Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Золотий фонд європейської літератури не піддається переліку. Але мало творів, які виламавшись з національної герметики, стали духовними символами загальнолюдського значення. Як “Гамлет” Шекспіра, “Дон-Кіхот” Сервантеса, “Фауст” Гете. Герої цих творів — універсальні типи. Носії проблематики, яка постає перед людиною на її життєвому шляху.
Універсалізм класичних образів підтверджується уже тим, що вони стають надбанням кожного покоління. Це не свідчення їхньої законсервованості як чогось сталого, незмінного: раз і назавжди. Нова генерація читачів привносить і нове розуміння цих образів, які еволюціонізують і модернізуються в часі. Вічні образи як вічне оновлення.
Тому так багато різнотлумачень уже давно, здавалось би, розтлумаченого. Нові прочитання прочитаного — докази невичерпальності текстів, які не надаються до лінійного трактування. А це означає, що твори ці ніколи не втратять своєї загадковості.
“Гамлет” зажив популярності уже за життя Шекспіра. Свідчення тому не лише сценічне втілення, а й кількість перевидань твору. Тільки винятковим успіхом можна пояснити винятковий факт представлення “Гамлета” англійськими матросами на кораблі “Дракон” у прибережжі Африки поблизу Сьєрра-Леоне 1607 року.
Виняткове місце посідає трагедія і в долі самого Шекспіра. Писав він її у чорну пору життя, коли втратив батька й покровителя, пережив смерть малолітнього сина і віроломство жінки, у яку був закоханий. Саме в “Гамлеті” найповніше відбився сам Шекспір. Хоч відлуння особистих потрясінь простежуються і в написаних невдовзі драмах “Отелло”, “Король Лір”, “Макбет”. Промовистий факт: навіть син поета, який помер у десятилітньому віці, мав ім’я Гамлет.
Як відомо, Шекспір був неабияким майстром запозичень. “Гамлет” не виняток. Мотив помсти за смерть батька, зрада матері, удаване божевілля — все це було вже в древніх. За каркас твору Шекспір узяв, як це доведено дослідниками, легенду данського літописця ХІІ століття Саксона-Граматика. Стала вона відома завдяки французу Бельфору, який її переказав. Шекспір розширив спрощений варіант середньовічної легенди, модернізував і наповнив змістом поліфонічного звучання. Грубому меснику легенди Саксона-Граматика геній Шекспіра протиставив особистість витонченої культури, яскравого представника розумової аристократії.
Цікаве у цьому сенсі зіставлення двох редакцій “Гамлета”. Зауважено, що у другій редакції Шекспір пом’якшив, гуманізував Гамлета. Негативно ставлячись до Полонія, Гамлет все ж карається тим, що мимоволі спричинив йому смерть. Скепсис його поглиблюється, з’являється мотив самогубства. Якщо в першій редакції була ще надія на “щось після смерті”, то в другій з’являється “страх чогось”. Данія як тюрма — теж привнесений момент. Замість королеви, слабкої ошуканої жінки, з’являється тепер особа, яка дає підстави підозрювати, що вона співучасниця злочину.
Акценти, розставлені у другій редакції, не полишають сумніву, що зміни викликані як життєвими негараздами Шекспіра, так і спогляданням ним морального розкладу знаті при пишному дворі Єлизавети, де не вельми шанувався акторський талант. Тому історія Гамлета — це, з певними застереженнями, й історія душі самого Шекспіра.
Жоден з його уславлених творів не мав такого колосального впливу на європейську літературу як “Гамлет”. І жоден не викликав стільки суперечливих оцінок і припущень. Неординарність і гнучкість мислення, вражаючий психологізм і художня довершеність дарували йому довге життя, що нині налічує понад 400 років. І немає жодного сумніву, що довгожительство його триватиме й далі.
