю на полі. У таборі в них був пропагандист із німецьких комуністів. Він пройшов вишкіл у Москві, спецкурси.
Кунаково — село, де вони працювали, за 60 км від Калініна. На роботу їздили … 6 км. … їдемо … годин три, бо проїде півгодини і стоїть годину. Вагони часто сходили з рейок, тоді мусіли зсаджувати.
Полонені крали шматочки дерева і приносили до табору, бо бараки не отоплювались.
Цивільні ходять вночі до лісу і крадуть дерево, щоб топити. Поруч був робочий табір, коло 400 дівчат, працюючи на добуванні торфу, вони не мали чим топити, заборонялось взяти шматочок від торфу. Будують лише урядові будинки і виробництва. Всі руїни не відбудовуються. Старі люди поводились гарно на виробництві, молодь вороже. Полонені не уміють говорити російською мовою, за вийнятком кількох слів, речень, але російську лайку знають добре. В таборах гостра пропаганда проти Англії і Америки, проти Франції менше.
2 серпня
Надіслав до “Свободи” 50 пр[имірників] своєї книжки.
2 листопада
Б[агряний] розповідає в редакції, як він у 1943 році, сидячи в Охтирці в театрі перед завісою, яка була зшита з клаптів [….]. Поруч Івана сидів Максименко (?), голова управи.
“Ну, як це так, — каже Багряний. — Ви, можна сказати, цілий губернатор, а завіса в театрі отака нитутеща”.
“Зробите кращу?”
“Зроблю”.
“Що візьмете?”
“Ну, сім літрів олії і хунтів десять борошна”.
“Гаразд, робіть”.
Це було у неділю. Завісу треба було налаштувати до четверга, бо в четвер знову вистава. “Я взявся і за два дні намалював емалевими та олійними фарбами. В правому кутку було сходяче сонце. Жовте яскраве проміння бризкало на всьому фоні, з лівого боку, з кутка з’явилася хмара, яка частково легко запинала сонце. Нижче під рискою, що перетинала всю завісу, намалював зліва воду моря, а справа — пшениця, ще нижче кобзарі, а нижче плахтаклітини. Завіса грала безліччю барв. Працював по 12 годин. За два дні була готова. У четвер завіса всіх захопила і здивувала. А наступного дня прийшли від Ґестапо і викликали:
“Що ви хотіли, яку ідею мали, малюючи завісу?” (Вони мали вже доноси від своїх шпигунів, закидали, що сонце, а насупроти з Заходу (з Німеччини) хмара — фашизм.
“Ні, хмара з півночі”, — відповідаю я, і доводжу їм це. Мене заарештували. Випадково побачив мене там генерал, з якого я малював портрет.
“Що з вами трапилось?”
Я звернувся до нього, розповів, що мене дуже дивує, що німці такий культурний народ, а вірять різним провокаціям більшовицьким, і розповів, в чому справа.
Погодившись, що то є брехня, він запитав:
“А ви як же із завісою, зняти чи перемалюєте”?
“Перемалювати — це відразу приверне увагу всієї публіки. Скажуть, що там щось було. Зняти — ще гірше. Краще, якщо знімати, то пізніше, якось непомітно це зробити”.
Так та завіса й лишилась до приходу большевиків.
Іншого разу до мене прийшло два німецькі солдати і арештували. Приводять до Ґестапо.
{Багряному Пранченка (?) “Кобза”}
Шукає найкращої форми розв’язать проблем узгідний суспільства і одиниці, але не в рамках капіталістичного суспільства а в […] нового суспільства, в засаді соціалістичного, оскільки сама теза соціяльної справедливості є соціялістичною.
{Спитати Марченка, чи знає таких людей: Довгополюк Матвій, Сергієнко Грицько, Саморос, Мегера, Грязнова, Леонідов, Бурдун, Хома Головченко, Сірош Дмитро}
{Попросити Самчука дати уривок на 1 підвал з нової п’єси}
Предст[авник] батьк[івського] комітету цікавиться тими, хто знайшов собі мешкання, а тими, яких виганяють німці або які в безпорадному стані — тими ні.
У бурсі 2 учні захворіло через холод: простуду дістав Федунів, Шкарабан — запалення нирок. Федунів у шпиталі (сирота). Діти по третю клясу гімназії ходять до церкви, а старші — ні.
Про Івана Багряного
Моя перша зустріч із Багряним відбулась у видавництві на вулиці Вільної Академії, 5. Видавництво художньої літератури містилося фактично в трьох кімнатах. Ліворуч, за бар’єром, містилася бухгалтерія на чолі з головбухом Соскіним, праворуч в маленькій кімнатці сидів скромний, тихий редактор мови В. Давиденко, який помер недавно в Америці5. А проти вхідних дверей була простора кімната, де ліворуч сиділа друкарка, трохи далі зліва під стіною був стіл редактора Клименка, а у правому дальному кутку, за загородою із скляних стін, сидів головний редактор Іван Лакиза, а з правого боку сидів шурин Лакизи, В. Федорак, якого він запросив із Москви.
1 НДОУЖ — Національнодемократичне об’єднання українських журналістів.
2 СУЖ — Спілка українських журналістів
3 Михайло Ветухів.
4 Дружина Олега Ольжича, Катерина БілецькаКандиб.а
5 Стаття була написана в 1983 році.
