Олеся ТАРАСОВА,
старший науковий співробітник Музею культурної спадщини
У вересні минуло 140 років із дня народження талановитого диригента, композитора, педагога, етнографа, засновника і керівника Української Республіканської Капели Олександра Антоновича Кошиця. Саме завдяки Кошицю весь світ пізнав багатство і безмежну глибину українського хорового співу. Виступи капели під його керівництвом підкорили слухачів трьох континентів, а тогочасна світова преса майоріла заголовками: “Viva, Koshitz! Viva, Ukrainе!”. У Радянській Україні про Кошиця намагалися забути. Сьогодні ж Україна славить ім’я свого талановитого сина. Зокрема в Києві, в Музеї культурної спадщини (української діаспори) зберігаються документи, що розповідають про життя і творчість славетного музиканта.
Народився Олександр Антонович 12 вересня 1875 р. у с. Ромашки Звенигородського повіту (сьогодні Миронівський рн) Київської губернії в сім’ї священика. Після закінчення школи вступив до Богуславського духовного училища, а влітку 1890 р. юний Олександр разом із батьками вирушив до Києва, щоб продовжити навчання в семінарії. Для Кошиця починалося нове, доросле життя, цікаве і повне несподіванок. Вступивши до семінарії, Олександр оселився в будинку на розі вулиць Братської і Борисоглібської. Тут був пансіон для семінаристів, яким опікувалася пані Долінська. Цікаво, що кожен навчальний рік Кошиць мешкав на різних вулицях Подолу: Спаській, Хоревій, Андрієвському узвозі. Ці вулички і досі бережуть пам’ять про юного музиканта. Вже перший рік у місті залишив яскраві спогади в пам’яті Кошиця. Він побував на виступі церковного хору та вперше відвідав оперу. І хоч Олександр сидів в останньому ряду і майже нічого не бачив, оперний спектакль справив на нього надзвичайне враження і надалі Кошиць дедалі більше захоплюється музикою. Цьому сприяло і середовище, в якому він навчався. За його словами, “семінарія — це була справжня природна консерваторія, а семінаристи — носії української музичної культури”. Тож Олександр Антонович бере уроки гри на скрипці і фортепіано, а згодом втілює в життя свій перший музичний експеримент — разом із товаришамисемінаристами утворює музичний квартет. Ставши його учасником, Олександр вперше відчув потяг до диригування. Пізніше в своїй книзі “Спогади” Кошиць писав: “Це були дні мого музичного пробудження, найщасливіші дні мого життя”.
Непомітно промайнули роки навчання в семінарії. Кошиць дедалі частіше замислювався, що ж робити далі. Йти вчителювати до школи він не хотів, а від думки, що потрібно буде одягати рясу — “мороз йшов по шкірі”. Юнак вирішив продовжити навчання в Духовній академії, однак із першої спроби вступити туди йому не вдалося. Тому Кошиць іде працювати вчителем у сільську школу, та провчителювавши менше року, Олександр Антонович звільняється і повторює спробу вступу до Академії. Навесні 1897 р. Кошиць приїздить до Києва, успішно складає іспити і стає учнем Академії, де вчиться протягом 4х років (1897—1901).
Після першого року навчання в семінарії Кошицю довірили очолити академічний хор. За цю роботу він узявся з великою завзятістю. Керуючи хором упродовж трьох років, Олександр мав змогу зпоміж інших творів виконувати церковні композиції свого улюбленого композитора Артемія Веделя. На той час це було ризикованою справою, адже твори цього автора були під забороною. Але в день Івана Богослова на урочистому концерті хор під керівництвом Кошиця виконав композиції Веделя і публіка була в захваті. 1901 року Олександр Антонович закінчує навчання, отримує вчену ступінь Кандидата Богослов’я і одружується. Його обраницею стала Варвара Попова, однак шлюб був невдалим і через чотири роки розпався. У цей час Кошиць працює акцизним контролером на цукровому заводі, а згодом 1902 р. їде до Ставрополя, де працює вчителем. Саме тоді, він проявляє себе як етнограф. За дорученням уряду Кубані записує український фольклор у станицях, де проживало багато українців.