2
Література про “Гамлета” неохопна. Не Саксон-Граматик, не Бельфор живили й запліднювали уяву Шекспіра, а доба контрастів, у якій йому випало жити. Вона навіть підкинула прототип в особі графа Ессекса, чия мати, як подейкували, у супрязі з коханцем отруїла свого чоловіка. Усе це не пройшло мимо уваги дослідників життя і творчості Шекспіра.
Але Шекспір переосмислив цей образ, надав йому тієї уже згадуваної універсальності, яка й забезпечила йому тріумфальну ходу у часі й просторі.
Гамлет — типаж епохи Відродження, у якій тісно поєдналося благородне й нице, високе й низьке. Звідси його ремствування на час, який вибився з колії, на марність спроб протистояти злу, на непостійність жіночого кохання, крихкість і проминальність щастя. Його скепсис, розчарування, думки про смерть.
Шекспірознавці звернули увагу на перегук знаменитого монолога Гамлета “Бути чи не бути” з 66-м сонетом Шекспіра, що був написаний чи не в одночассі.
Позаяк цей сонет важливий для розуміння образу Гамлета, подаю його у перекладах російською й українською мовами.
Зову я смерть. Мне видеть невтерпеж
Достоинство, что просит подаянья,
Над простотой глумящуюся ложь,
Ничтожество в роскошном одеяньи,
И совершенству ложный приговор,
И девственность, поруганную грубо,
И неуместной почести позор,
И мощь в плену у немощи беззубой,
И прямоту, что глупостью слывет,
И глупость в маске мудреца, пророка,
И вдохновения зажатый рот,
И праведность на службе у порока.
Все мерзостно, что вижу я вокруг,
Но жаль тебя покинуть, милый друг.
Це переклад С. Маршака. За переклади сонетів Шекспіра Маршак удостоївся Сталінської премії. Як би не іронізували сьогодні з цього приводу, сонети англійського поета у його тлумаченні зазвучали напрочуд природно. А природність, як знаємо з “Гамлета”, передусім шанована Шекспіром чеснота.
У промовистому перекладі Д. Павличка є нюанси, яких не знаходимо у Маршака.
Я кличу смерть — дивитися набридло
На жебри і приниження чеснот,
На безтурботне і вельможне бидло,
На правоту, що їй затисли рот,
На честь фальшиву, на дівочу вроду
Поганьблену, на зраду в пишноті,
На правду, що підлоті навдогоду
В бруд обертає почуття святі,
І на мистецтво під п’ятою влади,
І на талант під наглядом шпика,
І на порядність, що безбожно краде,
І на добро, що в зла за служника!
Я від всього цього помер би нині,
Та як тебе лишити в самотині?
Зіставивши обидва переклади з четвертим монологом Гамлета у тлумаченні Г. Кочура, отримаємо результат, який підтверджує близькість усіх трьох текстів. А це означає, що 66-й сонет міг би виголосити сам Гамлет.
Критична література про трагедію зростала в міру зростання її популярності й поширення в світі. Початок їй поклало ХVIII століття. Превалювала тенденція всю складність твору звести до однієї ідеї. Забуваючи, що Гамлет людина ХVI століття, критики незрідка впадали в кричущий антиісторизм. Одні називали його споглядальником і флегматиком, інші — скептиком і песимістом. Прив’язували до різних філософських шкіл. Запевняли: причина уповільненості Гамлета об’єктивна, вона в трудності реалізації задуманого. Їм заперечували: Гамлет жертва власної вдачі. Вбачали внутрішній конфлікт між його любов’ю до батька і субтильністю натури, яка не зважується на розправу з християнських спонук. Знаходилися й такі, що намагалися виправдати героя в такий спосіб: він, мовляв, хотів викрити короля публічно, змусити його розкаятися. Це при тому, що трагедія не дає жодних підстав для такого твердження. Ще точка зору: Гамлет як сатира на рефлексуючий, не здатний до дії характер. Тоді як для інших він пристрасний, бурхливий і навіть суворий одинак, який заплутався у сітях розмислів. Найобережніші з тлумачів обмежувалися констатацією загадковості твору. Найінфантильніші приписували Гамлету не удаване, а справжнє божевілля. Версія безглузда, бо твір у такому разі механічно втратив би будь-який сенс.
