Павло ВОЛЬВАЧ
22 жовтня голові Національного фонду культури, видатному українському поету, Герою України, лауреату Національної премії України імені Т. Шевченка Борису ОЛІЙНИКУ виповнюється 80 років. Центральне правління ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка та редакція тижневика “Слово Просвіти” щиро віншують ювіляра на многії, благії літа!
У пам’яті спливає короткий епізод — “пленер” чи, скоріше, “польовий урок” року так 1995го чи максимум 96го, під осіннім небом степового містечка на Запоріжжі. Борис Олійник приїхав тоді в Оріхів, одну з кількох махновських столиць, приїхав не лишень як поет чи громадський діяч, а ще й як народний депутат України. Він цього випадку може й не пам’ятати, але це нічого не змінює.
Отож райцентр, “лихі 90ті”, антуражем до яких слугує Ленін біля райради, площа й дядько з коровою на тлі червонястої цегли напівзруйнованого довгобуду нової лікарні. Біля старого лікарняного приміщення спинилася паратрійка фур з кількома тоннами гуманітарного вантажу, всілякими медичними препаратами, імпортними ліками, якимось обладнанням — одним словом, депутатський привіт місцевій громаді. Київський гість без фанфар і зайвих пишнот уже трохи поспілкувався з персоналом і хворими, перемовився з цікавими, що набігли до “больнишного” ґанку, і поки місцеве начальство метушиться, розпоряджаючись, куди й що вивантажувати, став собі збоку і — закурив. Картузик, курточка… Цигарка, пам’ятається, була “Мальборо”.
Якраз час підійти. Трохи ніяково, але дуже вже кортить дещо з’ясувати. Для репортажу в “Телекур’єр”, програму обласних теленовин, я вже матеріалу набрав достатньо. Йшлося про інше, що довший час притлумлено саднило і чому намагався знайти якусь відповідь. Олійника тоді трактували порізному, на шпальтах українських і неукраїнських видань довкола його імені завихрювалися дискусії й полеміки, які зчаста завертали на звинувачення в усіляких гріхах. Складалося таке враження, що більшість діячів культури в одностайному пориві йдуть злютованою колоною, звісно ж, “за Україну, за її волю”, а один із кращих тієї України поетів чомусь раптом рухається незрозумілими зигзагами, бокомбоком, як дехто подавав, не в ногу, навпростець, помахновськи розхристано, з цигарочкою на ходу і червоною стрічкою на шапці. При цьому роззираючись по сторонах якось іронічно примружено, пригладжуючи чуба, стриженого, звісно, не “під єдиний гребінець”…
Набравшись духу і влучивши мить, я, молодий журналіст і ще молодший поет, уже без всюдисущого вічка відеокамери, підкотивтаки до Бориса Ілліча — ну, мовляв, ее, той, гмм… Ну, одним словом — “з ким Ви, маестро”? Кострубато, пам’ятається, вийшло, але суть така: невже й справді ви, Борисе Ільковичу, розійшлися в поглядах із більшістю митцівпобратимів, залишившись осторонь національних змагів і поривань? А якщо так, то в чому ж причина? Чому б, врештірешт, не вийти з тої відокремленності, з отої драматичної самотинності, про яку стверджують деякі критичні пера, і таки приєднатися до могутньої — як я її натоді уявляв — колони, що зміїться до горозонту?
— Молодьож! — Олійник, випустивши пасмо диму, втомлено осміхнувся. — Не так воно баштан стелиться…
Довго й розмірено він почав розповідати якусь історію, плавно перетік в іншу, а коли я вже майже втратив був початкову нить, раптом, крізь завитки евфемізмів й цигаркового диму, знов проступив почіткішалим козирком картуза. І з іронічним “прищуром” під ним:
— Один, кажете? Так тут таке діло… Я завжди був і є з Україною, якщо хочете. Ну, а простіше — з оцими дядьками, — кивнув убік Ілліч. — Із отими людьми — тут, там, в Оріхові, Делятині, Зачепилівці… Які і є українським народом. Чи електоратом, як його називають, згадавши в акурат напередодні виборів, щоб назавтра забути к лихій годині, до наступного волевиявлення…
Я тут не ручаюсь за дослівність цитати, але суть сказаного запам’яталася добре. Дим вився. Попіл збивався. Вкруг Олійника почали наростати постаті, зацікавлено переминаючись.
