Інформаційне протистояння

ПРЕЗИДЕНТУ УКРАЇНИ

п. ПОРОШЕНКУ П. О.,

 

Прем’єр-міністру України

п. ЯЦЕНЮКУ А. П.,

 

Голові ВР України

п. ГРОЙСМАНУ В. Б.

 

Воєнна агресія з боку Росії — це найсерйозніший виклик для України в новітній історії. Йдеться не лише про те, якою буде держава, на кін поставлене питання самого існування нації. Одним із головних чинників нищення нашого суверенітету є масштабна, системна інформаційно-смислова війна, яку проводить агресор. Тимчасова окупація Криму та частини Донбасу — це наслідок маніпулятивної пропаганди кремлівського “зомбоящика”. Проте, якщо за рік нація спромоглася сформувати кістяк нової української армії, яка нині гідно протистоїть агресору, то в інформаційній сфері задавнені існуючі проблеми лише поглибилися. У цьому зв’язку учасники круглого столу, присвяченого інформаційній безпеці України, вважають за потрібне звернути Вашу увагу на наступне:

В Україні фактично відсутня цілісна системна інформаційна політика. Національна рада з питань телебачення та радіо­мовлення України, Міністерство інформації України, Держкомтелерадіо, Концерн РРТ, Укрпошта, Національна комісія у сфері регулювання зв’язку та інформатизації не мають єдиної узгодженої стратегії розвитку інформаційної галузі, плану консолідованих дій та спільного бачення засобів реагування на серйозні загрози й виклики. Склалася унікальна ситуація, коли в умовах війни кілька державних органів влади замість того, щоб активно, в межах визначених компетенцій, протидіяти агресору, фактично лише дублюють одна одну, розробляючи “перспективні” доктрини інформаційної політики, проводячи круглі столи, залучаючи до вироблення рішень і теоретичних рекомендацій часто комерційно вмотивовані організації та сумнівних зарубіжних експертів. Вкрай комерціалізований національний інформаційний простір за рік практично не змінився. Більше того, з’явилися і негативні тенденції. Саме так можна оцінювати заяву керівництва Укр­пошти про те, що газети, мовляв, нині вичерпали свою соціальну місію. В такий спосіб було виправдано чергове підвищення цін на доставку періодичної преси, що фактично руйнує і так кволий український газетно-журнальний ринок. Замість того, аби стати могутнім інститутом противаги російській брехні, чинником соціальної стабільності, психологічної рівноваги, інструментом державотворення — український медіа-ресурс продовжує залишатися пасинком, перетворюючись часто натомість на загрозу національній безпеці.

Під тиском заангажованого вузького кола “медіа-спільноти” та внаслідок сумнівних домовленостей Верховна Рада України ухвалила цього року Закон “Про суспільне телебачення та радіомовлення України”, який, на наш погляд, обеззброює державу в умовах відкритої зовнішньої агресії Росії саме в інформаційній сфері, об’єктивно послабивши інформаційний суверенітет України, відволікаючи увагу державців на процес усуспільнення…

Запровадження суспільного мовлення розраховане на тривалий період, отже, без створення “запобіжної”, бодай однієї, ефективної інституції в державі, яка б цілеспрямовано інформаційно протистояла агресору в умовах війни — це необачний крок. Після руйнування іномовлення Національної радіокомпанії України — єдиної державної установи, що працювала в міжнародному інформаційному просторі, невідомо на базі чого і як, країна збирається формувати і здійснювати свою інформаційну політику в світі;

— за правильними постулатами просування до європейського дому через впровадження суспільного мовлення “творці” нового мас-медіа фактично нищать систему державного інформаційного забезпечення в цей особливий час;

— керуючись, ймовірно, небезкорисливими мотивами концентрації усього державного інформаційного ресурсу, ідеологи суспільного мовлення вибудували вигідну для себе модель господарювання та управління у формі однієї юридичної особи. Це передбачає стягування до своєрідного “колгоспу” всіх державних національних та регіональних мовників, що абсолютно не відповідає європейським традиціям. Це — найгірша копія Держтелерадіо УРСР доперебудовних часів. Як наслідок припиняє своє існування як соціальний інститут, зокрема, Національна радіокомпанія України — безперечно, найпотужніший та найавторитетніший мовник в історії незалежної української держави, який за особливі заслуги перед українським народом має статус національного закладу. Відтак, на наш погляд, нищення НРКУ — це злочинно і антизаконно;

— під вивіскою суспільного мовлення як гаранта реалізації прав громадян на отримання універсальної інформації з урахуванням регіональних, релігійних, національно-етнічних особливостей вибудовується жорстка, централізована модель управління, що ліквідовує самобутніх регіональних мовників як самостійні, самодостатні інституції та ставить під сумнів саму ідею громадського мовлення.

Український досвід побудови суспільного мовлення, всупереч європейським традиціям децентралізації влади, врахування історичної специфіки областей, повертає нас до залізобетонної “радянщини”. Зрозуміло, що така псевдопрогресивна практика організації телерадіомовлення не слугуватиме чинником розвитку регіонів і моральнопсихологічної стабільності всього українського суспільства.

