Дмитро Нитченко. Щоденник

200px-Dmytro_NytczenkoДмитро Нитченко був людиною багатогранною. Він писав прозу, вірші, мемуари, твори для дітей, був організатором українського культурного життя в Австралії, опікувався діяльністю літературного клубу ім. В. Симоненка, котрий постав із його ж ініціативи. А ще Нитченко лишив по собі багату епістолярну спадщину. Його донька Леся Ткач (у літературі Богуславець) видала кілька томів листів еміграційних письменників до Нитченка, неоціненних для історії нашої літератури.

Великий інтерес становить і щоденник письменника, досі не оприлюднений друком. Це також вельми важлива лектура і для істориків літератури, і для психологів творчості, і, звичайно ж, для біографів.

 

Михайло Слабошпицький

13 травня 1946 р. фрагменти

Перед півднем повернувся із Етлінґену із 2го З’їзду Журналістів. На з’їзді було до 100 журналістів. Вітали бурґомайстер міста, представник журналістів Німеччини, Білорусії, і т. д.

ГайГоловко став на позиції НДОУЖу1, виступив з гострою критикою. До управи обрали Барана, Дацька, Росоху, Кривуцького, Степового Юрка, Дубняка та інших.

Приїхавши, зайшов до Самчука розповісти. Відчув зміну поглядів і ставлень, як до СУЖу2, так і до Багряного. Пані Таня вже висловлювала недовіру до Багряного, мовляв, може, й він совєтський провокатор. Такого я не сподівався. Він, правда, необмірковано і невдало часто виступає, але як можна закидати подібні підозріння.

 

5 липня

Сьогодні вранці я заходив до Б[агряного] і радив йому не зв’язуватися із тією отарою. “І[ване] П[авловичу],” — казав я, — ви ж письменник. Ваша справа писати книжки, а не ходити на ті збори на сварки. Вас там обплюють, обгадять, скомпрометують в очах людей. Навіщо вам все це?”

“Як? А масу ж виховувати треба?”

“Треба, але не вам. Ви дивіться, поки ви не брали участи в зборах, поки не виступали, доти були кращі взаємини. Отже, ви тільки їх роздрочуєте. Пам’ятайте, що вся та отара не читає і не слухає вас, а слухає лише наказів своєї партії. На мою думку, корисніше, щоб у вашій справі говорив хтось інший, щоб у вашу оборону стало УПГЕ, ОМУС, різні громадськополітичні та культурні організації, а не ви особисто”.

“То буде гірше, вони думатимуть, що я боюсь”.

“Ні, не так, адже коли ви мовчали, то вони втихомирювались трохи. А оця шалена боротьба та ворожнеча тільки нервуватиме вас і заважатиме працювати, як письменникові. Ви дивіться, як робить Самчук. Він не сходиться на дискусії і не боротьбує з масою. Він стоїть трохи осторонь, пише і пише, і лише зрідка дає політичні статті”.

Багряний збирався писати статтю до 100го номера часопису. Він згодився поміркувати над тим, що я йому сказав. Я ще йому додав:

“Пам’ятайте, що я знаю, що говорять навколо проти вас і про вас, ви того не враховуєте, що є люди, які були близькі до вас, а вони тепер вагаються, чи ви не провокатор, чи ви не шпигун. Це жахливо, смішно, але факт. Дивіться, приїздив Барвінський. Це ж права рука Вєтухова3, а як він допитувався, чи я вас знаю, чи ви не більшовик? Коли ці вагаються, що мали б вас боронити, то що ж чекати від загалу?”

