Анатолій ЗАГНІТКО,
публіцист
У мовних війнах, як і в будь-яких інших, є переможці й переможені. Прикладів безліч і в історії, і в сучасності. Мовні війни виникають і тривають не лише паралельно з реальними. Цілком реально говорити про різні виміри таких війн. Перший, або мілітарно-військовий, у якому мову використовують як один із чинників впливу на певне населення, і другий, інформаційно-мовно-військовий, де мова постає визначальним чинником підпорядкування іншого народу. Заявлені два виміри характерні для внутрішньоукраїнських реалій. В активі постійно був останній, що мав декілька етапів, про які написано досить багато з ґрунтовними спробами філософського осмислення, історичного висвітлення, лінгвістичного дослідження, соціолінгвістичного простеження та багато іншого.
Для належного розуміння особливостей перебігу інформаційно-військового виміру мовної війни досить поглянути, як працювала й працює значна частина політтехнологів над накопиченням мовної агресії, мовного протиставлення. Його розвиток і постійну динаміку можна спостерігати уже в незалежній Україні із середини 90-х, коли мовне питання стало одним із визначальних компонентів окремих політичних партій. Мілітарно-військовий вимір “мовної війни” низка політиків вирішила прямо застосувати від початку листопада 2013 року, або від самого початку Революції гідності. Для його окреслення необхідно, очевидно, хоча б декількома штрихами доповнити інформацію про перебіг мовної агресії у другій половині ХХ —початку ХХІ століття.
У межах короткої статті немає можливості ґрунтовно схарактеризувати увесь обшир різного ґатунку розпорядчих актів, що вилучали українську мову з її природного середовища. Основним призначенням більшості нормативних законодавчих актів і постанов колишньої комуністичної партії було перетворення української мови на суто формальний компонент, який не виконує ніякої суспільної функції. У більшості своїй вони виконали своє призначення, хоча попри все це українська мова відігравала роль об’єднавчого духовного чинника послідовників національно-культурних пріоритетів. Для адекватного висвітлення мовно-інформаційних загроз сучасного суспільства варто схарактеризувати декілька визначальних чинників, успадкованих незалежною Україною з ідеологічно важкого минулого. До них слід додати також і ті, що стали реальністю Української Держави.
1. У сімдесяті роки ХХ ст. у Донецькій та Луганській областях швидко формувалися цілісні анклави повного зречення українського, особливий вияв чого можна бачити в так званому “добровільному” звільненні від вивчення української мови в школах Макіївки, Краматорська, Донецька. Цю низку міст можна продовжити… Це набувало небаченого поширення й призводило до формування стереотипу вторинності, хуторянськості, меншовартості всього національно-українського. Витіснення української мови на маргінеси.
2. Коли в другій половині вісімдесятих років минулого століття я запропонував на Донецькому обласному українському державному радіо щотижневі випуски спеціальної програми з української мови, лише один із редакторів поставився до цього з належною прихильністю. Так саме завдяки сприянню І. М. Черниченко і з’явилася радіопередача “Мово рідна, слово рідне…”. Щоправда, виходила вона раз на місяць, але й цього вистачило для “штурмування” редакції десятками й сотнями листів радіослухачів. З-поміж них більшість була агресивною — від повної її заборони до знищення всього українського на території Донеччини, оскільки воно кваліфікувалося авторами багатьох дописів як повністю чуже. Попри все, радіопередача проіснувала майже двадцять років, більшість її випусків збережено, знову ж таки, завдяки її редакторові І. М. Черниченко. На ґрунті радіопередачі було розпочато курси з вивчення української мови, що користувалися популярністю з-поміж працівників обласних радіо й телевізії. До цього слід додати й утворення клубу шанувальників українського слова разом із міським товариством книголюбів.
3. У 70-ті роки ХХ століття Донеччина в більшості своїй сповідувала “загальносоюзні” цінності. Окремі острівці національно-українського не мали якоїсь цілеспрямованої підтримки. Можу про це говорити відверто, бо в 17 років потрапив у цей край. Не варто стверджувати, що була велика любов до тих, хто спілкувався українською, бо таким або “по-дружньому” давали прізвиська “бандерівець” чи “бендера”, інколи ж намагалися припинити використання української, тоді звучала агресивна репліка на кшталт “Замовкни, говори по-нашому”. Щоправда, аж такі вияви не були масові. Переважно терпимо ставилися до самореалізації, але залишатися не поміченим у подібній ситуації не вдавалося нікому, бо основна маса мешканців сприймала таку поведінку як своєрідний виклик. На характеристичне українсько-російське або російсько-українське змішане мовлення, що поширене в багатьох районах Донецької області, ніяк не реагували, ідентифікуючи таких осіб як “своїх”. І лише зрідка можна було відчути підтримку.
