1 жовтня в Українському національному інформаційному агентстві “Укрінформ” Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка в межах постійно діючого форуму організувало засідання круглого столу на тему: “Проблеми реформування інформаційної сфери України та їх наслідки для безпеки держави”.
У його роботі взяли участь відомі громадські та культурні діячі. Вони обговорили актуальні питання інформаційної сфери, що є однією з визначальних для безпеки України, підготували лист на ім’я Президента України, до Кабінету Міністрів та Верховної Ради України.
Павло МОВЧАН, голова Всеукраїнського об’єднання “Просвіта” імені Тараса Шевченка:
— Рік тому ми започаткували роботу постійно діючого форуму, мета якого інформувати населення про те, що відбувається у нас в гуманітарній сфері. Постійно діючий форум розглядає найважливіші питання і проблеми гуманітарної сфери. І серед них мовне питання є визначальним.
Сьогодні ми підготували лист на ім’я Президента. Для нас це єдина можливість апелювати до нього і до суспільства. На зустрічі 22 серпня ми запитали у П. Порошенка, чи будуть колись розглядатися гуманітарні проблеми в державі. Він пообіцяв, що після засідання Генеральної Асамблеї ООН буде формувати Раду з гуманітарних питань при Президентові України. Але ми знаємо з попереднього досвіду, що це формальний орган, який не буде вирішувати всіх тих проблем, що нас турбують.
Сьогодні мовне питання — це наріжне питання. Бо ніколи ще такою зрусифікованою не була Україна, як нині. І зрозуміло чому, бо олігархи не відступляться від того, що вони започаткували.
Проблема національної безпеки широка, але гуманітарна складова є в ній визначальною для існування української нації. У числі 39 газети “Слово Просвіти” є публікація Мирослава Левицького “Остогидла та злочинна “какая разніца”. Оце головна форма, що панує всюди. Особливо в бізнес-колах та інформаційних сферах: “Какая разніца на каком язикє”.
Якщо ми втратимо найважливіше — мовну платформу, то будемо дуже швидко зрусифіковані, зденаціоналізовані. Тому питання мовні і питання гуманітарної складової — це питання нашої національної перспективи, і ми ніколи їх не обминатимемо. Почнемо з того питання, яке ми винесли на чоло нашої розмови.
Воєнна агресія — найсерйозніший виклик. На кін поставлено саме існування нації. Але одним із головних чинників у цій проблемі є питання інформаційного простору. Якщо ми його остаточно втратимо, якщо “какая разніца”, якщо тільки “Вести” будуть по всій Україні, якщо “Голос столицы” буде по всій Україні, якщо всі сегменти національні, державні, які ще зберігають українське обличчя і є складовою української ідеології, будуть зліквідовані, то ми матимемо те, на що, власне, й розраховує Путін.
Війна зовнішня закінчилася, розпочалася внутрішня. Внутрішня війна набагато серйозніша і набагато небезпечніша, бо тут непередбачуваний ворог, тут нерозпізнаваний ворог. Тут ворог, який наче не заховав обличчя за балаклавою. Він відверто постулює про те: “какая разніца”.
Павло ВОЛЬВАЧ, тележурналіст, поет, прозаїк:
— Мені, як і більшості присутніх, здавалося останніх чверть століття, що ось-ось буде якийсь поштовх до українізації. І мені здавалося і зараз здається, що одна з головних складових цього процесу — необхідність висміяти “хохлов”. Тобто, довести самим українцям, що це ганебно, м’яко кажучи, зраджувати. Показати, що ми без мови будемо “Росія лайт”, “Пенза лайт” і нічого іншого.
Але для того, щоб це зробити, треба задіяти дуже великі сили і вести системну роботу. Найперше — медіа-простір, який у нас поки що програний. І не буде діла, якщо ми не змінимо ту політичну, економічну і соціальну модель, що є у нас. І яку я не знаю як сформулювати — феодальний капіталізм, периферійний капіталізм і його ударний загін — олігархат.