— І, звісно, я разом зі своїми побратимами: в поезії, в літературі, в мистецтві. Які можуть іти суто своїм скоком і трибом, як і я — своїм. Але ми з ними не розминемося в головному… Ну, з тими, кого вважаю порядними людьми і кого поважаю — незалежно від їхніх ідеологічних “окрасів”…
— Так, а кажуть… — не вгавав я, подумки уже полегшено зітхнувши.
— Хай кажуть, — незворушно вчергове збився “мальборівський” попіл. — Кажуть вічні перекинчики і пристосуванці. Поєвангельськи говорячи — козлищща, — додав Борис Ілліч зі своїм характерним прононсом і знову затягнувся. — Фарбовані лиси, на яких навіть не звертаю уваги. Час усе розставить на місця.
Від тих польових досліджень минуло чимало часу.
Він, час, і тоді вже протирав оптику, хай і потроху, а з роками зробив загальну панораму до різі чіткою. Варто лишень захотіти вдивитися. Отож… Багато було словесних спецефектів і піротехніки довкруг аварії на Чорнобильській АЕС. А першим із письменників поїхав туди Олійник. Ну, так чомусь сталося. Далі. Начебто “не його” тема — Голодомор, але першим, підкреслюю, першим питання визнання Голодомору підняв ще в зореносній Москві 88го року — наголошую — 88го, саме він. Сухий факт, подобається це комусь чи ні. Як і те, що саме Олійник постав проти будівництва мостів через легендарну Хортицю, і вже не його вина, що деякі меткі діячики таки спромоглися згодом “протиснути” протилежне рішення. Десь у ті ж роки дієво зазвучав олійниківський голос на захист Канева, Чернечої Гори і козацького Чигирина від наступу технократичної геростратії, що заповзялася була ощасливити серединну, серцевинну Україну черговим промвузлом. Пізніше, без жодних високих слів, вирушив Олійник до колишньої Югославії, стояв на белградському мосту, в натовпі, трохи не під крилами літаків, протестуючи проти натівських бомбардувань. Це, знову ж таки — позиція. Можна її приймати або не приймати, але важко не поважати. Бо, на відміну від пози, хай навіть найгероїчнішої, потребує сміливості. Тактак, елементарної громадянської і фізичної сміливості. Саме Борис Олійник, чий образ аж ніяк не асоціюється з романтикомрадикалом, рвійним, закучерявленим, що осьось, і рвоне на барикади — ось, ще мить і!.. — але двадцять років мирно мітингує, а потім біля каміну на дачі чукикає онуків, здмухує пилинки з мерседесу, і знову йде на мітинг як на роботу; так ось, саме Олійник, поправивши бувалого в бувальцях картузика, якого згодом, мабуть, довелося не раз змінювати на каску, взяв та й об’їхав чи не всі гарячі точки СНД і дещо далі — тут тобі й Північний Кавказ, і Карабах, і Боснія з Герцеговиною, й навіть екзотичний Ірак. Із миротворчою місією, звісно, не з кулеметом чи ПЗРК навпереваги, але там рвалися справжні снаряди і свистіли справжні кулі…
Був при цьому чи після того якийсь самопіар, гарячкові спроби підняття “рейтингу”, суєта й надування щік, як то ведеться в політичних, громадських і почасти й культурних діячів? Ні. Слід визнати, що тут задіяна зовсім інша стилістика. Ґрунтована на буддистському зачепилівському спокої і переконаності у необхідності робленого. До речі, свого часу один розумний і знаючий чоловік розтлумачив мені, яка з українських структур чи інституцій найбільше дражливить певних північносхідних діячів певної північносхідної держави. Виявилося, що це не шаблезубі націоналістичні партії, не багатолике опереткове козацтво і навіть не Спілка письменників чи сродна, хоч і альтернативна Асоціація. Ні — КиєвоМогилянська академія, яка рік за роком продукує молодий український інтелект. Принаймні так стверджував той втаємничений інтерпретатор дійсності. Зізнаюся, його версія здивувала. І зацікавила водночас. Але ще більше зацікавив доконаний факт, виданий всезнаючим гуглом: біля витоків відновлення КиєвоМогилянки, разом з кількома іншими достойниками, стояв і Борис Олійник. Непоспішливий, як полтавське мовлення, чоловік, що насправді встигає значно більше, ніж може комусь здатися чи уявитися. При цьому залишаючись — і то насамперед — саме поетом, видатним поетом, камертонно налаштованим на найглибинніші суспільні вихори й тривоги. І це головне. Сині терни Олійникової метафоричності й мелодики, його живого слова світять крізь усі літературні, політичні й будьякі інші туманності нашого часу й інших діб, і їх безпомильно вчуває і віднаходить читач.
Так що справді — і час, і сам поет з граничною чіткістю все розставили по місцях, дали тлумачення й відповіді, хай переважно й без слів.
Борис Олійник — явище і української поезії, і української дійсності. Причому в усіх іпостасях, в усіх сферах діяльності: літературній, громадській, політичній, будьде, він абсолютно суголосний собі самому, своїй внутрішній суті, власному єству. В чому ж та суть? У чому той прихований секрет магії беззаперечного впливу на загал (і не лише український)? Як на мене, головне й визначальне тут — етика. Або, інакше кажучи — проста, людська, яка тепер незрідка піднімається на кпини, — совість. Котра перейшла з генами, як дідівськобатьківський спадок, і котру все життя підживлював власним вибором і вчинком. До котрої додається низка, сказати б, фірмових олійниківських рис — таких, наприклад, як чесність, непоступливість, солідарність… Дядьківська поміркованість, кажете? Є й така, мабуть, але чом би й ні. Позаяк робить олійниківську політичну й естетичну “іноходь” ще об’ємнішою, дозволяючи керуватися не кольором партійних прапорів, не гаслами, хай навіть найпрекраснішими, не інтересами певних груп чи осіб, і навіть — о, диво! — не своїми власними, а підпорядковуватися вже згадуваній етичній домінанті, саме отій згадуваній совісті, яка парадоксальним чином суголосна почуванням більшості людей в Україні. Якось так виходить. Сам себе не раз ловив на думці, як, гадаю, і багато хто в Україні, і деінде, співставляючись із Олійником: “Так і я так вважаю! І я так думаю. І я теж саме так би вчинив у цьому випадку!”
Нам кажуть, зокрема, аж занадто меткі соціологи, буцімто в нинішній Україні немає моральних авторитетів. Це напівправда. Напів — бо з авторитетами сутужно, так, утім, скажімо, авторитетів “по понятіям” — хоч греблю гати. От саме моральних — тих справді обмаль. Але й вони є. І, думається, якби взятися їх сьогодні визначити якимось загальним всеукраїнським опитуванням, то серед цих поодиноких людей, яких, мабуть, можна полічити на пальцях однієї руки, беззаперечно і беззастережно був би і Борис Олійник. Зрештою, він там і є — без жодних опитувань і референдумів.
В одному давнішому інтерв’ю Олійник сказав: “Я український — підкреслюю, православний — підкреслюю, комуніст — підкреслюю…” Для когось, мабуть, це дражливий, химерний поетичний вислів; для когось — вкрай суперечлива ідеологічна позиція, спроможна чи то відлякати, чи викликати усмішку. А мені здається, що це один із можливих кодів, ключів, формул до національного порозуміння і національної рівноваги в сучасних українських умовах і реаліях. Це не випадково чи для “красивості” зронена фраза, Олійник не схильний до фразерства. Це, якщо добре подумати й зважити, щось на кшталт своєрідної версії отого хреста в Іспанії, що постав після громадянської війни на могилі загиблих і франкістів, і республіканців, посмертно об’єднавши їх у головному — в іспанcтві. І в межах цієї формули немає місця для тупоголового багаторічного виснажливого стусання — лобами! аж іскри вилітають! — “бандерівців” із “комуняками”, бездуховних продажних “східняків” із відсталими “западенцями”, православних з уніатами, селюків з міщухами, “шахтьорів” з “ліфтьорами” і далі за списком повсякчас оновлюваних методичок.
Відкиньте догми і дріб’язковості, провінціалізм і самоїдство — метафорично врозумляє Борис Олійник. Своєю діяльністю, поетичним словом, життям і поставою напучуючи — брати мої, оце наша земля, ми тут господарі, тільки будьмо гідним цього звання і цих чорноземів, любімо один одного, будьмо солідарними, хоч на крихту жертовними, трудімося, плекаймо кращих, вірмо і йдімо до мети — достойно, по уму, по совісті, і буде все добре на нашій ствовідсотково своїй землі.
Підтвердженням цього, уособленням цих месиджів і — щонайголовніше — їхнім втіленням якраз він і є — Борис Олійник. Українець, поет, громадянин, всенародний Махатма із полтавської Зачепилівки.