4. Зміна ставлення до українського слова відбулася в період постання Української Держави. Це був якийсь просто фантастичний порив до пізнання всього національно значущого. Такий порив проіснував недовго. Інколи в його згасанні звинувачують центральну владу, що не зовсім коректно. Річ зовсім в іншому. Якраз у цей час було сформовано основи “ідеології окремого національного духу” Донеччини, одним із визначальних компонентів якої постало відстоювання “мовних ідеалів”. Звичайно, таку єзуїтську ідеологію творили цілеспрямовано, її основним завданням було протиставлення сходу й заходу Української Держави. Формували підґрунтя такої ідеології не в Донеччині, бо відчутним був її експорт, підтвердженням чого стали нечисленні квазімітинги прихильників “Донецької республіки”. Для цього було теоретично обґрунтовано концептуальні засади “мовної регіоналізації”, тобто створення теоретичних постулатів для мовної війни у всеукраїнському просторі. У розвиток визначеного почали інтенсивно опрацьовувати тезу про другу державну мову, яку й було згодом зреалізовано в законі “Про засади державної мовної політики”. Тому початком мілітаристсько-військової мовної війни слід вважати ухвалення цього закону у Верховній Раді, “парад” мітингів на його підтримку в низці областей України, що й проклало лінію “мовного фронту”. У цей час швидко почали утворюватися обласні відділення Конгресу українських письменників для витіснення в ручному режимі Національної спілки письменників України на другорядні позиції. До речі, формування осередків так званого Конгресу підтримували окремі київські діячі культури.
5. Власне, початок військової агресії лише перевів в іншу фазу тенденції витіснення усіма доступними засобами всього українсько-державного на марґінеси. Із червня 2014 року й до сьогодні все українське стало символом ворожості для зайд, заброд, які назвали себе “визволителями Донеччини”.
Не хочу, аби мені хтось дорікнув, що забуваю багатьох російськомовних патріотів Донеччини з їхньою послідовною державницькою політикою, які не боялися сказати агресорам: “А ми вас кликали нас визволяти? А ми вас кликали нас захищати?” Багато з них не побоялися бути волонтерами, лікарями, з-поміж них особливого пошанування заслуговує професор О. В. Борзих — лікар не лише за фахом, а за покликанням і душею. Десятки врятованих життів воїнів з АТО на його рахунку, адже заслужений лікар України О. В. Борзих щоденно працює в Головному військовому клінічному шпиталі. Та, на жаль, таких не абсолютна більшість.
Цей неповний перелік чинників, що коротко окреслив почасти історію, почасти сучасний стан мовної агресії, необхідний для того, щоб чіткіше сформулювати сучасне бачення питання інформаційно-символічної сфери в умовах війни, її навантаження. Без усвідомлення особливого статусу такої сфери, пронизування нею усіх сфер суспільного життя держави годі й думати про духовно-психологічну цілісність.
Для зручності та системності слід подати тезово те, що є очевидним і що необхідно враховувати в розбудові національно-мовної політики в сучасній Україні: 1) мовна агресія на окупованих територіях перейшла у той стан, коли все українсько-державне відкинуто, заборонено, знівельовано, потоптано. Його ж залишки, на кшталт кафедри української філології та прикладної лінгвістики Донецького національного університету в Донецьку (хоча який він Донецький національний університет, якщо існує повноцінний такий університет у м. Вінниця) підпорядковані ідеї “окремішності” Донеччини, агресивного протиставлення усій Україні; 2) вивчення української мови і літератури, почасти народознавства, історії в школах повністю знеособлено, застосовано принцип руйнування національної пам’яті, для чого вилучено з програм навіть згадки про національні символи українського народу, його історії, культури;
3) нав’язувано морально-психологічну модель “вини” Української Держави, її народу перед окупованими територіями. Прикладів багато. З-поміж них можна навести декілька показових (у них не те що немає правди — в них брехня помножена на неправду): в інтерв’ю в. о. декана філологічного факультету ДонНУ в так званій ДНР І. М. Артамонової (http://tk-union.tv/ispolnyayushhaya-obyazannosti-dekana-filologicheskogo-fakulteta-doneczkogo-universiteta-inessa-artamonova-v-programme), що транслювалося кілька разів по телебаченню, звучить думка, що до окупації Донецька та окремих його прилеглих територій заборонялося говорити російською, а викладача, що насмілився це зробити, заледве не звільняли з роботи. Усе це зумовило “розрив” російськомовної пам’яті, тому сучасні абітурієнти виявили надзвичайно низький рівень знань із російської мови. Або ж в іншому виступі в. о завідувача кафедри загального мовознавства і історії мови Т. О. Ярошенко читаємо, що відповідальність за розстріли мирного населення треба покласти на тих
викладачів ДонНУ, хто евакуйований у м. Вінницю, бо вони своїми податками допомагають ЗСУ, посилюють агресивність Національної гвардії України; 4) повне знищення національно-мовної пам’яті у школярів і студентів вищих навчальних закладів, для яких нещодавно оголошено конкурс на кращий твір про “подвиги” бойовиків-сепаратистів. Особливо цінними, наголошено в методичних рекомендаціях, постає поетизація “подвигів” таких горе-бійців фейкових недоутворень.