Змінювалися президенти. Ми їх можемо ділити на кращих і гірших. Хтось одягав вишиванку, хтось — ні. Хтось ішов у церкву і ставив свічку, хтось — ні. Але ситуація залишалася та сама. Згадаємо Прем’єр-міністра колишнього уряду Миколу Азарова. Як його тільки не називали. Та він хоча б намагався публічно виступати українською мовою. А зараз пан Аваков і не намагається. А коли йому роблять зауваження, то він відповідає у тому ж дусі “какая разніца”, але значно агресивніше. Тобто це підтверджує мою думку, що справа не в людях.
Здавалося б, переміг Майдан, прийшли прогресивні і рясновишивані, але простір української мови неухильно звужується. Чому так? Не тому, що погані ці люди-олігархи, а тому, що їм зовсім це не потрібно. Вони навіть не є ефективними власниками. Назвіть хоч одну технологічну лінію, яку пропонували українські олігархи, чи нову систему управління персоналом. У них є одна думка і одна вигода — гроші. І вони збагачуються не завдяки власним винаходам, а присмоктавшись до владної дійки, що називається бюджет. І в цьому вся проблема.
Зовсім по-іншому у Франції, Польщі, інших країнах. Там на олігарха вже давно “надягли намордник”. Скажімо, у Франції щороку відбувається кілька загальнонаціональних страйків, а в нас ми цього не бачимо. Без зміни системи, людей українізація, про яку говоримо, можлива лише як імітація чи профанація, що ми й спостерігаємо всі ці роки.
Олег БІЙМА, режисер, народний артист України:
— “Укртелефільм” опинився у центрі уваги Держтелерадіо і так званого суспільного телебачення, оскільки всі інші інституції — регіональні телекомпанії, телеканал “Культура” дружно підписалися під проектом входження до Національної телекомпанії України. “Укртелефільм” не підтримав цю авантюру і став наріжним каменем.
Цього року “Укртелефільм” прокинувся на п’ятдесятому році свого життя. Держтелерадіо і всі інші інституції проігнорували цю позицію. І прокинувся не тому, що на 50-му році життя, а тому, що ця історія була озвучена зовсім в іншому форматі, ніж планувалося спочатку. Планувалося суспільне телебачення у двох площинах: одна — інформаційно-політична, друга — культурно-просвітницька. І в сфері культурно-просвітницькій мав бути представлений телеканал “Культура”. До речі, 12 років тому “Укртелефільм” узяв на себе ініціативу його сформувати і дати йому путівку в життя.
Студія “Укртелефільм” за 50 років зробила колосальний культурологічний і мистецький внесок. Від початків і до певних часів “Укртелефільм” знімав програми про видатних поетів і прозаїків, які читали свої твори; знімав кращі вистави, що були поставлені на національних сценах, і свої власні постановки — фільми-концерти, документальні фільми. Тобто архів, котрий має 3500 назв, існує й лишився навічно.
Оскільки вся ця історія з каналом “Культура” і “Укртелефільмом”, з іншими просвітницькими каналами трансформувалася в дивний конгломерат входження до Національної телекомпанії України вже на останніх етапах, то “Укртелефільм” має позбавити себе права на існування, позбутися назви юридичної і фізичної особи і розчинитися невідомо де, тому що до нас приходили емісари сказати, що ви відмовляєтесь від прекрасної будущини, а ми вам щось знайдемо. Так само з мапи України зникає канал “Культура”. Я не знаю такої країни у світі, де немає каналу “Культура”.
Зникає канал “Культура”, зникає “Укртелефільм”. Коли Росія знімає свої фільми по всьому світу, в Україні сотні фільмів пропагують великодержавний шовінізм, замість того, щоб почати підтримувати канал “Культура” та “Укртелефільм” і дати їм можливість робити контраргументи, показати величезний пласт культури — талановитих акторів, режисерів, композиторів, діють навпаки.