Гете, який прихопив дещицю з власності Гамлета для “…Вертера” і “Фауста”, лишив своє неординарне прочитання. Але й він виніс вердикт, підхоплений потім хором: прекрасна душа, якій не під силу ноша помсти. Слабкість волі при усвідомленні обов’язку.
Перелік критичного різнобою можна продовжувати, тим паче, що не припинився він і досі. То хто має рацію? Невже Гамлет здійснює свою помсту під тиском обставин, як це запевняють віддалені у часі голоси? Хто ж він насправді — Гамлет?
3
Виписуючи характер принца Данського, навантажуючи його новими смислами, Шекспір зрозумів, що допустився промаху щодо його віку. І якщо в першій редакції Гамлету 19, то в другій він уже тридцятилітній.
У відомій мені літературі про Шекспіра мовиться про те побіжно, хоч факт надзвичайно важливий. Передусім він свідчить, як нелегко утрясався остаточний варіант образу, що дозволяє краєм ока зазирнути у святая святих короля поетів. Удоросливши Гамлета, Шекспір тим самим зняв невідповідність між його віком і знанням людей, обізнаністю й глибиною проникнення в сутність речей та явищ. Переосмислення віку потягло за собою переосмислення образу в напрямку скепсису, критицизму, розчарування. Без цієї взаємопов’язаності логіка розвитку характеру була би порушена. Елементарність: щоб розчаруватися, треба спершу зачаруватися.
Ми не знаємо Гамлета пори зачарованості. Але знаємо достеменно, що вона була. Гамлет воліє про неї мовчати. Та й мовчання не мовчить, коли боляче. У Гамлета воно проривається репліками інколи промовистішими за докази. І коли він каже: “Несталосте, твоє імення — жінка!”, то неможливо пояснити це лише зрадою матері. За цим вигуком вгадується інтимний, невідомий нам досвід. Досвід, судячи з глибини зневіри, жорстокий. Втім, стосується це не тільки інтиму, а й непередбачуваних реакцій на подразники реальності, западаннями у відчай з думкою про самогубство.
Локалізуючи образ, зводячи його драму лише до одиничного, хоч і кричущого факту — підлого вбивства, дуже збіднюють цей фенотип.
Ще Жорж Занд засумнівалася в правильності такого підходу.
“Скажи мені, бідний Гамлете, яка причина твоєї безмірної скорботи і чому твої скарги так боляче відлунюють у серці сучасної людини? Невже тільки через те, що в тебе вбили батька, і ти не маєш сил помститися за нього? Чи не виявляються у твоїх стражданнях муки чистої душі (підкреслено мною — В. Б.), яка гине в боротьбі із зіпсованим світом?”
Революційний на свій час здогад, хоч і висловлений у формі припущення. Справді не “через те”, а через “зіпсований світ”.
Диву даєшся, як важко рухалася критична думка у цьому напрямку. І як уперто не зауважувалися сигнальні знаки, що їх подавав Шекспір з допомогою Гамлета.
Яке нікчемне, марне й недолуге
Все, що на світі діється. Тьху! Тьху!
Немов город неполотий, де густо
Буяють бур’яни. Саме огидне
Його заполонило!1
Марцел
Якась гнилизна в Данськім королівстві.
Гамлет
У Данії негідника немає,
Який не був би справжнім шахраєм.
_ _ _ _ _ _ __ _ _ _ _ _ __ _ _ _ _ _ _
Звихнувся час наш. Мій талане клятий,
Що я той вивих мушу направляти!
Показовий діалог Гамлета з Гільденстерном і Розенкранцем.
Гамлет
Чим ви, друзі мої, так прогнівили цю саму Фортуну, що вона заслала вас сюди, до в’язниці?
Гільденстерн
До в’язниці, принце?