Сьогодні не може не хвилювати кожного з нас проблема існування університетів-“двійників”, де перший повноцінно функціонує в Україні, що відбулося внаслідок переміщення чи евакуації основного професорсько-викладацького й студентського складу з окупованих територій, а його “двійник” намагається імітувати повноцінне життя в недоутвореннях — так званих ДНР та ЛНР. Унаслідок цього відбуваються постійні “дивні” колізії, що можна легко побачити і в Інтернеті, бо всі електронні ресурси залишилися в Донецьку й університети-“двійники” їх постійно використовують, пор., наприклад: Донецький національний університет (м. Вінниця) і Донецький національний університет в ДНР (http://donnu.ru/), приклади можна продовжувати і з іншими вищими навчальними закладами. Питання в іншому: чи може пересічний користувач Інтернету легко розпізнати той університет, про який він хотів би прочитати? А далі ще більше… Організовує, наприклад, той чи той факультет університету-“двійника” чи збірник наукових праць, чи продовжує видавати уже зареєстрований журнал. Редколегія видання звертається до авторитетних науковців зарубіжжя з проханням надсилати свої статті. Такий факт мав місце зовсім недавно, коли мої колеги з Білорусі й Болгарії звернулися з проханням надіслати один із примірників наукового видання, якому вони запропонували свої праці. Я їх розчарував, бо їхні статті опубліковано у виданнях справді Донецького національного університету, але університету-“двійника”. Для них це була неприємна новина. Ще один нюанс… Залишилася значна частина викладачів і студентів в університетах на окупованих територіях. Є окремі з викладачів, які успішно беруть участь у різних конференціях у вищих навчальних закладах України. І знову подають себе як викладачі основних університетів. Думаю, що сьогодні у Міністерства освіти і науки України достатній потенціал, аби ідентифікувати професорсько-викладацький склад за місцем його роботи. Звичайно, є частина навіть таких викладачів, що мають основним місцем роботи вищий навчальний заклад в Україні, а за сумісництвом — працюють у квазіуніверситетах. Але такий вибір, напевно, є виявом чистоти їхнього сумління.
Інформаційно-символічна сфера — вельми тонка річ. І має загальнодержавний та особистісно людський виміри. Про перший уже говорилося, а другий значною мірою замкнутий на психологічно-моральні речі. Кілька штрихів…
“Свій серед чужих”… але не свій. Значна частина мешканців Донеччини в різні періоди прибула на постійне місце проживання з інших країв України — Поділля, Волині, Буковини, Закарпаття… Здобута освіта в тамтешніх навчальних закладах, створення сімей, постійна праця мотивували активне входження таких осіб у донецький соціально-етнічний простір, з яким вони уже тепер пов’язували не лише своє теперішнє, а й майбутнє життя. Будувалися певні плани, формувалися передумови для їхнього здійснення. Та агресія, війна усе зруйнували. Багатьом довелося покинути рідні домівки й усе нажите. Податися або до знайомих, або до родичів, або просто в інші місця, щоб перечекати страшне лихо. Але в родини чи в друзів можна побути недовго, бо ж у кожного свої проблеми. То ж усі раптом усвідомили, що треба якось зорганізовувати життя в іншому місці: шукати роботу, винаймати житло. Зовсім не просто було усвідомити, що повернення в Донеччину відкладається на невідомий час. Дзвінки до тих, хто залишився на окупованій території, раптом перестали приносити радість, а навпаки — завдавали болю. Ні сіло, ні впало — залунали звинувачення у зраді, запроданстві київській хунті. Це з арсеналу найм’якшого, а про інше — не варто й говорити.
“Чужий серед своїх”, але ж свої… Уже в ситуації працевлаштування, відвідування рідних із дитинства й дорогих серцю країв намагався відразу не помічати, що інколи тих, хто приїхав з Донеччини, ідентифікують саме як донецьких… Причин на те багато. Одна з них — самі донецькі… Їхня поведінка, ставлення до інших. Відчуваєш: щось не так у сприйнятті переселенців. А дивуватися не треба… Бо для рідних, до яких інколи заїжджав, Донеччина уже була місцем болю, горя й лиха. Пригадую, як у Провідну неділю завітав на цвинтар рідного села й побачив, що за кілька рядів могил є свіжа, всуціль вкрита квітами — то похований десантник А. А. Буйлук, якого жорстоко й підло вбили поблизу Донецького летовища. Підійшла родина й почала заспокоювати: ніхто не має зла до тебе. Та мимоволі сам розумієш, що на тобі відбиток усього того горя, що заполонило Україну. Щось не доробили, щось не помітили вчасно, аби цього не сталося.