Олесь ДОНІЙ, голова Руху “За українську мову”:
— Всевладдя коштів, яке зараз панує в державі, є однією з причин існуючого стану речей. Українці просто не можуть усвідомити, що, обираючи олігархів, вони обирають модель управління, а не просто конкретного персонажа. У олігархату зовсім інший стиль мислення. Для них кошти понад усе. Водночас вони навчилися краще за нас користуватися патріотичною фразеологією, і в цьому парадоксальність нинішньої ситуації в Україні. Після Майдану Україна ніби українізується формально, а насправді перетворюється на російський домініон.
Росія хоче перетворити Україну на варіант Кубані. Це регіон, який має право співати своєю говіркою, носити свій одяг, навіть регіональну самосвідомість мати, але, поза тим, повинні усвідомлювати себе росіянами і підпорядковуватися єдиній великодержавній ідеології. Оце те, що нам нав’язується.
На жаль, нинішня влада за патріотичної фразеології має таємні домовленості з Путіним, в які, зокрема, входить державний устрій і українська мова. Нам сьогодні готують входження ДНР-ЛНР у політичне тіло України, а після проходження там місцевих виборів і легітимізації бандитського керівництва фактично під російським управлінням це означатиме реальну федералізацію України. Тобто, набагато гірший варіант, адже повноваження у них будуть більші, ніж колись у АР Крим. Водночас буде абсолютне вето на євроатлантичну інтеграцію, на українізацію і на демократизацію. Тепер у Мінську з одного боку — Кучма, Медведчук, Шуфрич, а з іншого — Плотницький, шукають варіанти для проведення цих виборів. Цього не бачить суспільство, але мусить бачити.
Зникнення телеканалу “Культура” це тактична річ, але надзвичайно важлива. Під виглядом суспільного телебачення насправді відбувається централізація і утримання в одних руках медіа для подальшої маніпуляції. Якщо ми подивимося, скільки таких тактичних речей відбувається, то побачимо стратегію. А стратегія ця під егідою начебто приходу нових людей і нової влади — підпорядкування інтересам грошей.
Потрібно усвідомити, що для того, аби існувала українська мова і українська культура, українці повинні стати заможнішими. Це те, що ми не наважувалися говорити, бо, згідно зі статистикою, українці менше заробляють і мають нижчий рівень освіти, ніж інші етнічні (мовні) групи в Україні, зокрема, російська. У кар’єрному зростанні людина не обов’язково повинна володіти українською мовою. Можна привезти Гайдар і дати їй за день громадянство і посаду. Питання виникає у селянина з Київської чи Черкаської області — а для чого вчити українську мову і спілкуватися нею, якщо й без цього можна за день стати одним із керівників держави. І тут питання не лише про Авакова, але він — символ невиконання Закону України про те, що кожен державний службовець повинен володіти українською мовою.
І показово, що майданівська Верховна Рада відмовилася ухвалити простий законопроект — кожен державний службовець повинен скласти іспит з української мови. Другий пункт, що Кабмін повинен визначити умови для цього конкурсу. Показово. А в нас усіх виявляється сил недостатньо, щоб тиснути на Верховну Раду.
Українці мають стати заможними. А для цього має бути переобрана влада. Для цього повинна бути структура переобрання влади. Якщо ми почнемо всі ці речі визначати, то це буде підручник, як брати владу. Тобто, українське суспільство повинно прийти до розуміння, що владу треба переобирати.
З іншого боку — реальних можливостей для цього зараз немає. Політичних сил немає, громадянського суспільства немає, коштів, щоб утримувати ці політичні сили, громадські організації і власні медіа немає. І ситуація, можливо, навіть гірша, ніж у кінці 1980-х, коли ми вже починали з нуля. Тому що тоді була ослаблена і дискредитована комуністична влада. Зараз у влади зосереджені великі капітали, вона користується нашими гаслами, облудно використовуючи медійні ресурси, і таємно домовляється з Росією.