 

16 липня

Увечорі я зайшов до панства Білецьких. Дома була сама п. Катруся4. Ми сіли грати у дурня. Вона сказала, що їй снився сон про чоловіка Ольжича. Ніби коли вона прийшла додому, їй сказали, що якісь двоє приходили і він пішов з ними. Вона пішла туди, де він мав бути. Справді вона там застала цілу громаду людей, було ніби якесь засідання. Серед них сидів і Олег. Він посміхався. (Він завжди мав звичку посміхатися, казала вона). Але їй відразу сказали, що Олег приговорений до розстрілу, якщо вона за 4 хвилини збігає кудись там і щось принесе, то його це врятує. Вона бігла десь вулицями, сюдитуди, але поки прибігла назад, то кімната була порожня. В розпачі вертається додому і бачить на ліжку її лежить хтось. Забинтований увесь, неживий. Вона довго вагалась, але потім лягла поруч тіла. Прокинувшись, відчула холодність трупа, слизькість, і відштовхнула. Той труп упав додолу. Пізніше вона роздивилася, що то була затхла вонюча здорова риба.

Ми грали далі, спершу я лишився дурнем, потім вона. Граючи, вона сказала, що у неї б’ється дуже серце, так погано. Потім сказала засмучено:

“Знаєте, я виходжу заміж?”

“А хто ж ваш майбутній чоловік? Я його знаю?”

“Дуже добре”, — відповіла.

Вона довгенько мовчала, мов переборюючи внутрішнє вагання, а потім сказала:

“Але щоб не знав жодний українець”.

“Навіть жінка не знатиме”, — відповів я.

“Дубинець…”

Помовчавши, я відповів: “Я, правда, не думав ніколи на нього”.

Справді, він уже був сивий, хоч років 43, а вона ще як дівчина.

“Ви знаєте, я хочу геть виїхати кудинебудь”.

“А хіба це допоможе?”

“Ну, і я хочу, щоб у дитини був батько”.

“Я вас добре розумію”, — відповів я.

Тим часом зайшла її мама і спитала, де Олежок.

“Грається надворі”.

“Як? Уже скоро пів до одинадцяти, а він надворі?” І ми пішли шукати дитину.

 

24 липня

У потязі їдуть німецькі полонені з Росії. Вони розповідають: там пачка цигарок 4.50 крб, хліб 35 крб, зарплатня рядового службовця 500600. Масло 120 крб. Торгівля не заборонена, 2 маленькі цибулини 3 крб., помідори 2 шт. — 5 крб, огірок малий — 3 крб, а як більше брати — по карбованцю. Грошей не давали, але працюючі на порцеляновій фабриці у пивниці крали після роботи тарілки (цапцарап) і продавали по 67 крб.

“А вартові хіба не забороняли?”

“Вони теж крали і продавали”.

Склянка солі — 5 крб. Центнер картоплі — 500 крб.

Інший розповідає, що працював у колхозі і там конем крав картоплю на полі. У таборі в них був пропагандист із німецьких комуністів. Він пройшов вишкіл у Москві, спецкурси.

Кунаково — село, де вони працювали, за 60 км від Калініна. На роботу їздили … 6 км. … їдемо … годин три, бо проїде півгодини і стоїть годину. Вагони часто сходили з рейок, тоді мусіли зсаджувати.

Полонені крали шматочки дерева і приносили до табору, бо бараки не отоплювались.

Цивільні ходять вночі до лісу і крадуть дерево, щоб топити. Поруч був робочий табір, коло 400 дівчат, працюючи на добуванні торфу, вони не мали чим топити, заборонялось взяти шматочок від торфу. Будують лише урядові будинки і виробництва. Всі руїни не відбудовуються. Старі люди поводились гарно на виробництві, молодь вороже. Полонені не уміють говорити російською мовою, за вийнятком кількох слів, речень, але російську лайку знають добре. В таборах гостра пропаганда проти Англії і Америки, проти Франції менше.

 

2 серпня

Надіслав до “Свободи” 50 пр[имірників] своєї книжки.

 

2 листопада

Б[агряний] розповідає в редакції, як він у 1943 році, сидячи в Охтирці в театрі перед завісою, яка була зшита з клаптів [….]. Поруч Івана сидів Максименко (?), голова управи.

“Ну, як це так, — каже Багряний. — Ви, можна сказати, цілий губернатор, а завіса в театрі отака нитутеща”.

