На відстані душі

74Жовтень позначений для мене кількома непроминальними датами. Одна з них — 12 жовтня, день народження Світлани Жолоб.

Сьогодні мені дуже не вистачає її усмішки, іронії, мудрості й доброти. Сьогодні між нами пролягло мовчання завдовжки з вічність. Весь час здається: ось-ось зателефонує… продиктує, як часто бувало, якийсь новий вірш… щось перекаже Андрієві Содоморі… і неодмінно скаже: “Благаю, бережи себе…”

У нас із нею завжди було обмаль часу бачитися частіше. Але вона все казала: “Ти маєш знати, що ми з тобою — на відстані душі. І це важливіше за все”.

Найбільше — день у день — нам випало бути разом двічі в житті. Два тижні в Черкасах, і місяць — у Тракай, коли знайомі литовці запропонували нам привезти дітей з отруєного Чорнобилем Києва. Ми повезли своїх, а Світлана — малого небожа Костика. Вдень ми мандрували околицями Тракай, плавали в озері (хоч Світлана завжди тільки сиділа на березі) і переймалися дітьми. А пізно ввечері, повкладавши дітей спати, ми йшли на берег, сідали в якого-небудь човна і до півночі говорили. І чули нас тоді лише качки в очереті й лебеді. Вона цитувала напам’ять своїх улюблених грузинських поетів і вражала мене своєю блискучою пам’яттю. Після тієї “чорнобильської” поїздки Світлана ще раз побувала в Литві, цього разу на Весні Поезії, і згодом віддячила цій гостинній країні прекрасною поезією та перекладами. В неї був просто-таки вроджений хист до мов.

Найтяжчими для нашого спілкування були роки нового тисячоліття, коли вона злягла. Сто разів я поривалася приїхати до неї, але вона казала: “Не хочу, щоб ти мене такою бачила”. Та врешт-решт поступилася. Загалом коло приятелів, здатних простягти руку допомоги, значно повужчало. Лишилися хіба що Ірина Красуцька, Дмитро Пилипчук, Дмитро Павличко, Андрій Содомора. Щоліта, коли рідні, що опікувалися нею, їхали з Києва, я перебирала частку опіки на себе, і тоді ми бачилися щодня. І знов мене вражала її блискуча пам’ять — вона кривилася від болю і водночас могла проказувати якийсь вірш. У такі миті мені здавалося, що недуга відступить і Світлана повернеться в нормальне життя. Але дива не сталося: недуга не відступила. Навпаки — затягала її все далі й далі. Світлана весь час повторювала свій рядок “…на цій землі мені тепер уже немає місця” і не слухала жодних моїх заперечень. Її “стенокардія відчаю” була сильніша за бажання хапатися за найтоншу соломинку життя. “Я задихаюся”, — це не просто емоційна фраза. Для неї нестерпними були “турніри блазнів і нікчем”, бо її хвора душа не вміла стояти осторонь подій, що відбувалися в Україні.

10 травня 2011 року вона поїхала в Межиріч, куди давно-предавно прагнула її душа. Цього разу — назавжди. Там спекотного літа гірчить на вітрі її найрідніший брат полин. І вітер шелестить її пронизливими словами. Але стежки її дитинства на сонячних пагорбах заросли шалиною. Хоч іноді, як заплющити очі, можна уявити усміхнену дівчинку, що бігає поміж сосен і ловить світло. Я знаю, що то вона — моя золотокоса сестра Світлана. І що то зовсім поруч — на відстані душі…

 

Галина КИРПА

Світлана ЖОЛОБ

 

***

“Я не боюся смерті…”

1969

 

Наче листя з дерев,

як листки

з пожовтілих календарів,

опадаємо тихо, нечутно.

Ні, лише не вночі!..

Дочекатися вранішньої зорі —

Боже чудо.

 

Тільки юна й зухвала

(хоч відала — смертна!)

могла

так сказати, як я сказала.

Не зрікаюсь ні слова,

ні миті, яку прожила.

(Тільки юна й зухвала…)

 

То не макова квітка,

а серце моє.

Як люблю я зорю!

Засміюся

і тихенько, нечутно

не знати кому повторю:

я не смерті

боюся.

 

11 серпня 2007 р.

 

 

***

Космічний пил

усе-усе вкриває,

що я колись на цій землі любила:

гаї, траву, зелений луг і Рось

(отруєну вже вкотре землячками),

спів іволги, зозулі, солов’я

(а жайворонки? їх давно не чути),

і нашу хату, й сад

(чомусь росло

усе, що я садила, — вдвох із татом

або сама:

бузок, і липа,

і яблуні, й тополя біля ґанку),

і найулюбленіше — квіти й книги…

 

(Зрубали дуба, зрушили угоду.

Клянуться, що ніхто, ніхто

не винен).

 

Родинне поруйноване гніздо.

Могили друзів.

Батьківські могили.

Вся Україна — цвинтар чи вертеп:

турніри блазнів і нікчем — щодня.

Мені вже соромно

за власні мрії.

 

Я задихаюся

від того пилу.

Стенокардія відчаю.

Мовчу.

Мов перст, одна,

я задихаюся.

На цій землі

мені тепер

уже немає місця.

 

13 серпня 2007 р.

 

 

***

Чорна зима переходить у літо,

пекельне від спеки,

чорне від болю,

аж перед очима — юга.

Десь там за обрієм

гаснуть сузір’я далекі —

гине без слова

вітчизна моя дорога.

 

Що мені з того?

Я також

від болю погасну,

та не однаково тільки за неї мені.

Хто мене бачив колись,

мов комету невчасну,

тільки й згадає

осяяну спалахом ніч.

 

24 серпня 2007 р.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment