Закінчення. Початок у ч. 40 за 2015 р.
Гамлет явно збиткується над королем і дочасно підставляє себе під його удар. Бо той здогадується про симуляцію. Далекосяжний натяк на з’їзд політичних хробаків. У примітці сказано, що тут задіяна гра слів: worms (хробаки) однозвучне з Worms, місто Вормс на Рейні, де неодноразово збирався імперський сейм. Це з тих прикладів, що підтверджують уміння Шекспіра обернути одиничне на значуще загальне.
Присутність Шекспіра найгостріше відчувається в тих пасажах Гамлета, що стосуються театру. “Рух узгоджується з словом, слово з рухом, а особливо стежте, щоб не вийти за межі природності. Тут усяке перебільшення суперечить призначенню театру, мета якого віддавна й досі була й є — тримати, так би мовити, дзеркало перед природою, показувати чесноті її власне лице, і підлоті — її власний вигляд, і кожному часу — його відбиток і особливості” (підкреслення моє — В. Б.).
Гамлет — філософ, розумовий гурман. Він не схожий на інших і свідомий своєї несхожості. Але за нею — невимовний трагізм. Трагізм чистої (Жорж Занд) душі, що зіткнулася з брудом оточення. Він ідеаліст, що усвідомив невиправданість свого донедавнього ідеалізму. Тому й терпить крах. Вижити у неправедному світі можна лише ціною втрати свого я. Ціною поступок. На поступки він не здатен, тому й приречений вмерти. Гамлет помщається Клавдію не тільки за батькову, а й за свою неминучу смерть. За таких як сам білих ворон, що приречені, як і він. Неспроможний подолати зло велике, він убиває зло менше, яке уособлює злочинець-король.
Недалекоглядно звинувачувати його у зволіканні, хоч він сам карає себе за це. Як особистість, що виростала в аурі піднесення доби Відродження, йому непросто змиритися з думкою про необхідність розправи з рідним дядьком. Він призвичаюється до неї поступово і з відступами: крок вперед, крок назад.
Гамлет — інтелігент ХVІ століття. Це треба зрозуміти. Хоч такого поняття, певна річ, тоді не існувало. Еволюція Гамлета — еволюція нарощування сил душі. Не під тиском обставин діє Гамлет, а під тиском ідеалів краси, розтоптаних “звихнутим часом”. Акт справедливості мав відбутися і відбувся. Але ціною втрати героєм власного життя.
Шекспір приховав від нас безхмарну сторінку молодості Гамлета. Він змусив нас задіяти власну уяву, вдаватися до припущень, щоб ми так і не домоглися достеменного знання. Тому й досі таке гостре відчуття загадковості цього образу, який не піддається вичерпності характеристик.
7
Особливості нашого часу такі, що з першого погляду уявити Гамлета в ролі сучасника видається вибриком хворої свідомості. Надто Гамлета у вишиванці. І все ж, як мовилося, озирання на нього, приміряння його до себе в різночассі не припинялося.
Поет Фрейліграт твердив: “Гамлет — це Німеччина”. Вкладався в це образливий зміст: нездатність німців до практичної діяльності на політичному ґрунті. Звичайно ж, то натяжка і щодо Гамлета, і щодо Німеччини. Якщо вже пристати на точку зору Фрейліграта і сприймати Гамлета як символ слабкості, то набагато більше підстав для категоризму: Гамлет — це Україна.
Тим більше, що про нездатність українців до політичної діяльності говорили й самі українці. Згадаймо бодай М. Костомарова чи П. Куліша.
Фрейліграт провокує: думка гарячково шукає ознак схожості і знаходить. Якщо українець, за Липинським, людина мінливих настроїв, підвладна нападам меланхолії й розслабленості, то це ж саме сказано й про Гамлета. Для Гончарова Гамлет страждалець. І страждав він через “надмір серця”. Про український кордоцентризм писано-переписано. Та чи такий вже це недолік з огляду на те, що серце — основа душевного життя (Юркевич)? Чижевський вбачав у кордоцентризмі позитив. Такої ж думки й філософ Шлемкевич: зректися серця — зректися себе. Інша річ, що треба урівноважувати чуття й інтелект.
Гамлет — індивідуаліст. За Шлемкевичем, є дві форми індивідуалізму: індивідуалізм без індивідуальності й індивідуалізм твердої форми. За всієї інтелігентської м’якості, Гамлет належить до останніх. Він такий, який є. Й навіть під тиском обставин іншим бути не може. Тверду форму, як і кожна мисляча особистість, віднаходить він шляхом роздумів, поступово. На відміну від Фортінбраса. Твердість Гамлета в його м’якій непоступливості. Це твердість інтелігента, який розуміє обмеженість своїх можливостей.