І знову Київ… Кошиць повернувся до міста 1904 року. Про цей час він згадував: “Це був самий бурний, самий трудний, але самий щасливий період в моєму житті”. Прибувши до міста, митець оселився на своєму улюбленому Подолі. Він працює вчителем співу в семінарії, де раніше навчався, вступає до музичної школи М. Лисенка та розпочинає свої перші кроки як композитор, створюючи численні обробки народних пісень. 1908 року Кошиць очолює студентський хор університету св. Володимира, з яким працює протягом десяти років і з яким об’їздив чи не всі куточки України. З часом Олександр Антонович став для хористів не лише наставником, а й щирим другом, якого всі любили і поважали. З 1912 р. він поєднує керівництво хором із роботою капельмейстера в театрі Садовського. Протягом чотирьох років із захопленням працював на цій посаді, але коли надійшла пропозиція стати диригентом в оперному театрі, Кошиць не зміг відмовитися. Микола Садовський не пробачив Олександру Антоновичу цей крок і сприйняв його як зраду. Впродовж 1916 р. Кошиць працює в оперному театрі. За його словами: “Це було справжнє творче болото”, тож надовго залишитися він тут не зміг.
Під час буремних подій 1917—1920 рр. Олександр Кошиць усім серцем підтримав визвольні змагання України за незалежність. У період УНР був представником новоствореного Театрального і музичного комітету. Згодом комітет перетворили на відділ при Міністерстві освіти, а композитор став головою етнографічного кабінету при цьому відділі. Водночас він продовжує керувати студентським хором, вдало поєднуючи цю роботу з посадою чиновника при Міністерстві.
Доленосним у житті Олександра Антоновича став 1919 рік. У січні за дорученням голови Директорії С. Петлюри Кошиць розпочав підготовку до створення Української Республіканської Капели, метою якої було через українську пісню показати світові, що є така нова держава — Україна. Зі свого боку Симон Васильович обіцяв повне державне утримання капели і дотримав слова. Олександр Антонович особисто проводив відбір до колективу. На початку березня 1919 року Українська Республіканська Капела вирушила в світове турне. Вже перший виступ капели у Празі увінчався успіхом. Далі — виступи в інших країнах Європи, глядачі яких були вражені багатством та розмаїттям української пісні. Після завершення гастролей державне забезпечення припинили і капела розпалася. Для Олександра Антоновича це було великим потрясінням, та він продовжив свою творчу працю. Завдяки його зусиллям було сформовано Український Національний Хор, до складу якого увійшла частина співаків Української Республіканської Капели. 1921 року новостворений хор розпочав гастролі країнами Північної і Південної Америки. Це турне організував їхній американський імпресаріо Рабінов. І знову успіх і найкращі відгуки в пресі: “Струни цього людського оркестру звучали так, що змусили нас трепетати під час концерту і нагадали, що є на цім Божім світі український народ і земля, ім’я якої Україна”, — це відгук музичних критиків із Бразилії.
Після завершення гастролей хор припиняє своє існування, а Олександр Антонович залишається жити в США. Мешкаючи в НьюЙорку, він керує виступами зведених українських хорів, концерти яких відбувалися з незмінним успіхом. Кошиць продовжує композиторську діяльність, зокрема бере участь як композитор і музичний керівник у створенні українського фільму “Маруся”, а також розпочинає писати книгу “Спогади” про свій життєвий шлях. На початку 40х рр. на запрошення української громади композитор переїхав до Канади, де прожив до кінця життя. Там митець обіймав посаду викладача на курсах підготовки диригентів, керував українським хором, а в останні роки життя працював над записом платівок з українськими піснями. У вересні 1944 р. Великий Маестро помер і похований у м. Вінніпег.
Його творчий доробок — це десятки обробок народних пісень, літургійні композиції, дослідження в галузі етнографії. А головне, він виховав низку талановитих хорових виконавців, яким прищепив любов до української пісні. До останнього подиху Кошиць залишався вірним своєму покликанню та гаряче любив Батьківщину, прославляючи Україну піснею далеко за її межами: “Якби Ви уявили собі, які спокуси мені траплялися, щоб звернути з українського шляху, та які гарні перспективи мене чекали б, якби я пішов на чужу ниву працювати. А от Бог поміг мені встояти, не згинаючи спини, і хоч я нічого не маю, як і не мав, але в чужі руки не заглядав і до кінця життя докалатав на власному возі. Йдіть уперед і несіть Ваш, найтяжчий у світі, український хрест…”