Не один і не два рази чути, що необхідно більше робити для переселенців. Так, справді так… Та чи для всіх? Легко помітити, що багато з тих, хто приїхав з Донеччини чи Луганщини, в душі й серці несуть високу віру в Україну, її цілісність і недоторканність. Намагаються усе зробити, щоб не лише знайти себе в нових умовах, а й допомогти тим, хто бореться із сепаратизмом. Та чи всі? Погляньте на багатьох водіїв із донецькими чи луганськими номерами, легко помітите, що вони поводяться не як невпевнені гості, а як люди, що прагнуть визначати правила поведінки для інших.
До цього треба додати ще й те, що не один і не два переселенці, приймаючи допомогу від держави та інших організацій як належне, залишаються прихильниками тих квазіутворень, з яких їх пригнало злиденне життя сюди. Їх не так уже й багато, але своїм ставленням до українського вони руйнують усталені традиції пошанування господарів.
Донецьких треба сприймати такими, якими вони є… Ще з торішньої осені то в одному, то в іншому виступі по радіо, на телевізії та й у пресі почала звучати теза, що тих, хто мешкає в Донецькому краї, треба сприймати такими, якими вони є. Відразу з’явився якийсь внутрішній спротив цій думці, адже не мовлено: кого сприймати… Усіх без винятку… Тих, хто із задоволенням бив наших військовополонених… Чи тих, хто розпочав цю страшну веремію, що переросла в кровопролиття? Адже ні для кого не секрет, що й сьогодні сепаратистські настрої є в певної частини населення. Але тут розмова про інше… Останнім часом заявлена теза почала набувати значної популярності. Для її прочитання необхідно усвідомлювати, що сучасні недоутворення — це суміш різних ідеологій, успадкованих і сучасних. Так, Сергій Єхельчик в інтерв’ю “Зрозуміти Донбас — не означає приймати його таким, яким він є. Це означає позначити шляхи його повернення в Україну, що й сама мусить стати новою” цілком коректно говорить: “Сучасна війна є для всіх нас величезним викликом. Її треба осмислити як агресію” і далі “ідеологія ДНР-ЛНР не є комуністичною. Вона містить потужний неправославний елемент із расистськими компонентами й патріархальним уявленням ролі жінки. Це — гібрид, прив’язаний до комуністичного минулого” (Країна. — 2015. — № 36). Тому правильним є справді розуміння Донбасу, нищівного валу його сучасної ідеології, значний внесок у яку роблять обласкані нещодавно “майстри мистецтва”. В останньому інтерв’ю генеральний директор Донецького академічного музично-драматичного театру (не так давно він здобув статус ще й національного) Наталія Волкова — донька Марка Бровуна, яка стала заслуженим артистом України, безапеляційно констатує: “У всіх наших діях і сподіваннях підтримку ми знайшли саме в рамках Республіки”. До речі, з усіх співробітників Донецького управління культури в Україну ніхто не переїхав. Напевне, їм цінними й вартісними постають сучасні цінності Донеччини.
Безперечно, на просторах так званих ДНР і ЛНР залишилося багато не лише симпатиків Української Держави, а й палких її прихильників. З-поміж них є молоді батьки, які намагаються будь-якими силами зберегти в дитячих і школярських душах національно-український дух, немало й людей старшого покоління, що не сприймають усього того, що твориться в інформаційно-символічній сфері цих територій. З ними треба віднайти можливість активного контакту, де особливої ваги набувають різноманітні електронні ресурси (Інтернет-сфера), особисті контакти й багато іншого. Перспективним є створення цілісного інформаційно-силового блоку на принципово новітніх комп’ютерних технологічних засадах, що убезпечив би захист патріотично налаштованих від фізичних і морально-етичних нападів на них.
Ще один вимір інформаційно-символічної безпеки — збереження силового поля національно-мовної політики в усьому державному просторі. Коли в сучасних умовах відмовляють у демократичному праві навчати дітей українською мовою (випадок із закриття української школи в м. Костянтинівка), це не можна вважати виявом мовної безпеки. Такі й подібні випадки спрямовані не лише проти сучасного в національно-мовних взаєминах, а й проти їхнього майбутнього. Захист, відстоювання інформаційно-символічного простору має бути не завданням лише громадських організацій, а пріоритетом в ідеології усіх державницьких структур. Для перемоги в інформаційно-мовно-військовій сфері вкрай необхідна консолідація всього суспільства навколо національної ідеї, прорив у мовно-інформаційній, мовно-комп’ютерній сферах, належний кіберзахист мовно-інформаційного національного простору, формування передумов для державно-мовної розбудови у всіх вимірах сучасної Української Держави.