Наведу такий приклад. Я спілкувався з керівником одного з патріотичних каналів, який зараз є міністром, і запитав його, навіщо взимку під час прогнозу погоди по курортах згадувати російське місто Сочі, адже там лише плюс 5 градусів.
Виявляється, посольство РФ за це доплачує каналу. Патріотичні гасла можна використовувати, але якщо вам дадуть гроші з російського посольства, то можна проводити російські інтереси. А тому стає зрозуміло, чому не забороняється російський інформаційний продукт, хоча це треба було зробити відразу після російської агресії. Необхідно заборонити всі російські проекти без винятку. А в нас навіть візовий режим з Росією не наважується ввести наша патріотична влада.
Як усе це донести до суспільства, якщо немає такої можливості? І навіть можливість виходити через регіональне телебачення у нас заберуть. Починати звертатися до цієї проблеми потрібно через круглі столи.
Микола ГОЛОМША, голова Політичної партії “Патріот”:
— Хотів би згадати нещодавно знятий фільм, який Павло Михайлович запропонує переглянути суспільству, — про Святослава Хороброго, Київського князя, послідовниками якого є всі ми. І всі ми звільняємося від рабства інформаційного, від рабства культурного, я би ще додав — від ярма російського. Там дуже цікаво прописано шлях від Святослава до Небесної сотні.
Тепер щодо теми нашої розмови. Зараз ми повертаємося до боротьби з внутрішніми ворогами, які роздирають українське суспільство. Держава сьогодні остаточно втрачає залишки довіри суспільства до інституцій влади. А владні персони стають, на жаль, безвідповідально одіозними. Хоч як прикро усвідомлювати після Майдану, це вже проблема не цих персон, а всіх нас — патріотично налаштованих громадян нової України, які мислять категоріями державотворення і перспектив України.
Наше спасіння, у прямому й переносному значенні, у тотальній публічності. Саме публічність, довіра та щире партнерство влади і суспільства має прийти на зміну корпоратизації, прихованій недолугості, непрофесійності на всіх щаблях державного управління.
Віктор ПЕТРЕНКО, колишній голова Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення:
— У телерадіосфері я пропрацював більше сорока років. І, безумовно, та оцінка, про яку говорили мої попередники, засмучує. Але я дозволю собі не критикувати закон і ситуацію в суспільстві. Тому що нам треба говорити про те, що ми повинні робити.
Уже рік існує суспільний канал. Він став кращим, він став популярнішим? Це плюс чи це мінус? Якщо це мінус, то куди нас доведе цей мінус?
Скільки українського на українських каналах? Чому Рада з питань моралі нічого не робить? А я пам’ятаю роботу громадської ради, і ми суспільне телебачення починали створювати паралельно з державним. Кілька разів на тиждень виходив блок суспільного мовлення, готували ці матеріали різні канали. Чому сьогодні, коли ще чимало хороших телеканалів, які готують якісні матеріали, паралельно з державним каналом не створюють громадське телебачення на базі тієї ж Київської регіональної телекомпанії або ж “Укртелефільму”?
Віктор НАБРУСКО, секретар Національної спілки журналістів України:
— Наша держава — це модулі, які з’являлися під певні групи, певні політичні клани, які витворювали закони, які формулювали свої інтереси. У нас немає політичних партій, у нас імена під політичні групи.
І коли говоримо про суспільне мовлення, то зазначу, що ще рік тому було оприлюднено звернення Всеукраїнського товариства “Просвіта”, де висловлювалося занепокоєння щодо тієї системи суспільного мовлення, яке нав’язують і яке вже практично реалізовують. Я писав про ті загрози національній безпеці, які формуються через нашу так звану інформаційну політику і через ці нові закони, які ухвалюються. Парадоксальна ситуація. Інформаційний простір держави замість того, щоб стати чинником національної безпеки, сьогодні перетворюється на загрозу національній безпеці.