Гамлет
Звичайно, Данія — в’язниця.
Розенкранц
В такому разі, весь світ — в’язниця.
Гамлет
Та ще й упорядкована. Скільки в ній казематів, камер, підземель. Данія належить до найгірших…
Значуща ним же, Гамлетом принагідно кинута репліка: “Бути чесним у наші часи — це значить бути одним на десять тисяч”.
Чи насправді такий він, Гамлет загальмований, нерішучий, що його обернули на символ нерішучості? У поводженні з королем Клавдієм він зухвалий до ризику бути викритим у симуляції божевілля. Він мав убити (і вбив би!) короля, але на його місці опинився Полоній. Запідозреній у змові королеві-матері, Гамлет шпурляє слова-камені:
Де ваші очі? Як могли зійти ви
З тих верховин розкішних у багно?
Не говоріть нічого про кохання:
У вашім віці не буяє кров,
І підкорятись розумові мусить.
_ _ _ _ _ _ __ _ _ _ _ _ __ _ _ _ _ _
Як це можна
В смердючім поті, в бруді та розпусті
На ліжку засмальцьованім валятись,
У купі гною…
На прохання Гертруди пожаліти її, Гамлет твердо відповідає:
Вам треба висповідатись. Покайтесь
В тім, що було, й надалі стережіться,
Щоб не вродив бур’ян іще рясніше.
І вибачте мені ви за правдивість —
В наш час вона перед пороком гнеться
І вибачення просить за добро.
Гамлет відчайдушно іде за привидом. Мужність і відвагу виказує він у сутичці з піратами і в поєдинку з Лаертом. Він і вмираючи, не втрачає гідності й самовладання.
Нерішучість його особлива. Вона похідна його аналітичного розуму, спраглого усеохопності й узагальнень. Світ для нього зло, що мало би бути покаране. Те одиничне зло, що постало перед ним в образі короля-братовбивці, тільки дещиця великого зла. Він повинен, зобов’язаний покарати зло одиничне, але як бути з множинним злом? Перемогти його не можна. Змиритися неможливо. Убити себе — прогнівити Господа.
Коли б ця плоть моя, міцна занадто,
Розтала, зникла, скапала росою!
Чому творець заборонив нам віку
Собі вкорочувати? Боже, боже!
Гамлет схиляється до самогубства і боїться його. Славетний четвертий монолог — суціль рефлексія на тему життя і смерті.
Так. Бути чи не бути — ось питання.
В чім більше гідності: терпіти мовчки
Важкі удари навісної долі,
Чи стати збройно проти моря мук
І край покласти їм борнею? Вмерти —
Заснуть, не більш. І знати, що скінчиться
Сердечний біль і тисяча турбот,
Які судились тілу. Цей кінець
Жаданий був би кожному. Померти —
Заснути…
“Жаданий був би кожному”, якби знаття, що життя існує й після смерті. “Якби не страх перед незнаним чимось У тій незвіданій країні, звідки Ще не вертався жодний подорожній”.
Інакше — хто ж би стерпів глум часу,
Ярмо гнобителів, пиху зухвальців,
Зневажену любов, суди неправі,
Нахабство влади, причіпки й знущання,
Що гідний зазнає від недостойних, —
Хто б це терпів, коли удар кинджала
Усе кінчає?
Бачимо знову той же поворот до зла як невикорінної сутності існування. Гамлет свідомий того, що “роздум робить боягузів з нас”. Розуміє, що у своїй схильності до доскіпування суті програє Лаерту і Фортінбрасу. Але й відчуває духовну перевагу над ними. Перевагу, яка однак не додає йому радості. Навпаки: стає джерелом його мук.
Четвертим монологом Шекспір у мотив метафізики сущого привніс власні хитання під ударами долі. Крилата формула “Бути чи не бути?” здатна набувати безлічі значень. Доказ її універсальності.
