Жовтень позначений для мене кількома непроминальними датами. Одна з них — 12 жовтня, день народження Світлани Жолоб.
Сьогодні мені дуже не вистачає її усмішки, іронії, мудрості й доброти. Сьогодні між нами пролягло мовчання завдовжки з вічність. Весь час здається: ось-ось зателефонує… продиктує, як часто бувало, якийсь новий вірш… щось перекаже Андрієві Содоморі… і неодмінно скаже: “Благаю, бережи себе…”
У нас із нею завжди було обмаль часу бачитися частіше. Але вона все казала: “Ти маєш знати, що ми з тобою — на відстані душі. І це важливіше за все”.
Найбільше — день у день — нам випало бути разом двічі в житті. Два тижні в Черкасах, і місяць — у Тракай, коли знайомі литовці запропонували нам привезти дітей з отруєного Чорнобилем Києва. Ми повезли своїх, а Світлана — малого небожа Костика. Вдень ми мандрували околицями Тракай, плавали в озері (хоч Світлана завжди тільки сиділа на березі) і переймалися дітьми. А пізно ввечері, повкладавши дітей спати, ми йшли на берег, сідали в якого-небудь човна і до півночі говорили. І чули нас тоді лише качки в очереті й лебеді. Вона цитувала напам’ять своїх улюблених грузинських поетів і вражала мене своєю блискучою пам’яттю. Після тієї “чорнобильської” поїздки Світлана ще раз побувала в Литві, цього разу на Весні Поезії, і згодом віддячила цій гостинній країні прекрасною поезією та перекладами. В неї був просто-таки вроджений хист до мов.
Найтяжчими для нашого спілкування були роки нового тисячоліття, коли вона злягла. Сто разів я поривалася приїхати до неї, але вона казала: “Не хочу, щоб ти мене такою бачила”. Та врешт-решт поступилася. Загалом коло приятелів, здатних простягти руку допомоги, значно повужчало. Лишилися хіба що Ірина Красуцька, Дмитро Пилипчук, Дмитро Павличко, Андрій Содомора. Щоліта, коли рідні, що опікувалися нею, їхали з Києва, я перебирала частку опіки на себе, і тоді ми бачилися щодня. І знов мене вражала її блискуча пам’ять — вона кривилася від болю і водночас могла проказувати якийсь вірш. У такі миті мені здавалося, що недуга відступить і Світлана повернеться в нормальне життя. Але дива не сталося: недуга не відступила. Навпаки — затягала її все далі й далі. Світлана весь час повторювала свій рядок “…на цій землі мені тепер уже немає місця” і не слухала жодних моїх заперечень. Її “стенокардія відчаю” була сильніша за бажання хапатися за найтоншу соломинку життя. “Я задихаюся”, — це не просто емоційна фраза. Для неї нестерпними були “турніри блазнів і нікчем”, бо її хвора душа не вміла стояти осторонь подій, що відбувалися в Україні.
10 травня 2011 року вона поїхала в Межиріч, куди давно-предавно прагнула її душа. Цього разу — назавжди. Там спекотного літа гірчить на вітрі її найрідніший брат полин. І вітер шелестить її пронизливими словами. Але стежки її дитинства на сонячних пагорбах заросли шалиною. Хоч іноді, як заплющити очі, можна уявити усміхнену дівчинку, що бігає поміж сосен і ловить світло. Я знаю, що то вона — моя золотокоса сестра Світлана. І що то зовсім поруч — на відстані душі…
Галина КИРПА
Світлана ЖОЛОБ
***
“Я не боюся смерті…”
1969
Наче листя з дерев,
як листки
з пожовтілих календарів,
опадаємо тихо, нечутно.
Ні, лише не вночі!..
Дочекатися вранішньої зорі —
Боже чудо.
Тільки юна й зухвала
(хоч відала — смертна!)
могла
так сказати, як я сказала.
Не зрікаюсь ні слова,
ні миті, яку прожила.
(Тільки юна й зухвала…)
То не макова квітка,
а серце моє.
Як люблю я зорю!
Засміюся
і тихенько, нечутно
не знати кому повторю:
я не смерті
боюся.
11 серпня 2007 р.
***
Космічний пил
усе-усе вкриває,
що я колись на цій землі любила:
гаї, траву, зелений луг і Рось
(отруєну вже вкотре землячками),
спів іволги, зозулі, солов’я
(а жайворонки? їх давно не чути),
і нашу хату, й сад
(чомусь росло
усе, що я садила, — вдвох із татом
або сама:
бузок, і липа,
і яблуні, й тополя біля ґанку),
і найулюбленіше — квіти й книги…
(Зрубали дуба, зрушили угоду.
Клянуться, що ніхто, ніхто
не винен).
Родинне поруйноване гніздо.
Могили друзів.
Батьківські могили.
Вся Україна — цвинтар чи вертеп:
турніри блазнів і нікчем — щодня.
Мені вже соромно
за власні мрії.
Я задихаюся
від того пилу.
Стенокардія відчаю.
Мовчу.
Мов перст, одна,
я задихаюся.
На цій землі
мені тепер
уже немає місця.
13 серпня 2007 р.
***
Чорна зима переходить у літо,
пекельне від спеки,
чорне від болю,
аж перед очима — юга.
Десь там за обрієм
гаснуть сузір’я далекі —
гине без слова
вітчизна моя дорога.
Що мені з того?
Я також
від болю погасну,
та не однаково тільки за неї мені.
Хто мене бачив колись,
мов комету невчасну,
тільки й згадає
осяяну спалахом ніч.
24 серпня 2007 р.