Під фальшивим прикриттям гасла вільного доступу до інформації та облудною фразеологією про міфічну шкідливість пропаганди — в національному інформаційному просторі сформувалися, як домінуючі, небезпечні інформаційні символи. Вони утверджують у суспільній свідомості тотальний негативізм, апатію, страх та маргіналізують аудиторію, виводячи громадян за межі активних соціальних процесів. Інформаційні програми більшості загальнонаціональних телерадіоканалів будуються за класичними маніпулятивними моделями, які нав’язують стереотипи безперспективності соціального розвитку України. Під час так званої гібридної війни ми втрачаємо не лише тимчасово території держави, а й найголовніше — людей, зомбованих російськими теле і радіоканалами, які впроваджують у свідомість усталені стереотипи чужинських, світоглядних моделей поведінки.

Після відповідного косметичного перелицювання, заміни брендів, зміщення акцентів у риториці — в український інформаційний простір підступно щоденно вживляється “русскій мір”.

Приватні телевізійні компанії, які свого часу безцеремонно присвоїли собі інформаційночастотний ресурс, що належить українському народові, ведуть неприховану пропаганду радянськоросійських цінностей через художньомистецькі, пізнавальні, розважальні програми.

Мережеві приватні радіостанції нахабно нав’язують вульгарні смаки країниагресора. Телерадіокомпанії, що під час розгортання російської агресії торік вели пропаганду війни, продовжують безкарно працювати і нині, відкрито транслюючи на територію України московські ворожі голоси.

Ніхто досі так і не спромігся заглушити аналогових сигналів радіотелевізійних передавачів, що безперешкодно працюють на територіях так званих луганської і донецької республік та ведуть антиукраїнську пропаганду на територіях, підконтрольних Україні. Спроби ж проникнути на тимчасово окуповані території через низькочастотний хвильовий діапазон виглядають принаймні школярством. У результаті так званого технічного переоснащення телевізійних передавачів і зменшення їхніх потужностей суттєво скоротилася зона покриття програмами національного телебачення, відсутній і зрозумілий план запровадження цифрового мовлення.

Замовчується питання про перехід національного радіомовлення на цифрові стандарти, пошуку альтернативи знищеному попередньою владою Броварського радіопередавального центру, що був одним із підмурків інформаційної безпеки нашої держави.

Багато запитань і до кадрової політики в інформаційній сфері. Порожні фрази про “цінності” та “платформи”, плутанина в термінологічному і змістовому розумінні пропаганди та формування стійких поглядів, переконань, художньоестетичних смаків, “піонерські” заклинання про свободу слова та “нові” стандарти журналістської діяльності демонструють, на жаль, аматорський рівень тих, кому доручили реалізацію національної програми трансформації медіапростору. У творців так званого суспільного мовлення зрозумілою домінантою є лише акціонерне товариство з майном, ресурсами та землею. Отже, це не суспільносоціальний, а комерційний проект представників певної групи. Викликає занепокоєння та подив той факт, що до творення суспільного мовлення причетні колишні агітатори та пропагандисти кривавого режиму Януковича. Коли Москва розгортала масовану інформаційну агресію проти України, ці люди синхронно нищили іномовлення, руйнували радіопередавальні центри, розчленовували Україну, системно впроваджуючи ідеї “русского міра”.

Виходячи з означених проблем та статті 17 Конституції України, яка говорить про те, що гарантування інформаційної безпеки є найважливішою функцією держави, просимо Вас вжити відповідних заходів, які, зокрема, передбачатимуть запровадження кардинально іншої моделі державного управління інформаційною сферою, яка врахує безпекову складову та розробку національної комплексної програми гуманітарного розвитку, в якій інформаційній сфері відводилася б визначальна роль як засобу формування світоглядних позицій та збереження традиційних моральних імперативів і художньоестетичних ідеалів.

Ці завдання реалізовуються не лише шляхом державної фінансової підтримки, а й запровадженням жорстких регуляторних, ліцензійних норм, які стосуються власного національного медіапродукту;

необхідність внесення змін до Закону “Про суспільне телебачення та радіомовлення України” очевидна. Це стосується проблем отримання всебічної інформації з урахуванням традицій розвитку національного радіомовлення та телебачення, історичних особливостей регіонів, що своєю чергою вимагає скасування нормативних актів Кабінету Міністрів України щодо створення суспільного мовлення як таких, що не відповідають чинному законодавству та суперечать Конституції України;

залучення авторитетних, професійних та патріотичних кадрів до інформаційної сфери, віддалених і від олігархічних кланів, і від корпоративнополітичних груп.

Гуманітарноінформаційна складова є одним із визначальних чинників цивілізаційного поступу України як незалежної європейської держави.

 

Учасники постійно діючого просвітянського форуму

1 жовтня 2015 р.

Related posts

Leave a Comment