4
Трагедія Гамлета в тому, що дійсність для нього чернетка, яку не може він переписати. Гамлет не вірить у людину, але ще гріється фантомами вигаслої віри. Тому навіть ремствуючи, співчуває їй. На відміну від гетевського Мефістофеля, якого неможливо уявити у цій ролі. Хоча обидва мають гострий розум і схильні до іронії та сарказму.
Тургенєв вибудував свою концепцію образу на контрасті Дон-Кіхот — Гамлет. Перший для нього альтруїст, другий… егоїст. Зрозуміти те важко хоча б тому, що Гамлет улюбленець народу. Довідуємося про це не від його симпатика, а від запеклого ворога Клавдія. Він тому й відсилає принца в Англію на загибель, що боїться народу.
Впадаючи в тенденційність, критичні уми умудрилися не зауважити навіть свідчень учасників дійства. Або ж свідомо їх проігнорували. Ось штрихи до портрета Гамлета, який вдає із себе божевільного, від Офелії:
Потьмарився такий шляхетний розум!
Така людина! Виглядом — придворний,
Словами — вчений, войовник — мечем,
Надія й вицвіт нашої держави,
Довершеності дзеркало й взірець!
Клавдій, готуючись до підступного вбивства принца, запевняє Лаерта, що управитися з ним буде легко, бо він принц “шляхетний, щирий, необачний”. “Розбилось благородне серце…” — скрушно зітхає над трупом Гамлета Гораціо. Уже одного цього достатньо, щоб звинуватити недобросовісних гамлетознавців у фальсифікаті.
Внутрішній опір викликає хіба сентенція Фортінбраса:
Якби йому судилася корона,
То був би він достойним королем.
Не був би. Для цього Гамлет мав би відмовитися від себе і стати схожим на нього, не обтяженого світовою скорботою Фортінбраса. Той, хто поривається в королі, про самогубство не думає.
Враження, що Шекспір не знав, як йому повестися з Гамлетом по його смерті. І замість вичерпного завершального акорду узяв не ту чи не зовсім ту ноту. Змазав фінал. Обмежився тривіальним прощанням. І тим самим спростив складність характеру, вибудуваного ним з такою геніальною винахідливістю.
Гамлета роздирають сумніви і протиріччя. Якщо зіпертися на Канта, він надто зациклений на моральному законі в собі. Його самовимогливість, душевність, загострене чуття справедливості — його ж вороги. Бо несумісні з якостями державника, який хоче утриматися на троні. В іпостасі “достойного короля”, намагаючись переінакшити світопорядок, Гамлет згорів би, або ж був би отруєний, як його батько. Такий фінал закономірно випливає з його вдачі.
Якщо в людині головні бажання —
Лиш їсти й спати — це хіба людина?
Худоба, й годі. Той, хто дарував
Нам пам’ять, передбачення і розум,
Давав дарунки всі ці не для того,
Щоб пліснявою бралися вони…
Гамлет інтроверт-максималіст. Його досвід і знання унеможливлюють близькість контактів на душевному рівні. Він відчужується і відчужує інших. Бо зліплений з іншого матеріалу.
В’їдливинки Гамлета вражають прицільністю. “Їм повітря, начинене обіцянками. Каплуна ним не відгодуєш”, — каже він королеві, натякаючи на демагогію можновладців.
Його негативне ставлення до війни відбилося у розмові з капітаном, і в монолозі, де він карається своїм зволіканням з виконанням обов’язку.
…двадцять тисяч душ заради примхи
На смерть, як на спочинок, поспішають,
Змагаючись за клапоть, на якому
У битві їм нема де повернутись,
Де навіть їх могилам буде тісно.
Зайве, либонь, нагадувати, які злободенні ці слова в українському контексті, коли за примхою кремлівського злочинця відбувається те ж саме, але в страшніших масштабах.
Гамлет не йде на зближення з людьми. Єдиний, хто йому близький, Гораціо. Він же, на його думку, й “найбільше вартий ім’я людини”.