Гамлет не шевченківська людина: “Борітеся — поборете”. Він радше сковородинівець і волів би бачити людину, яка заслуговує “ім’я людини”. А шлях до цього один — самовдосконалення.
Найвойовничіший з українських поетів XХ століття, “імператор залізних строф” Маланюк запевняв, звертаючись до себе:
І серцем воював ти,
І серцем думав, і лише воно
Було джерелом сил…
Гамлет теж воює серцем, але на відміну від Маланюка, людини шевченківської, змушений убити зло. Він ситуативний, тимчасовий шевченківець. Державником він не може бути тому, що занадто високо тримає моральну планку. В “достойні королі” годиться Фортінбрас, особистість без інтелігентських комплексів. Людина ірраціональної волі, якщо за Шлемкевичем. Останній скаржився: є в нас провісники духу, але немає завершителів. Гамлет не провісник і не завершитель. Він Гамлет. І сам це знає. Провіщення його одиничне. Вмираючи, він підтримує Фортінбраса.
Я провіщаю, що впаде ваш вибір
На Фортінбраса. Віддаю свій голос
І я за нього…
Україні б теж Фортінбраса. Але… з культурою серця Гамлета.
8
Гамлет називав своє століття порожнім і нікчемним. Наше, з повним на те правом, можемо назвати абсурдним. Абсурд такого штибу і масштабу, що не піддається розумовим зусиллям. Намагатися осмислити його у всій його строкатості — все одно, що штопати гнилу тканину: заштопаєш в одному місці — рветься в іншому. І так до нескінченності. Але й нескінченність має кінець: той же абсурд. Ноша для розуму непідйомна.
Крах логістики — крах людини. Свідчення її безсилля. Людина опиняється віч-на-віч з хаосом. Не в змозі прозріти майбутнє, шукає вона опори в минулому. В Гамлеті — пізнає себе. В гамлетівській людині — людину сучасну.
Але чи пізнав би принц Данський себе у людині ХХІ століття? Малоймовірно. Так званий прогрес не що інше, як рух до абсурду. Рух по висхідній. Це стало очевидністю звідтоді, як Земля стала заручницею новітнього пітекантропа, в руках якого не дрючок і не рапіра, а термоядерна зброя. Затруєна, мордована й потоптувана спраглими наживи масами, вона помщається хворобами, струсами, озоновими дірами, але все ще безсила скинути, мов кінь вершника, плодючого людинозвіра.
Чим більше людей, тим менше людини. Минуле століття — воістину Каїнове. Неможливо уявити, щоб гамлетівська людина могла заціліти і вийти неушкодженою з пекла репресій, голодоморів, депортацій, двох світових боєнь і перманентних локальних м’ясорубок. Неможливо передбачити, що сталося б з Гамлетом у замуленій українській ойкумені, де зміщені всі пропорції, зрушені всі опори, а незграбні намагання не дати завалитися розхитаній системі кріплення засмоктуються трясовиною безладу і розору. Втім, чому ж неможливо? Він таки збожеволів би, підтвердивши тим закономірність фіналу як наслідку зіткнення чистої душі з абсурдом.
Що й казати, Гамлет у вишиванці суб’єкт з фантастичних. Але якщо позбавити його статусу принца і з урахуванням “надміру серця” представити як інтелігента, свідомого своєї етнічної належності, то фантазія набере хай і розмитих, а все ж обрисів реальності. Бо якщо Данія для героя трагедії упорядкована в’язниця, то нинішня Незалежна, як буцегарня духу, за кількістю різного роду “казематів, камер і підземель” перевершує її незмірно. Почуваються в ній некепсько лишень такі як Озрік, типаж невмирущий, якого сам Гамлет характеризує так: “Знаю я його й подібних до нього. Отака вся їх отара, якою пишається наше нікчемне століття. Вони схопили загальний тон часу й зовнішню манеру поводження — те все шумовиння, яке виносить їх на поверхню”.
Українські озріки схопили не тільки загальний тон часу, вони поцупили й загальні до́бра: надра, заводи, фабрики, шахти, землю, телеканали. Вони, як гусінь, обжираються соковитою зеленню державного дерева, не переймаючись тим, що дерево може всохнути. Вони затоптали моральний закон в собі і в інших, зло нарекли добром, честь і совість — пережитком, жорстокість і хамство — лицарством, фарисейство — законністю, підлість — винахідливістю, продажність — нормою, зраду — доблестю, брехню — правдою. І змішавши цю гримучу суміш, запевнили, що це і є демократія.