Олігархат забрав частотні ресурси не лише з метою збагачення, а й для легітимізації і закріплення своїх позицій. Тому й виникли загрози існування української держави. Сьогодні треба діяти через конкретні тактичні речі, намагатися унеможливлювати ці загрози, які ми сформулювали і виклали у зверненні до влади.
Сьогодні у нас державних інформаційних органів більше, ніж у будь-якій державі. Але власної інформаційної політики в Україні немає. Ця політика безсистемна, безпорадна, безпомічна й абсолютно не готова до тих викликів, які постали перед українським соціумом.
Сьогодні у процесі так званої модернізації знищується іномовлення. Воно почало знищуватися ще за кривавого режиму Януковича. У той час як у Росії відкривається спеціальна українська редакція, що починає працювати на Україну.
Як можна в умовах війни забирати рештки фундаменту, на яких можна сформувати українські позиції? У цій ситуації здійснюється експеримент, коли під ніж іде іномовлення, “Укртелефільм” і Національна радіокомпанія України та створюється так зване Акціонерне товариство. Знищується регіональне телебачення, регіональні мовники ідуть філіями під суспільне мовлення. А це загроза національній безпеці. Ми звертаємося до Президента України як гаранта Конституції, звертаємося до статті 17 Конституції України, в якій сказано, що однією з основних функцій держави є забезпечення інформаційної безпеки.
І ми сьогодні не можемо реально забезпечити той надзвичайний стан у системі інформаційного забезпечення, бо Закон про суспільне мовлення не передбачає роботу медіа в надзвичайний період.
Борис ГУМЕНЮК, поет та прозаїк, військовий:
— Ми перемагаємо, коли наступаємо. Ми перемагаємо, коли відкидаємо толерантність, принаймні ту толерантність, яка в’яже по руках і ногах. І хоч би що я робив у літературі останні півтора-два роки, я роблю це через призму війни. Якщо пишу, то пишу про війну.
Те, що ми сьогодні говоримо про функціонування української мови, ми говоримо у прив’язці до інформаційного простору. Інформаційний простір — державна політика, це позиція держави. А влада у будь-якій країні тримається на двох речах: або на добрих вчинках, або на пропаганді. Добрих вчинків немає або майже немає, отож залишається пропаганда.
Чи може держава мати тисячу героїв? Мертвих так, живих ні. Тому держава робить усе, аби споганити ім’я добровольців, солдатів у різний спосіб. А влада, на жаль, розумніша, на жаль, інтелектуальніша за нас. Боєць, можливо, й розуміє, що щось не так. Але на своїй базі він вмикає телевізор і бачить російські та ДНРівські канали.
Хлопці жартують, отак тиждень посидіти, послухати ці канали, справді повіриш, що ти хунта, каратель. Але проаналізуємо, що говорили мешканцям Донбасу протягом 25 років. Їм говорили, що вони інші ментально, мовно, що потрібно захищатися і створювати свою резервацію. І якщо у нас “совок” був 73 роки, то в них 100. Протягом 25 років для нас це був втрачений інформаційний і культурний простір.
Ми покинули тих людей, вони виживали, як могли. І те, що багато хто з них узяв зброю і воює проти нас, це також факт. Війна має ознаки громадянської, і це теж факт. Вони воюють тому, що їх переконали, що ми інакші, що вони не такі, як ми.
Саме в АТО формуються політичні сили. Там люди не готові програвати війну. Ми могли б створити добровільну армію і ще 1,5 року тому виграти війну.
Наша влада не стільки переймається тим, що втрачає території, як тим, щоб не втратити Україну, яка зараз належить їм. І вони б не володіли нашою з вами Україною, якби не володіли інформаційним простором.
Єдиний вихід, який я бачу: наступати і перемагати.
Іван ЗАЄЦЬ, координатор
Руху “За Україну в НАТО”:
— Дуже довго нас привчали, що на війну йде багато ресурсів, тому ми по всьому фронту не можемо модернізувати нашу Україну. Насправді це не так. Правда полягає в тому, що олігархи вирішили оголосити війну проти всього національного, проти всього українського.