Відколи я за голосом душі
Іду й людей навчився розуміти,
Обрав тебе я. Ти, перестраждавши,
Таким лишився, наче й не страждав,
За гнів і ласку долі рівно вдячний.
Блаженний той, у кого кров і думка
Такого складу, той, хто не сопілка
В руці Фортуни, щоб на неї грати,
Що доля схоче. Дай мені людину,
Що не була б у пристрастей рабом, —
Носитиму її в осерді серця,
Так, в серці серця, як тебе ношу…
Зворушливе зізнання у прив’язаності до того, хто, “перестраждавши, таким лишився, наче й не страждав”, дає привід для здогадів і припущень. Причина страждань Гораціо нам невідома. Відомо лише, що він стійко переніс ті страждання. І що, за його ж словами, він, Гораціо “більше римлянин, ніж данець”. “…Римлянин” виявляє готовність померти разом з Гамлетом. Але принц зупиняє його: він має розповісти правду про те, що сталось.
Якщо Гораціо належить до тих, “хто не сопілка в руках Фортуни”, то й сам Гамлет воліє бачити себе таким, що й підтверджує саркастичний діалог з Гільденстерном. Він велить Гільденстерну зіграти на флейті. “Я не вмію”, — чує у відповідь. Гамлет іронізує: “От і поміркуйте, за яку нікчемну річ ви мене вважаєте. Вам здається, що ви знаєте всі мої лади; ви намагаєтесь вирвати серце моєї таємниці; вам забаглося випробувати кожну мою ноту, від найнижчої до найвищої. У цьому ось невеличкому приладі багато музики, він має чудовий голос. А проте ви неспроможні змусити, щоб він заговорив. Невже ви вважаєте, лихий би його не взяв, що на мені легше грати, ніж на флейті? Звіть мене яким завгодно інструментом, ви можете мене розладнати, але не грати на мені!”
5
Чи може такий монолог належати слабодуху?
Суголосність мотиву флейти й сопілки ще козир для тих, хто рішуче протистоїть панівній тенденції, де Гамлету відведена роль пасивного розумника.
Недарма Бєлінський, та й не тільки він, потрактовували цей образ як носія великості й енергії душі. Швидко діє лише той, хто любить життя. Гамлет діє неквапно, бо розчарувався в ньому. Інтенсивність переживань така, що послаблює волю. Його благородство не дозволяє йому покарати короля-убивцю в зручний момент, коли той молиться. Гамлету любий Лаерт, але сам він не опустився б, як Лаерт, до підлої змови з Клавдієм. Його утримала б завищена моральна самовимогливість, недосяжна для оточення. Нею ж обумовлена і нещадна самокритика. Він називає себе гордим, мстивим, честолюбивим. Вдається до найдошкульніших слів, аби відшмагати себе.
А я,
Тупий нікчема, бовдур жалюгідний,
Тиняюсь, як сновида, і мовчу,
Нездатний боронити власну справу
І короля обстояти, що в нього
Так підло вкрадено життя і владу.
. . . . . . .
Мене
Помститись небо й пекло закликають,
А я словами тішусь, я розради
Собі в лайках шукаю, як повія,
Мов та перекупка!
Яка бридота! Ну, прокинься, мозку!
На цю нещадність самовимогливості й піймалися поцінувачі, вважаючи за слабкість те, що насправді є силою.
Гамлета звинувачують у песимізмі передусім на підставі його надмірної уваги до смерті. Уся перша сцена заключної п’ятої дії відбувається на кладовищі в Ельсінорі. Безперечно, за цим стоїть Шекспір з його особистою драмою. У ній найповніше відбилися його гіркі роздуми про марноту марнот людського життя. Сцена ця сприймається як бунт свідомості. Попри її затягнутість, не знаходимо в ній жодного слова, яке б дарувало бодай проблиск надії на потойбічне райське блаженство. Грубуваті чи й цинічні репліки, якими обмінюються гробокопи, саркастичні випади, якими захищається Гамлет від фатальної неминучості, лише увиразнюють безвихідь.