Демократія по-українськи — принижений українець, загрожене життя, жалюгідне існування. Це кисневий голод, позаяк повітря затруєне випарами демагогії від озріків-президентів, озріків-прем’єрів, озріків-депутатів і тьми-тьменної ненатлої чиновницької челяді. Це нестерпний сморід від концентрації державних нечистот в країні не діючих каналізаційних фільтрів, де олігофренізація суспільства поширюється з навальністю пандемії. Це кров Майдану, який повалив дракона, але не зміг знешкодити драконівських аномалій. Це химородна затяжна війна, виграти яку важко з тієї причини, що мародерів і відступників більше, ніж свідомих захисників.
Новітній Гамлет перш ніж ступити на українську землю, мав би ознайомитися бодай з куцим підготовчим курсом гротескової дійсності, де купується й продається навіть те, що за Божими і людськими законами не підлягає купівлі-продажу. Хоча навряд чи це додало б йому розуміння і впевненості. Уявляється такий діалог між ним і вірним Гораціо.
Гамлет
Скажи мені: невже насправді тут
Перекупки і торгаші в пошані?
Гораціо
Скидається на те… мій слух втомивсь
Ловити гул і крикняву базару,
Гендлярський дух затьмив тут небеса!
В очах рябіє від начиння яток,
Ущерть забитих чужоземним крамом,
Де й наш, між іншим…
Гамлет
Діймають мене звичаї тутешні,
Чудна мені країна ця, де люд
Цурається чомусь своєї мови,
І так завзято шпарить по-московськи,
Немовби тут Московія, але ж
У сторони цієї інша шапка…
Гораціо
Я сам цього не розумію, принце…
Хай пробачиться автору цей зухвалий “доважок” до шекспірівської драми. Він — лише спроба наближення благородного героя епохи Середньовіччя до рівня нашого зору. Міфологема з опертям на парадоксальну реальність.
Гамлет місцевий, коли б він був можливий, певна річ, таких запитань не ставив би. Гамлет заїжджий потрапив би до клініки. І все ж не квапмося з висновками. Божевілля, спричинене божевільним світом, це й виклик світові. Затьмарена свідомість — останній спротив чистої душі в її марних зусиллях подолати зло. І коли б те сталося насправді, образ Гамлета не втратив би у своїй привабливості.
Гамлет — шекспірівський посил на виріст. У кожному часі він набуватиме особливостей того часу. І в кожному часі буде присутній як туга за ідеалом, без поривання до якого людина, за Шекспіром, не здобудеться на ім’я людини.
Гамлет — людина світу. Понад чотири століття переступає він його межі й кордони, вільно долає етнічні, расові й мовні перешкоди. Сьогодні йому теж не потрібна шенгенська віза.
Універсальна гамлетівська формула всеоб’єднавчого значення. Перед кожним землянином упродовж його куцого шляху постають тисячі “бути чи не бути?” І він змушений на них відповідати. Від цих відповідей у їх сумарності залежатиме, чи світ олюднюватиметься, чи стане непридатним для життя.
“Плаче загублена українська людина”, — зітхав український філософ Шлемкевич. “Живе в нас і плаче в нас”. Так ось: у кожній загубленій українській людині живе і плаче Гамлет. Навіть якщо вона цього не усвідомлює. Сьогодні, коли внутрішній бедлам наш сягнув майже чвертьстолітнього віку і має тенденцію до зростання, коли він провокується і підживлюється кремлівським Клавдієм, який затруює світ фашизмом, коли через некомпетентність, дурість і зради торгашів від політики гинуть люди й тоді, коли цього не мало би бути, з усією загрозливою очевидністю постає найголовніше гамлетівське питання. І це питання життя і смерті: бути чи не бути державності з українським обличчям?
На Фортінбраса надій мало. На Фортінбраса зі світоглядним круговидом Гамлета тим більше.
Песимізм Гамлета має тверде підґрунтя, як, до слова, і песимізм Шопенгауера. Принаймні він унеможливлює фальш. А це вже немало. Так, лякає зронена ним фраза: “Тут немає добра і бути не може”. Але ж Гамлет, як пам’ятаємо, людина настрою. Тому не квапмося перейматися безнадією цього категоризму, підкріпившись принагідно сентенцією про світоглядну убогість оптимізму (Блок).
Гамлет з його сум’яттями, прозріннями й пориваннями — віддзеркалення людської природи в її окультуреному варіанті. Ми забуваємо, що він принц. Ми бачимо в ньому лише людину. Ось чому, навіть вражений отруйною рапірою Лаерта, він невмирущий. Як і його духовні брати: Фауст і мужній ідальго Дон-Кіхот Ламанчський.
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
08.05.2015
_______________________
1 Тут і далі переклад Г. Кочура — В. В.