Я думаю, що влада сьогодні вирішує для себе таке стратегічне питання, яким чином усунути з інформаційного простору прихильників національного суверенітету, європейського шляху розвитку. Оце питання для нас найважливіше. Вони хочуть усунути прихильників української національної державності. На цьому розробляється ціла програма. Я бачу стільки структур в Україні і над чим вони працюють. Там, де вони не можуть відкрито працювати, вони просто нічого не роблять.
Треба подумати, що нам робити. Я не прихильник того, щоб плакатися, що все погано. Думаю, що ми повинні діяти в двох напрямах. Один із них — це вимоги до влади, дотримуйтесь того, що ви написали. Наші вимоги до влади повинні бути адресними. І писати треба конкретно до Президента, ВР України. І якщо не буде адресності, то наша робота — це лише розмови.
З іншого боку нам, як громадським структурам, треба формувати свій образ, свою модель.
Якщо говорити про громадське телебачення, то воно створюється для того, щоб зруйнувати все, що було українське, і підгребти під себе всі інформаційні ресурси. Нам сьогодні треба вести серйозну розмову про те, що відбувається в інформаційній сфері. Відсутність інформаційної безпеки — загроза № 1 у стратегічному плані. Бо всі гібридні війни обирають атаки насамперед на людські цінності і людську свідомість. А для того, щоб розбити нашу свідомість, треба зруйнувати те, що є для нас найважливішим, що зберігало нас тисячоліття. Тому погляньмо через цю призму, що це за загрози і звідки вони йдуть.
Володимир СЕМИСТЯГА, голова Луганського об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка:
— Ми плутаємо дві світоглядні речі. Державу і хто керує цією державою. Владу цікавить тільки те, швидко її знесуть чи ні. Нещодавно розмовляв із посадовцем дуже високого рангу, який заявив, що сьогодні у нас у державі надзвичайно багато зброї і влада може очікувати того моменту, коли її знесуть. Це може відбутися миттєво. Але, на превеликий жаль, ми втратимо при цьому державу. І про це потрібно говорити відкрито.
На Луганщині генерується думка, що до 1 грудня чи до 1 січня вона стане складовою частиною РФ. І для цього є підґрунтя. Якщо подивитися канал “24. Росія”, інші канали, то стає зрозуміло, що вони промивають мізки тим, хто перебуває там і, особливо, молоді. Молодь виховується в абсолютно антиукраїнському дусі.
А що роблять наші керівники, коли переконують, що завтра ця територія буде українською. І скільки потрібно часу, щоб змінити ситуацію на краще?
Нам треба генерувати гуманітарне об’єднання, що матиме вихід на Президента України і змушуватиме Президента займатися цією сферою діяльності. І треба ширше до нього залучати громадськість. Зокрема й з інших територій України.
Дмитро ЛОМАЧУК, кінорежисер, лауреат премії імені Івана Огієнка:
— Разом із творчою групою “Мистецький спецназ” ми зустрічалися з українськими військовослужбовцями в Маріуполі, Волновасі, Вугледарі, Мар’їнці. Командири підрозділів запитували нас, чому в них артисти бувають так рідко. Мені самому стало дивно. Чому?
Міністерство культури України оголосило таку добру акцію “Зброя культури”. Під егідою Міністерства мали їхати до солдатів на передову творчі колективи. Чомусь поїхало лише кілька колективів і цю акцію згорнули. Днями я дізнався, що фінансуватимуться тільки національні колективи. Я б хотів побачити Хор імені Григорія Верьовки у кількості 140 осіб біля окопів. Ті, хто ухвалював це рішення, не знають, куди направляти людей. Туди їхати мають тільки добровольці.
Під час останньої поїздки я привіз бійцям газети “Слово Просвіти”, і воїни кинулися їх читати. Кажуть: “Газети з України”. Думаю, відправляти на передову бодай українські газети держава може. Це не так дорого.
Підготував
Едуард ОВЧАРЕНКО