Череп, що його викидає гробокоп, викликає в Гамлета низку асоціацій і припущень. “Цей череп мав язика й міг би співати. А такий собі шахрай кидає ним об землю, наче це щелепа Каїна, першого вбивці. Може, макітра, що нею шпурляється йолоп, належала політикові, який господа бога самого міг обхитрити?”
Він і далі продовжує у тому ж дусі: “Або царедворцеві?” Чи юристу? “Куди тепер поділися всі його докази та висновки, його тлумачення та казуїстика, всі його виверти та витівки?” Підсумовуючи, Гамлет опосередковано кидає виклик Творцю: “Дивовижне перетворення, якби тільки ми могли його простежити! Невже варто було ростити ці кістки тільки на те, щоб гратися ними в кеглі? Мої кості ниють, ледве здумаю про це”.
І в зверненні до гробокопа — скільки може пролежати в землі людина, доки не зогниє, і в широко знаному монолозі з черепом бідолашного Йоріка, Гамлет не виказує ні крихти з того ідеалізму, що мав місце у першій редакції трагедії. Він холоднокровно урівнює у посмертних правах королівського блазня й Александра Македонського.
“Чому б, наприклад, не перебільшуючи й не порушуючи ймовірності, не простежити за ним у такий спосіб: Александр помер, Александра поховано, Александр перетворився в прах; прах — земля, глина, з глини роблять замазку, то чому б тієї замазки, на яку він перетворився, не вжити, щоб замазати щілини в пивному барилі?”
Гамлету замало цього похмурого припущення. Він озирається ще на одного уславленого персонажа усесвітньої історії:
Всевладний Цезар перетлів на глину,
Ним у стіні замазують щілину, —
Той, перед ким весь світ колись тремтів,
Рятує від зимових холодів.
Важко повірити, що це говорить людина XVI століття. Гамлет безбожник? матеріаліст? Ні. Його заносить туди відчай, що живиться безпощадним розумом. Його іронізми — збиткування й над собою колишнім. Над своїм наївом і вірою у досконалість світопорядку. Гамлет намагається бути тим, ким він насправді не є і бути не може. Він занадто чутлива субстанція, щоб опуститися до грубого матеріалізму. Матеріалізм його настроєвий. Попри всі розчарування, він усе ще хапається за поли свого зачарованого двійника, якому невідома ще справжня причина смерті батька.
6
Так, ніде Шекспір не сказав про себе стільки, як у цій трагедії. Він навіть з Англією, своєю батьківщиною, зумів поквитатися за всі свої негаразди. І зробив це напрочуд економно, з геніальною винахідливістю. На запитання, чому Гамлета повезено до Англії, гробокоп каже: “Бо з глузду з’їхав. По глузд його й послано, щоб набрався. А не набереться, то там цього й не треба”. На ще одне подивоване “чому?” відповідає: “Там вони всі такі божевільні” (виділено мною — В. Б.).
Щоправда, є в цій фразі певна двозначність. Гробокоп не знає, що Гамлет симулює божевілля, і чутки сприймає за чисту монету. З цього випливає, що Англія країна божевільних. Але для тих, хто знає чи здогадується про симуляцію, фраза “там вони всі такі” набирає протилежного змісту. Не найгірший це варіант, якщо опустити підступ Клавдія, потрапити до країни неординарного людського матеріалу.
Не без мстивого задоволення Гамлет дає волю своєму “чорному гумору” у спілкуванні з братовбивцею, на запитання якого, де Полоній, відповідає, що той на вечері. “Не там, де він їсть, а там, де його їдять. Якраз коло цього заходився з’їзд політичних хробаків. Хробак — це справжній імператор щодо їстівного. Ми відгодовуємо різних тварин, щоб нагодувати себе, а себе відгодовуємо для черваків. І гладкий король, і кощавий жебрак — це тільки різні переміни, тільки дві страви на той самий стіл: такий уже кінець”.
