Народ без минулого — історичний безбатченко

Валентина СЕМЕНЯК,

письменниця

Фото автора

Невидима енергетична пуповина кожного сущого українця тягнеться не до міста, а до села. Українські села не схожі на всі інші, які є на планеті Земля. Бо їхній духовний стрижень започаткувався ще в часи Трипільської культури, а може, й давніше, у момент творення всього сущого на даній території. Наші села — своєрідні прадавні духовні підвалини, могутні зарядиакумулятори, на яких тримається вся енергетична сув’язь українськості: без них ми — ніхто.

Першим було і є не місто, першим було сонце, земля, вітер, квіти, зело… Першим було село. У ньому формувалися народні традиції, звичаї, мова, пісня. Спробуйте хоча б на мить уявити нашу українськість без веснянок і гаївок, без Різдва і Великодня, без Зелених свят, без вечорниць, без пісенного надвечір’я… Зрештою, без села.

Згідно з даними Держкомзему, щороку із мапи України зникають 20 сіл. Це відбувається не тому, що село не здатне подолати сучасних проблем, а тому, що селянам заважають це робити.

У той час, як на Заході жити у сільській місцевості — престижно, багато українців, навпаки, втікають звідти, тим самим прирікаючи села на занепад. Але залишаються географічні назви. А вони — це мова землі, яка через віки несе в собі приховану інформацію про конкретну місцевість, про її природні багатства, про особливі історичні цікавинки поселення.

Село в Україні — це душа народу, а щоб її знищити, завжди починали з руйнування культурнодуховного середовища. І починали це робити не з церкви та школи, мови, а з географічних назв. Бо ж недарма кажуть: “Як корабель назвеш, так і попливеш”.

Руку допомоги у ситуації, що склалася, “простягнуло” краєзнавство. Це та частина української інтелігенції, якій не байдужа доля історії рідного краю, адже без неї у нас не буде майбутнього.

Останнім часом на українській ниві краєзнавства з’явилися значні досягнення. Побачили світ такі фундаментальні видання, як чотиритомник “Тернопільський енциклопедичний словник” (2004—2009 рр.). Це перший в Україні регіональний зразковий проект. Чому зразковий? Тому що він, як дороговказ, має стати для інших областей зразком для наслідування. Згодом не забарився ще один пілотний проект — тритомник “Тернопільщина. Історія міст і сіл” (за ТЕСТІМС). Обидві фундаментальні праці готувала до друку одна й та ж редакційновидавнича група, промоторами якої були почесні краєзнавці України — письменник Богдан Мельничук (головний науковий редактор обох проектів) та історик Віктор Уніят. До речі, свого часу був Указ колишнього президента Ющенка про видання історії міст і сіл України. Але він так і залишився на папері. І лише у Тернополі долучилися до його виконання. Кошти на видання виділила обласна рада, до роботи залучили провідних науковців. По завершенні відбулася театралізована презентація ТІМС в академічному обласному українському драматичному театрі ім. Тараса Шевченка.

Примірники ТЕС та ТІМС безкоштовно отримали всі бібліотеки області. Великої уваги заслуговує двотомник, копітка й ретельна праця історика, краєзнавця, редактора газети “Вільне життя” Петра Федоришина про рідне село Біла Чортківського району “У водовертях Серету” і “Важкий кожух, але свій”.

Упродовж останніх років на Тернопіллі з’явилася низка краєзнавчих дослідницьких видань. Щойно побачила світ добротна й ошатна книжка “Кривче. Село на пагорбах історії” (Букрек, Чернівці) двох авторів: нашого земляка з Борщівщини Степана Яловеги та його внука Олександра Турчина. Відчутна ретельна й виважена праця краєзнавців над кожним словом, фактом. Науковим консультантом був Нестор Мизак — доктор історичних наук, професор Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. У передмові до цієї солідної праці він робить виважений, багатообіцяючий висновок про те, що з цієї книжки нинішні й майбутні сельчани черпатимуть правду про світ, про себе, передаватимуть плоди своїх духовних пошуків наступним верствам цивілізованого народу. Згадаю блискуче сформовану структуру дослідження. Назви розділів — це історичні віхи страдницької долі нашої Вітчизни. Це готові сторінки до підручника з історії рідного краю.

Декілька років поспіль бібліотечні фонди Тернопілля поповнилися новими краєзнавчими розвідками, автори яких відомі у нашому краю господарники та громадські діячі. Так Олег Караванський — голова правління ПАТ “Тернопільгаз”, який родом із Тернопільського району, написав теплу і зворушливу книгу під заголовком “Моя Красівка. Мала історія отчого краю” (Джура,Тернопіль). Над книгою працював 5 років: архівні документи, записи старожилів, консультувався з відомими краєзнавцями. Окрім цікавих фактів, зібрав 900 світлин та важливих документів. Найбільша цінність видання — короткі відомості та світлини про кожну сім’ю. Також ініціював створення герба, подав топонімічну мапу села та повуличний список сімей.

Генеральний директор ПАТ “Тернопільський радіозавод “Оріон”, науковець Ярослав Карпик, який родом зі Зборівського району, став автором культурномистецької книги “Моя Кобзарівка”.

Михайло Шкільняк — вчений, економіст, який родом із Підволочиського району, підготував книжку про своє рідне село “Наша Богданівка: сторінки минулого та сьогодення” (Тернограф, Тернопіль). Група талановитих вчених мужів — Н. Мизак, І. Д. Балан, І. В. Романський створили унікальну книжку “Село на нашій Україні” до 600річчя першої писемної згадки про село Стрілківці Борщівського району (Букрек, Чернівці). Вона про його героїчне минуле, його талановитих і жертовних людей, їхню боротьбу за волю України в 1914—1920 рр., під час польської окупації, у лавах ОУН, УПА та про його сьогодення.

Інша книжка “Село — душа народу: Гермаківка у пам’яті та ідентичності” із серії “За тебе, свята Україно” одного з вищезгаданих авторів — Н. Мизака, присвячена 20річчю незалежності України. У ній розповідається про духовну та героїчну історію села Гермаківка Борщівського району Тернопільської області. Цікаво й дохідливо автор досліджує створення “Просвіти”, “Січі”, “Сокола”, “Рідної кооперації” та інших товариств того часу.

Іван Шагай із Козівського району ще на початку століття видрукував справді епохальну книгупрацю “Село Бишки. Історія і боротьба за волю” (Лондон, Видавничий комітет, 392 с., 2000 р.).

Ярослав Шикула надрукував книгу “Від предків до нащадків. Книга Ілавченського буття” (Теребовлянський район).

Цікава деталь. 40 років тому вийшла серія книг “Історія міст і сіл Української РСР” за редакцією (світлої пам’яті) В. Тронька. Один том на кожну область.

Звичайно, це видання давно безнадійно застаріло, адже історія не живе одним днем. Сподіватися на фінансову допомогу від держави — нема сенсу. Треба всім, засукавши рукава, братися до справи краєзнавчого дослідництва на місцях. А там, де гурт — там радість і надія, там праця і шана. Там данина пам’яті рідному краю. Яскравим прикладом цього є Тернопільщина.