“Зробите кращу?”

“Зроблю”.

“Що візьмете?”

“Ну, сім літрів олії і хунтів десять борошна”.

“Гаразд, робіть”.

Це було у неділю. Завісу треба було налаштувати до четверга, бо в четвер знову вистава. “Я взявся і за два дні намалював емалевими та олійними фарбами. В правому кутку було сходяче сонце. Жовте яскраве проміння бризкало на всьому фоні, з лівого боку, з кутка з’явилася хмара, яка частково легко запинала сонце. Нижче під рискою, що перетинала всю завісу, намалював зліва воду моря, а справа — пшениця, ще нижче кобзарі, а нижче плахтаклітини. Завіса грала безліччю барв. Працював по 12 годин. За два дні була готова. У четвер завіса всіх захопила і здивувала. А наступного дня прийшли від Ґестапо і викликали:

“Що ви хотіли, яку ідею мали, малюючи завісу?” (Вони мали вже доноси від своїх шпигунів, закидали, що сонце, а насупроти з Заходу (з Німеччини) хмара — фашизм.

“Ні, хмара з півночі”, — відповідаю я, і доводжу їм це. Мене заарештували. Випадково побачив мене там генерал, з якого я малював портрет.

“Що з вами трапилось?”

Я звернувся до нього, розповів, що мене дуже дивує, що німці такий культурний народ, а вірять різним провокаціям більшовицьким, і розповів, в чому справа.

Погодившись, що то є брехня, він запитав:

“А ви як же із завісою, зняти чи перемалюєте”?

“Перемалювати — це відразу приверне увагу всієї публіки. Скажуть, що там щось було. Зняти — ще гірше. Краще, якщо знімати, то пізніше, якось непомітно це зробити”.

Так та завіса й лишилась до приходу большевиків.

Іншого разу до мене прийшло два німецькі солдати і арештували. Приводять до Ґестапо.

{Багряному Пранченка (?) “Кобза”}

Шукає найкращої форми розв’язать проблем узгідний суспільства і одиниці, але не в рамках капіталістичного суспільства а в […] нового суспільства, в засаді соціалістичного, оскільки сама теза соціяльної справедливості є соціялістичною.

{Спитати Марченка, чи знає таких людей: Довгополюк Матвій, Сергієнко Грицько, Саморос, Мегера, Грязнова, Леонідов, Бурдун, Хома Головченко, Сірош Дмитро}

{Попросити Самчука дати уривок на 1 підвал з нової п’єси}

Предст[авник] батьк[івського] комітету цікавиться тими, хто знайшов собі мешкання, а тими, яких виганяють німці або які в безпорадному стані — тими ні.

У бурсі 2 учні захворіло через холод: простуду дістав Федунів, Шкарабан — запалення нирок. Федунів у шпиталі (сирота). Діти по третю клясу гімназії ходять до церкви, а старші — ні.

 

Про Івана Багряного

Моя перша зустріч із Багряним відбулась у видавництві на вулиці Вільної Академії, 5. Видавництво художньої літератури містилося фактично в трьох кімнатах. Ліворуч, за бар’єром, містилася бухгалтерія на чолі з головбухом Соскіним, праворуч в маленькій кімнатці сидів скромний, тихий редактор мови В. Давиденко, який помер недавно в Америці5. А проти вхідних дверей була простора кімната, де ліворуч сиділа друкарка, трохи далі зліва під стіною був стіл редактора Клименка, а у правому дальному кутку, за загородою із скляних стін, сидів головний редактор Іван Лакиза, а з правого боку сидів шурин Лакизи, В. Федорак, якого він запросив із Москви.

 

1 НДОУЖ — Національнодемократичне об’єднання українських журналістів.

2 СУЖ — Спілка українських журналістів

3 Михайло Ветухів.

4 Дружина Олега Ольжича, Катерина БілецькаКандиб.а

5 Стаття була написана в 1983 році.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment